Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take
Сопі був упевнений в собі – від нижнього ґудзика на жилетці й далі вгору. Він був поголений, його піджак мав пристойний вигляд, а красиву чорну краватку подарувала йому на День Подяки дама-місіонерка. Якби йому пощастило, не викликавши підозри, дістатися до столика в ресторані, успіх був би забезпечений. Та його частина, яку буде видно над столиком, не викличе в офіціанта ніяких підозр. Смажена дичина і пляшка шаблі, думав Сопі, якраз підійдуть. Потім сир, чорна кава й сигара. Сигару треба брати не дорожче, ніж за долар. Рахунок не буде такий великим, щоб спонукати адміністрацію кафе до різких проявів мстивості, а він, задоволений і щасливий, вирушить після такої закуски в подорож до свого зимового притулку.
Але тільки-но Сопі переступив поріг ресторану, пильне око метрдотеля зачепилося за його потерті штани і стоптані черевики. Сильні, вправні руки швидко повернули його і тихо виштовхнули на вулицю, врятувавши дичину від сумної долі, яка їй загрожувала.
Сопі звернув з Бродвея. Здається, епікурейський шлях на жаданий Острів відрізано. Треба було вигадати інший спосіб пробратися до в’язниці.
На розі Шостої авеню його увагу привернула яскраво освітлена вітрина, де за дзеркальним склом були гарно розкладені товари. Сопі взяв камінь і пожбурив у вітрину. З-за рогу почали збігатись люди, попереду мчав полісмен. Сопі спокійно стояв, засунувши руки в кишені, і посміхався назустріч мідним ґудзикам.
– Хто це зробив? – спитав задиханий полісмен.
– А чи не думаєте ви, що можу до цього бути причетним я? – промовив Сопі не без сарказму, проте дружньо, як людина, яка вітає своє щастя.
Але полісмен не захотів сприйняти заяву Сопі навіть як гіпотезу. Люди, які розбивають вітрини, не залишаються на місці для переговорів із представниками закону. Вони щодуху тікають. Полісмен побачив за півквартала чоловіка, що біг за трамваєм. Він підняв свого кийка і кинувся його доганяти. Сопі, обурений до глибини душі, поплентав далі… Друга невдача.
На протилежному боці вулиці був ресторан без особливих претензій. Туди заходили люди з великим апетитом і скромним гаманцем. Посуд і повітря там були важкими, суп і скатертини – благенькими. Сюди Сопі без перешкод провів свої викривальні черевики та красномовні штани. Він сів за столик і проковтнув біфштекс, млинці, пампухи та пиріг. А потім пояснив офіціантові, що він, Сопі, і навіть найдрібніша монета – аж ніяк не друзі.
– Ну, а тепер кличте копа, – сказав Сопі. – І поспішайте: не примушуйте джентльмена чекати.
– Ніяких копів! – відповів офіціант, у якого був солодкий, мов печиво, голос і очі, схожі на вишні у коктейлі. – Гей, Коне, ходи сюди!
Два офіціанти так вправно викинули Сопі, що його ліве вухо опинилося на безжальному хіднику. Він підвівся, суглоб за суглобом, так, як розгинається теслярська лінійка, і зчистив пилюку з одягу. Арешт уже видавався рожевою мрією. Острів знову відступив кудись дуже далеко. Полісмен, який стояв біля аптеки, що в сусідньому будинку, засміявся і пішов собі вулицею.
П’ять кварталів прошкандибав Сопі, перш ніж набрався хоробрості на нову спробу. Цього разу трапилася нагода, яка, на його думку, неодмінно мала увінчатися успіхом.
Молода жінка, скромно і гарно вдягнена, стояла перед вітриною, зацікавлено розглядаючи розкладене там приладдя для гоління і чорнильниці, а майже зовсім поруч сперся на пожежну колонку здоровенний, зовні дуже суворий полісмен.
Сопі надумав виступити в ролі огидного і ненависного всім вуличного ловеласа. Елегантна зовнішність обраної жертви і присутність суворого копа давали йому всі підстави сподіватися, що скоро він відчує на своєму плечі приємну руку закону, і зимова квартира на маленькому затишному острівці буде йому забезпечена.
