У думках про те, як перезимувати, Сопi не заносився високо. Вiн не мрiяв нi про круiз Середземним морем, нi про сяюче небо Пiвдня i чудовi краевиди Неаполiтанськоi затоки. Три мiсяцi ув’язнення на Островi – ось чого жадала його душа. Три мiсяцi забезпеченого притулку i харчування у приемнiй компанii, далеко вiд посягань Борея та копiв – це було для Сопi вершиною бажань.
Уже кiлька рокiв гостинна в’язниця Блеквелл була його зимовою квартирою. Як його щасливiшi спiвмешканцi по Нью-Йорку купували кожноi зими квитки до Палм-Бiч або на Рiв’еру, так i Сопi мав своi нескладнi приготування для щорiчного паломництва на Острiв. Тепер настав час для них.
Минулоi ночi три недiльнi газети, якi вiн розподiлив – одну пiд пiджак, другу на ноги i третю на колiна, – не захистили його вiд холоду, коли вiн спав на своiй лавi бiля фонтана в старому парку. Тому вiн дiйшов думки, що вже час переселитися на Острiв, який дасть йому бажаний притулок. Вiн з презирством ставився до всiх подачок мiськiй бiднотi в iм’я благодiйностi. На його думку, закон був милостивiшим, нiж фiлантропiя. У мiстi були численнi громадськi та приватнi благодiйнi установи, де вiн мiг би мати потрiбнi йому скромнi притулок i iжу. Але для такоi гордоi людини, як Сопi, дари благодiйностi були надто обтяжливими. За допомогу з рук фiлантропiв треба було платити якщо не грошима, то приниженням. У благодiйнiй установi треба було приймати ванну – там примушували митись, а за кожний шматок хлiба домагались вiдповiдi на рiзнi iнтимнi запитання. Куди краще бути гостем закону! Там усе робиться за встановленими правилами, зате нiхто безцеремонно не лiзе в особистi справи джентльмена.
Надумавши зимувати на Островi, Сопi вiдразу ж почав здiйснювати свiй задум. До в’язницi вело багато легких шляхiв. Найприемнiший – це розкiшно пообiдати у дорогому ресторанi, а потiм оголосити про свое банкрутство. Вас спокiйненько й без усякого галасу передають полiсменовi, а послужливий суддя зробить далi все, що треба.
Сопi пiдвiвся з лави, вийшов iз скверу й занурився в асфальтове море в тому мiсцi, де зливаються Бродвей i П’ята авеню. Вiн пiшов Бродвеем i зупинився перед яскраво освiтленим рестораном, де вечорами зосереджуеться найкраще з того, що можуть дати виноградна лоза, шовкопряд i протоплазма.
Сопi був упевнений в собi – вiд нижнього гудзика на жилетцi й далi вгору. Вiн був поголений, його пiджак мав пристойний вигляд, а красиву чорну краватку подарувала йому на День Подяки дама-мiсiонерка. Якби йому пощастило, не викликавши пiдозри, дiстатися до столика в ресторанi, успiх був би забезпечений. Та його частина, яку буде видно над столиком, не викличе в офiцiанта нiяких пiдозр. Смажена дичина i пляшка шаблi, думав Сопi, якраз пiдiйдуть. Потiм сир, чорна кава й сигара. Сигару треба брати не дорожче, нiж за долар. Рахунок не буде такий великим, щоб спонукати адмiнiстрацiю кафе до рiзких проявiв мстивостi, а вiн, задоволений i щасливий, вирушить пiсля такоi закуски в подорож до свого зимового притулку.
Але тiльки-но Сопi переступив порiг ресторану, пильне око метрдотеля зачепилося за його потертi штани i стоптанi черевики. Сильнi, вправнi руки швидко повернули його i тихо виштовхнули на вулицю, врятувавши дичину вiд сумноi долi, яка iй загрожувала.
Сопi звернув з Бродвея. Здаеться, епiкурейський шлях на жаданий Острiв вiдрiзано. Треба було вигадати iнший спосiб пробратися до в’язницi.
На розi Шостоi авеню його увагу привернула яскраво освiтлена вiтрина, де за дзеркальним склом були гарно розкладенi товари. Сопi взяв камiнь i пожбурив у вiтрину. З-за рогу почали збiгатись люди, попереду мчав полiсмен. Сопi спокiйно стояв, засунувши руки в кишенi, i посмiхався назустрiч мiдним гудзикам.
– Хто це зробив? – спитав задиханий полiсмен.
– А чи не думаете ви, що можу до цього бути причетним я? – промовив Сопi не без сарказму, проте дружньо, як людина, яка вiтае свое щастя.
Але полiсмен не захотiв сприйняти заяву Сопi навiть як гiпотезу. Люди, якi розбивають вiтрини, не залишаються на мiсцi для переговорiв iз представниками закону. Вони щодуху тiкають. Полiсмен побачив за пiвквартала чоловiка, що бiг за трамваем. Вiн пiдняв свого кийка i кинувся його доганяти. Сопi, обурений до глибини душi, поплентав далi… Друга невдача.
На протилежному боцi вулицi був ресторан без особливих претензiй. Туди заходили люди з великим апетитом i скромним гаманцем. Посуд i повiтря там були важкими, суп i скатертини – благенькими. Сюди Сопi без перешкод провiв своi викривальнi черевики та красномовнi штани. Вiн сiв за столик i проковтнув бiфштекс, млинцi, пампухи та пирiг. А потiм пояснив офiцiантовi, що вiн, Сопi, i навiть найдрiбнiша монета – аж нiяк не друзi.
