– Я задам цiй особi добрячу прочуханку!!! Дiяти слiд негайно, з граничною рiшучiстю i категоричнiстю!!! Я сам подбаю про все. Пiд час останньоi поiздки до Європи менi довелося поговорити з обома сестрами Данила, якi досi живi, – з Єлисаветою й Оленою. Я навiв переконливi аргументи, i вони вже були готовi визнати нашого хлопчика членом сiм’i. Але я тодi злякався можливих наслiдкiв, та й вiн був ще занадто малим…
– От бачите, дядечку, ви ж самi так вирiшили.
– Стривай, Сашунько, вислухай до кiнця!.. За останнi вiсiмнадцять рокiв я зiбрав достатнiй компромат на цю сiмейку, тому якщо вони тепер не погодяться на нашi ввiчливi вимоги, ми забудемо про поблажливiсть i доводи розуму. Ми бiльше не проситимемо iх, ми почнемо диктувати iм, як слiд чинити. Тому що у мене е всi потрiбнi документи!..
– Якi ще документи? – стурбовано запитала Олександра.
– Дуже навiть вагомi! Такi, що розчистять нашому хлопчиковi шлях до цього незговiрливого сiмейства!..
Порфирiй Андрiйович раптом рiшуче пiдвiвся з крiсла i, задихаючись вiд надмiрного зусилля, зробив декiлька непевних крокiв на тремтячих ногах. При цьому широко посмiхнувся племiнницi й весело мовив:
– Мабуть, не завадило би трохи повправлятися в ходьбi!..
Сказавши це, старий похитнувся i зробив ще один крок.
– Вам зле? – стурбовано запитала племiнниця.
– Легке нездужання, дрiбницi. До речi, я не голодний. Мабуть, поiмо пiзнiше… А ти поiж, Сашунько, не варто через мене пропускати обiд.
Спробувавши знов посмiхнутися, вiн зробив ще один крок… але тут немовби зiткнувся з невидимою перешкодою. Слабкi колiна миттево пiдломилися, i Порфирiй Андрiйович впав на пiдлогу.
– Дядечку!!! – вiдчайдушно скрикнула племiнниця. Вона негайно кинулася до старого, перевернула i приклала вухо до його грудей. Все зрозумiло: не можна гаяти жодноi хвилини!!! Перш за все принести ковдру, закутати хворому ноги, пiд голову пiдкласти подушечку. А потiм термiново дзвонити лiкаревi – мiстеру Фредерiксену. Телефон в коридорi…
Лiкар прибув за п’ятнадцять хвилин. Огледiвши Порфирiя Андрiйовича, зауважив, що старий досi стискае щось у руцi. Мiстер Фредерiксен опустився на колiна, насилу розiгнув зсудомленi пальцi й передав Олександрi клаптик паперу. Жiнка з бридливим виглядом взяла клаптик з рук лiкаря i недбало кинула на пiдлогу. Лiкар здивувався, але вголос нiчого не сказав: вся його увага була прикута до пацiента…
Порфирiя Андрiйовича вiдвезли до найкращоi лiкарнi Торонто, туди його супроводжували племiнниця i лiкар. За годину пiсля того, що сталося, до особняка повернулася Марiя. Не заставши Порфирiя Андрiйовича вдома, доглядальниця дуже здивувалася i подумала: «Куди мiг подiтися цей нестерпний стариган?…»
А за деякий час до особняка завiтав чоловiк у модному шикарному плащi. Вiн назвався мiстером Пiтером i повiдомив, що Порфирiй Андрiйович в лiкарнi, та що Олександра невiдлучно перебувае бiля нього. І найголовнiше: обое вони дуже просять Марiю передати туди, в лiкарню, папери, що лежать на столi в кабiнетi Порфирiя Андрiйовича!.. Не ставлячи зайвих запитань, доглядальниця передала папери незнайомцю. Всi до единого.