Сопі поправив подаровану дамою-місіонеркою краватку, витягнув манжети, які завжди ховались у рукавах, зсунув набакир капелюха і підійшов до молодої жінки. Підморгнув їй, кашлянув, усміхнувся і нахабно почав розігрувати банальну гидку комедію вуличного залицяння. Краєчком ока Сопі бачив, що полісмен пильно стежить за ним. Молода жінка відступила на кілька кроків і знову зосередила свою увагу на тазиках для гоління. Сопі рушив слідом за нею, нахабно став поруч, трошки підняв капелюха і сказав:
– Ах, дорогенька! Чи не хочете погратися у моєму садку?
Полісмен усе ще дивився. Варто було скривдженій молодій жінці поворухнути пальцем, і Сопі вже мандрував би до раю на Острові. Йому здавалося, що він уже відчуває приємне тепло поліцейської дільниці. Молода жінка глянула на нього, простягла руку і вхопила Сопі за рукав.
– Авжеж, Майку! – сказала вона весело. – Почастуєш пивцем? Я б до тебе раніше озвалась, та коп витріщився.
Молода жінка обвилась навколо враженого Сопі, як плющ навколо дуба, і вони вдвох пройшли повз полісмена. Сопі здавалося, що він приречений лишитись на свободі.
На найближчому розі він позбувся своєї супутниці і втік.
Зупинився у кварталі, де ввечері розливалося ціле море світла, де однаково легкими були серця, любовні клятви і музика. Жінки в хутрах і чоловіки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вітрі. Раптом страх охопив Сопі: може, хтось його заворожив від арешту? Від цієї думки Сопі мало не охопила паніка, і, проминаючи полісмена, який велично стояв перед яскраво освітленим театром, він ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».
Сопі щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пісню. Він танцював, кричав, завивав на тротуарі і як тільки міг порушував той спокій.
Полісмен покрутив кийка, одвернувся від Сопі й пояснив перехожому:
– Це один з тих йєльських студентів. Вони сьогодні святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нічого небезпечного. Ми маємо інструкцію не заважати їм.
Безутішний Сопі припинив свої марні спроби. Невже жоден полісмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острів як недосяжну Аркадію. Сопі застебнув свій підбитий вітром піджак: холод ставав дедалі пронизливішим.
У тютюновій крамниці він побачив добре вдягненого чоловіка, який прикурював сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасольку він залишив біля входу. Сопі ввійшов до крамниці, взяв парасольку і поволі вийшов. Чоловік, що прикурював сигару, поспішив за ним.
– Це моя парасолька, – твердо сказав він.
– Та ну? – глузливо посміхнувся Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу.
– У такому разі вам треба було б гукнути полісмена. Я справді взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете копа? Онде він стоїть на розі.
Господар парасольки йшов уже повільніше. Сопі теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полісмен зацікавлено дивився на цю пару.
– Звичайно, – сказав чоловік із сигарою, – бачите… ну, трапляються такі помилки… я… якщо це ваша парасолька, то, сподіваюсь, ви пробачите мені… я ненароком узяв її сьогодні в ресторані… якщо ви впізнали свою парасольку… я сподіваюсь, ви…
– Авжеж, це моя парасолька, – сердито промовив Сопі.
Колишній власник парасольки відступив. Полісмен хутенько подався допомогти високій блондинці в манто перейти вулицю, бо за два квартали з’явився трамвай.
Сопі попрямував на схід вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя він викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах і з кийками. Йому хотілося впійматися їм до рук, а вони, здавалося, ставились до нього, як до негрішного Папи Римського.
Нарешті Сопі опинився на одній зі східних авеню, де не було ні гомону, ні метушні. І рушив у напрямку Медісон-скверу, бо інстинкт, який тягне людину додому, спрацьовує навіть тоді, коли домівкою є лава у парку.
На одному дуже тихому розі вулиці Сопі зупинився. Тут стояла стара, химерна церква з високим шпилястим дахом. Крізь фіолетові шибки вікна лилося м’яке світло. Певно, органіст грав хорал, який мав виконати під час відправи в неділю, бо до вух Сопі долетіли солодкі звуки музиці, і він завмер, притулившись до завитків чавунної огорожі.
Високо в небі світив спокійний місяць; екіпажів та перехожих було небагато; під карнизами сонно цвірінькали горобці – можна було подумати, що ви на сільському кладовищі. І хорал, що його виконував органіст, міцно прикував Сопі до чавунної огорожі, бо він добре знався на музиці з тих днів, коли в його житті були мати, троянди, плани на майбутнє, друзі, чисті думки і комірці.
Під впливом музики, яка линула із старої церкви, у зворушеній душі Сопі сталася раптова дивовижна зміна. Він з жахом побачив безодню, в яку впав, ганебні дні, негідні бажання, мертві надії, занедбані здібності і насущні прагнення, з яких складалося його життя.
І серце його, наче у відповідь на ці нові почуття, забилося сильніше. Він раптом відчув у собі достатньо сил, щоб боротися з лихою долею. Він вибереться з цього бруду, він знову стане людиною, він переможе зло, яке заполонило його. Він ще порівняно молодий, у нього є час. Треба оживити в собі давні палкі поривання і невідступно йти за ними. Урочисті й солодкі звуки органа зробили в його душі переворот. Завтра він піде в метушливу ділову частину міста і знайде собі роботу. Один торговець хутром пропонував йому колись місце водія. Завтра він знайде цього торговця і попросить узяти його на те місце. Він знову буде людиною. Він буде…
Сопі відчув, як чиясь рука лягла на його плече. Він рвучко озирнувся і побачив широке обличчя полісмена.
– Що ви тут робите? – спитав охоронець закону.
– Нічого, – відповів Сопі.
– Тоді ходімо, – сказав полісмен.
– Три місяці на Острові, – виніс вирок суддя на другий день уранці.
Долоня Тобіна
Якось ми з Тобіном поїхали на Коні-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобіну треба було розвіятись. Його кохана Кеті Магорнер з графства Сліго три місяці тому приїхала до Америки і зникла. При ній були двісті доларів заощаджень і сотня, виручена від продажу Тобінової спадщини – маленького будиночка і свині. Після того, як Тобін одержав листа, в якому вона писала, що виїжджає до нього, про неї не було більше жодної вістки. Тобін давав об’яви у газетах, але дівчина не знайшлась.
Так от, поїхали ми з Тобіном на Коні-Айленд, сподіваючись, що різні атракціони і пахощі поп-корну розвіють тугу в його серці. Але Тобін був важкодумом, і журба міцно застрягла у його грудях. Він, зціпивши зуби, дивився на повітряні кулі, він проклинав кіно і, хоч жодного разу не відмовився від пропозиції випити, зневажливо відвернувся від лялькового театру і ладен був побити усіх фотографів.
Тоді я повів його на одну з бічних алей, де атракціони були трохи менш настирливими. Біля невеличкого, шість на вісім футів, балагана Тобін зупинився, і щось людське з’явилось у його погляді.
– Тут, – сказав він, – я розвію свою журбу. Чудова хіромантка з-над Нілу дослідить долоню моєї руки, і я дізнаюся, чи трапиться те, що має трапитись.
Тобін вірив у всілякі прикмети і надприродні явища. Він мав сталі переконання щодо таких речей як чорні коти, щасливі номери і прогнози погоди у газетах.
Ми увійшли в цей чудесний курник, де для таємничості були розвішані червоні простирадла і малюнки рук, на яких лінії перехрещувались, як рейки на залізничному вузлі. Напис над дверима повідомляв, що у цьому курнику перебувала мадам Зозо, єгипетська хіромантка. Мадам була гладкою жінкою у червоному джемпері з вигаптованими на ньому закарлючками і чудернацькими створіннями. Тобін дав їй десять центів і простяг руку. Вона взяла його руку – рідну сестру копита ломової коняки – і подивилася, чи не прийшов він бува за підковою.
– Чоловіче, – сказала мадам Зозо, – лінії вашої кінцівки показують…
– Це зовсім не нога, – перебив її Тобін. – Звичайно, вона не дуже красива, але це моя долоня.
– Лінії показують, – вела далі мадам, – що у вашому житті сталося нещастя. І воно не останнє. Гора Венери, – чи, може, це просто синець від каменя, – показує, що ви закохані. Ви мали клопіт, причиною якого була ваша кохана.
– Це вона про Кеті Магорнер згадує, – голосно зашепотів Тобін, нахиляючись до мене.