І вже згодом, прибираючи кабiнет старого, вона знайшла на пiдлозi клаптик паперу, на якому було написано:
«…Не бувати тому, щоб я визнала вашого байстрюка сином свого шляхетного брата! Не сподiвайтеся на це i не намагайтеся мене залякати.
Олена».
Про подальшу долю паперiв зi столу полковника Силенка так нiхто нiколи й не дiзнався. Зрозумiло, за винятком мiстера Пiтера, який хитрiстю виманив iх у необачноi доглядальницi… Якби тiльки Олександра була вдома, вона, ясна рiч, нiзащо не допустила б настiльки безглуздоi пропажi. Однак жiнка перебувала поруч iз вмираючим дядьком. Як i понад три десятилiття тому, доля знову звела iх у лiкарнi. Тiльки минулого разу з лап смертi вирвалася Олександра…
Розташування 60-i армii 1-го Украiнського фронту,
район м. Дембiца, пiвденно-схiдна Польща, кiнець серпня 1944 року
Два з половиною метри на майже два метри – ось тобi й весь простiр для роботи! Спробуй-но на такiй «сценi» нормальну балетну партiю станцювати… Та ще цi клятi вiдсутнi п’ять сантиметрiв завширшки!..
І-i – р-раз!
І-i – дв-ва!
Бат-ман!..[1 - Батман, плiе, арабеск, пiрует, фуете – рухи в класичному балетi. (Тут i далi прим. авт.)]
І-i – тр-ри!
Ну, так, головне – не промахнутися на тi самi п’ять сантиметрiв, яких завширшки до двох рiвних метрiв бракуе. Адже якщо промахнешся – полетиш на землю, а до неi ще метр, а там вибоiни та камiння…
І-i – р-раз!
Плi-е!..
І-i – дв-ва!
І-ще!..
Бувало, вона все ж таки промахувалася i падала. Всяке бувало: при такому графiку виступiв iнодi втомлюешся так, що на ходу засинаеш. Себто в стрибку…
І-i – р-раз!
І-i – дв-ва!
І-i – тр-ри!
Моло-дець!..
Ех, замала «сцена», та що поробиш?! Такi стандартнi розмiри кузова у «полуторки»:[2 - Радянський вантажний автомобiль ГАЗ-АА, що випускався на Горькiвському автозаводi й мав вантажопiд’емнiсть 1,5 т.] двiстi п’ятдесят один з половиною сантиметр завдовжки, сто дев’яносто п’ять сантиметрiв завширшки. Сто дев’яносто п’ять – i нi сантиметром бiльше. Не двiстi. Не два метри, себто. Про це-то i йдеться…
І-i – р-раз!
І-i – дв-ва!
Ара-беск!..
І-i – р-раз!
І-i – дв-ва!
Пiру-ет!..
Все, виступ вiдпрацьовано. Бiйцi, якi розляглися просто на нагрiтiй спекотним сонцем землi, оглушливо аплодують, вигукують «Браво!!!» i вимагають станцювати «на бiс». Але нi, не вийде, товаришi дорогi: балерина просто падае вiд втоми на послужливо пiдставленi руки музикантiв – добре, що сьогоднi хоч обiйшлося без польоту шкереберть з кузова полуторки…
Тому виступу «на бiс» не буде. Зараз е можливiсть бодай трiшечки перепочити перед довгою дорогою. А ви, дорогi товаришi бiйцi та командири, послухайте-но краще скетч! У нас в концертнiй бригадi е двое чудових хлопцiв: Хомич i Єремеiч – iхнi сценiчнi iмена. Ото iхнi скетчi й послухайте. На здоров’я.
А iй – вiдпочивати, вiдпочивати…
Вiдпочивати?! Як би не так.
– Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..
І дружнi синхроннi аплодисменти, що рвуться з десяткiв огрубiлих чоловiчих долонь.
Вимагають ii на iмпровiзовану «сцену».