– Я бачу, – сказала хіромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лінії, які вказують на літеру «К» і літеру «М» у її імені.
– Віст! – зауважив Тобін. – Чуєш, що вона говорить?
– Стережіться, – продовжила хіромантка, – темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності. Дуже скоро ви попливете і зазнаєте фінансової втрати. Я бачу лінію, яка принесе вам щастя. Є чоловік, який увійде в ваше життя і приверне до вас удачу. Ви пізнаєте його за гачкуватим носом.
– А ім’я його там є? – поцікавився Тобін. – Було б зручніше привітатись до нього, коли він почне навалювати мені щастя.
– Його ім’я, – каже хіромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лініями, але вони показують, що воно має бути довгим і у ньому повинна бути літера «о». Я нічого більше не можу сказати. Бувайте здорові! Не загороджуйте двері.
– Дивно, звідки вона все це знає, – сказав Тобін дорогою.
Коли ми проштовхувались біля воріт, якийсь темношкірий зачепив запаленою сигарою Тобіна за вухо і почались проблеми. Тобін вдарив його по шиї, жінки заверещали, і мені довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась поліція. Тобін завжди бував у небезпечному настрої, коли веселився.
Ми повертались пароплавом, і коли почули оклик «Кому потрібні послуги офіціанта?», Тобін хотів відгукнутися, забажавши вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишені, з’ясував, що вони порожні. Хтось зацікавився його грішми під час бійки. Так ми і сиділи з сухими горлянками на лавах, слухаючи, як італійці вигравали на скрипках на палубі. Як би там не було, настрій у Тобіна погіршав порівняно з початковим добрим гумором.
На лаві напроти поручнів сиділа молода жінка з дуже світлим волоссям і вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобілів. Проходячи повз неї, Тобін ненароком зачепив її за ногу і, оскільки він завжди дуже люб’язний з дамами, коли буває напідпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замість того збив капелюха з голови, і вітер зніс його за борт.
Тобін повернувся назад і сів, а я вирішив приглядати за ним, бо напасті сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього зазвичай з’являлось бажання побити когось, хто був найкраще одягнений, а зараз він міг би навіть спробувати взяти на себе командування пароплавом.
Коли раптом Тобін схопив мене за руку і прорік схвильовано:
– Джоне, ти знаєш, що ми зараз робимо? Ми пливемо!
– Нічого, – кажу я. – Заспокойся. За десять хвилин пароплав пристане.
– Глянь, – каже він, – на цю біляву жінку, що сидить он там. А пам’ятаєш чорношкірого, який припік мені вухо? А хіба не втратив я гроші? Там було аж долар шістдесят п’ять центів.
Я думав, що він просто підсумовує свої невдачі, щоб знайти для несамовитості виправдання, як це звичайно роблять усі люди, і тому спробував переконати його, що всі ці невдачі – просто дурниці.
– Слухай, – каже Тобін. – Тобі не дано оцінити дар пророцтва чи розуміти тих, кого веде натхнення. Що сказала тобі дама-хіромантка по моїй руці? Тепер це відбувається на твоїх очах. «Стережіться, – сказала вона, – темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам прикрощі». Хіба ти забув про того темношкірого, хоч і він мав трохи прикрощів від мого стусана? Чи бачив ти світлішу жінку, ніж та блондинка, через яку мій капелюх упав у воду? І де, нарешті, той долар шістдесят п’ять центів, які були у моїй жилетці, коли ми вийшли з тиру?
Здавалося, що, коли розставити події, як це зробив Тобін, вони дійсно підтверджували правильність провіщення, але, на мою думку, такі нещастя могли спіткати кожного на Коні-Айленді і без будь-якої хіромантії.
Тобін підвівся і почав походжати по палубі, пильно придивляючись до пасажирів своїми маленькими червоними очицями. Я спитав його, у чому причина цих маневрів: ніколи не знаєш, що Тобін має на думці, поки він не візьметься це здійснювати.
– Слід тобі знати, – каже він, – що я чекаю порятунку, який обіцяли мені лінії моєї долоні. Я шукаю чоловіка з гачкуватим носом, який має принести щастя. Це єдине, що нас врятує. Джоне, чи бачив ти коли у своєму житті більшу банду чортових прямоносих?
Пароплав причалив о пів на десяту, ми вийшли і попрямували у місто по Двадцять другій вулиці. Тобін був без капелюха.
На розі вулиці під газовим ліхтарем стояв чоловік і дивився поверх рейок надземної залізниці на місяць. Це був високий чоловік, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, і я помітив, що його ніс, робив два вигини між переніссям і кінчиком носа, як вигини змії. Тобін також відразу помітив його, і я почув, як важко він почав дихати, наче кінь, з якого знімають сідло. Він навпростець підійшов до цього чоловіка, і я разом з ним.
– Добривечір вам! – каже йому Тобін.
Чоловік вийняв з рота сигару і вичавив з себе дружнє привітання.
– А чи не скажете ви нам ваше ім’я і таким чином дасте нам змогу побачити його величину? – питає Тобін. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.
– Моє ім’я, – ввічливо відповів чоловік, – Фріденхаусман – Максімус Г. Фріденхаусман.
– Довжина підходить, – зауважив Тобін. – А чи не вживаєте ви десь «о» при написанні вашого імені?
– Ні, не вживаю, – каже чоловік.
– А його можна написати з «о»? – стривожився Тобін.
– Якщо ваша совість дозволить вам, – сказав носач, – і якщо не маєте дриґу до іноземних мов, можете щоб вдовольнитися, всунути цю літеру у передостанній склад.
– Це добре, – сказав Тобін. – Ми – Джон Малоун і Даніель Тобін.
– Дуже приємно познайомитись, – відповів чоловік, вклоняючись. – А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вольності?
– За двома ознаками, – відповідав Тобін, намагаючись пояснити все, – які ви назвали, і які єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви повинні відшкодувати мені удачу за всі ці лінії турбот, що ведуть до чорного та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося.
Чоловік припинив курити і глянув на мене.
– Чи є у вас якісь поправки до цієї заяви, чи й ви такий же? Зважаючи на ваш вигляд, я думав ви за ним доглядаєте.
– Ніяких, – відповів я, – крім того, що на вигляд ви, як одна підкова на іншу, схожі на картинку удачі, написаної на руці мого друга. Якщо ж ні, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть ті лінії.
– Ви один одного варті, – сказав носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. – Я вже насолодився вашою компанією. На добраніч.
Промовивши це, він всунув до рота свою сигару і поспіхом перейшов на другий бік вулиці. Але Тобін не відстав від нього і закрокував з одного боку, а я – з іншого.
– Що таке? – він зупинився і зсунув капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання – спекатися вас. Я йду додому.
– Ідіть собі, – й каже Тобін і гладить його по рукаву. – Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку до ранку, поки ви не вийдете. Бо тільки ви можете зняти з мене прокляття чорного, блондинки і збитків на долар шістдесят п’ять центів.
– Якась маячня, – сказав чоловік, звертаючись до мене, як до більш поміркованого психа. – Чи не краще було б вам забрати його додому?
– Послухайте, – кажу я йому. – Даніель Тобін при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні: він випив достатньо, щоб розхвилюватись, але це не означає, що він не сповна розуму. Він керується своїми уявленнями та забобонами, про які я вам усе поясню.
Сказавши так, я виклав йому історію про даму-хіромантку і про те, що йому випало стати знаряддям щасливої долі.
– Тепер вам зрозуміло, – закінчив я, – яка моя доля у цій приключці? Я друг мого друга Тобіна саме так, як я це розумію. Неважко бути другом мазунчика долі, бо це вигідно. Та й другом бідаря – теж: зроблять із вас святого, ще й портрети ваші надрукують – з сиротиною, яку ви тримаєте однією рукою, і з відерцем вугілля у другій. Найважче тому, хто дружить з повним дурником. От це мені й дісталося, – кажу, – бо, як на мене, з долоні долі не питають, окрім, хіба що, тієї, яку залишив держак кайла. І хоч, можливо, ніс у вас найгачкуватіший у Нью-Йорку, не думаю, щоб усі віщуни, разом узяті, витиснули з вас бодай краплю удачі. Але лінії на руці у Денні справді вказують на вас, то ж я підтримуватиму його доти, доки він сам не переконається, що взяти з вас нічого.
І чоловік раптом почав розкотисто сміятися. Він сперся на стіну будинку і довго реготав. Потім він поплескав мене і Тобіна по плечах і взяв кожного попід руку.
– Був неправий, – відказав він. – Хіба міг я сподіватись, що на розі вулиці зі мною трапиться така приємна і чудова пригода? Мені здавалося, що ви не варті уваги. Тут зовсім близенько є невеличке кафе – якраз, щоб розважитись з такими цікавими людьми. Ходімо туди, вип’ємо і побалакаємо про марноту сущого.
Говорячи так, він повів нас із Тобіном до окремого кабінету, замовив напої і заплатив за них. Ми курили сигари, і він дивився на нас, як на рідних братів.
– Мушу вам сказати, – сказав цей посланець долі, – що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому і блукаю, вишукуючи у людях дивацтва й істину у небесах. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Швидкісна надземка – це поезія й мистецтво. Місяць – нудне мертве тіло у безсенсовному русі. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати книгу, у якій поясню дивні речі, які я відкрив у житті.
– Ви збираєтесь всунути мене у книжку! – сказав Тобін швидко. – Мене – у книжку?
– Ні, я цього не зроблю, – відповів чоловік, – бо ви не уміститесь під обкладинку. Ні. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати від вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все ж тільки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопці, повірте, я справді вдячний.
– Ваше базікання, – каже Тобін, пихкаючи крізь свої вуса і б’ючи кулаком по столу, – це тільки огидні випади проти мого терпіння. Через ваш ніс-гачок мені було обіцяне щастя, але ви приносите плодів не більше, ніж барабанна паличка. Своїми балачками ви, як вітер, що дме крізь дірку. Певна річ, тепер я подумав би, що моя долоня збрехала, але, оскільки виявилися правдою чорний і блондинка, і…
– Помовчте, – відказав гачконосий здоровило. – Чи ви зневірилися у моїй фізіономії? Мій ніс зробить все, що зможе. Наповнимо знову ці склянки, бо птахів в голові треба добре поїти, інакше вони захиріють у сухій моральній атмосфері.
Так от, цей літератор зробив, на мою думку, добре, охоче розрахувавшись за все, бо наш з Тобіном капітал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобін вважав себе скривдженим, і, хоч і пив спокійно, його очі наливались кров’ю.
Через якийсь час ми вибрались звідти, бо була вже одинадцята година, і постояли трохи на тротуарі. Тоді чоловік сказав, що йому час повертатись додому і запросив нас до себе. Так ми пройшли два квартали і завернули у провулок, вздовж якого тягнулися цегляні будинки з високими ґанками і залізними огорожами. Чоловік підійшов до одного з них і глянув на верхні вікна, які вже були темні.
– Це і є моє скромне помешкання, – каже він. – За всіма ознаками, моя дружина уже пішла спочивати, і тому я ризикну проявити трохи гостинності. Я хотів би, щоб ви зайшли до нижньої кімнати, де ми обідаємо, і перекусили. Там знайдеться трохи смачної холодної качки, сир і пляшка-дві елю. Заходьте, будь ласка, бо я перед вами в боргу за задоволення.
Наші з Тобіном апетит і совість були схильні прийняти цю пропозицію, хоч Тобіну з його забобонами важко було повірити, що саме кілька склянок елю і холодна качка і означають щастя, обіцяне у відповідності з лініями на його долоні.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – припрошував чоловік з гачкуватим носом, – а я піду наверх і відчиню вам. Я скажу новій дівчині, що працює у нас на кухні, зварити вам кави. Як на молоду ірландку, що прибула до Америки лише три місяці тому, Кеті Магорнер чудово готує каву. Заходьте, – повторив чоловік, – а я зараз пошлю її до вас.
Роман біржового маклера
Пітчер, довірений клерк у конторі біржового маклера Гарві Максвела, дозволив своєму зазвичай незворушному обличчю виразити деяку цікавість і здивування, коли о пів на десяту ранку до контори швидко увійшов його роботодавець у супроводі молодої стенографістки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пітчере», він кинувся до свого столу так, ніби збирався перестрибнути через нього, і відразу поринув у величезну купу листів та телеграм, що чекали на нього.