– Ну, а тепер кличте копа, – сказав Сопi. – І поспiшайте: не примушуйте джентльмена чекати.
– Нiяких копiв! – вiдповiв офiцiант, у якого був солодкий, мов печиво, голос i очi, схожi на вишнi у коктейлi. – Гей, Коне, ходи сюди!
Два офiцiанти так вправно викинули Сопi, що його лiве вухо опинилося на безжальному хiднику. Вiн пiдвiвся, суглоб за суглобом, так, як розгинаеться теслярська лiнiйка, i зчистив пилюку з одягу. Арешт уже видавався рожевою мрiею. Острiв знову вiдступив кудись дуже далеко. Полiсмен, який стояв бiля аптеки, що в сусiдньому будинку, засмiявся i пiшов собi вулицею.
П’ять кварталiв прошкандибав Сопi, перш нiж набрався хоробростi на нову спробу. Цього разу трапилася нагода, яка, на його думку, неодмiнно мала увiнчатися успiхом.
Молода жiнка, скромно i гарно вдягнена, стояла перед вiтриною, зацiкавлено розглядаючи розкладене там приладдя для голiння i чорнильницi, а майже зовсiм поруч сперся на пожежну колонку здоровенний, зовнi дуже суворий полiсмен.
Сопi надумав виступити в ролi огидного i ненависного всiм вуличного ловеласа. Елегантна зовнiшнiсть обраноi жертви i присутнiсть суворого копа давали йому всi пiдстави сподiватися, що скоро вiн вiдчуе на своему плечi приемну руку закону, i зимова квартира на маленькому затишному острiвцi буде йому забезпечена.
Сопi поправив подаровану дамою-мiсiонеркою краватку, витягнув манжети, якi завжди ховались у рукавах, зсунув набакир капелюха i пiдiйшов до молодоi жiнки. Пiдморгнув iй, кашлянув, усмiхнувся i нахабно почав розiгрувати банальну гидку комедiю вуличного залицяння. Краечком ока Сопi бачив, що полiсмен пильно стежить за ним. Молода жiнка вiдступила на кiлька крокiв i знову зосередила свою увагу на тазиках для голiння. Сопi рушив слiдом за нею, нахабно став поруч, трошки пiдняв капелюха i сказав:
– Ах, дорогенька! Чи не хочете погратися у моему садку?
Полiсмен усе ще дивився. Варто було скривдженiй молодiй жiнцi поворухнути пальцем, i Сопi вже мандрував би до раю на Островi. Йому здавалося, що вiн уже вiдчувае приемне тепло полiцейськоi дiльницi. Молода жiнка глянула на нього, простягла руку i вхопила Сопi за рукав.
– Авжеж, Майку! – сказала вона весело. – Почастуеш пивцем? Я б до тебе ранiше озвалась, та коп витрiщився.
Молода жiнка обвилась навколо враженого Сопi, як плющ навколо дуба, i вони вдвох пройшли повз полiсмена. Сопi здавалося, що вiн приречений лишитись на свободi.
На найближчому розi вiн позбувся своеi супутницi i втiк.
Зупинився у кварталi, де ввечерi розливалося цiле море свiтла, де однаково легкими були серця, любовнi клятви i музика. Жiнки в хутрах i чоловiки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вiтрi. Раптом страх охопив Сопi: може, хтось його заворожив вiд арешту? Вiд цiеi думки Сопi мало не охопила панiка, i, проминаючи полiсмена, який велично стояв перед яскраво освiтленим театром, вiн ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».
Сопi щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пiсню. Вiн танцював, кричав, завивав на тротуарi i як тiльки мiг порушував той спокiй.
Полiсмен покрутив кийка, одвернувся вiд Сопi й пояснив перехожому:
– Це один з тих йельських студентiв. Вони сьогоднi святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нiчого небезпечного. Ми маемо iнструкцiю не заважати iм.
Безутiшний Сопi припинив своi марнi спроби. Невже жоден полiсмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острiв як недосяжну Аркадiю. Сопi застебнув свiй пiдбитий вiтром пiджак: холод ставав дедалi пронизливiшим.
У тютюновiй крамницi вiн побачив добре вдягненого чоловiка, який прикурював сигару вiд газового рiжка. Свою шовкову парасольку вiн залишив бiля входу. Сопi ввiйшов до крамницi, взяв парасольку i поволi вийшов. Чоловiк, що прикурював сигару, поспiшив за ним.
– Це моя парасолька, – твердо сказав вiн.
– Та ну? – глузливо посмiхнувся Сопi, додаючи до дрiбноi крадiжки образу.
– У такому разi вам треба було б гукнути полiсмена. Я справдi взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете копа? Онде вiн стоiть на розi.
Господар парасольки йшов уже повiльнiше. Сопi теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полiсмен зацiкавлено дивився на цю пару.
– Звичайно, – сказав чоловiк iз сигарою, – бачите… ну, трапляються такi помилки… я… якщо це ваша парасолька, то, сподiваюсь, ви пробачите менi… я ненароком узяв ii сьогоднi в ресторанi… якщо ви впiзнали свою парасольку… я сподiваюсь, ви…
– Авжеж, це моя парасолька, – сердито промовив Сопi.
Колишнiй власник парасольки вiдступив. Полiсмен хутенько подався допомогти високiй блондинцi в манто перейти вулицю, бо за два квартали з’явився трамвай.
Сопi попрямував на схiд вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя вiн викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах i з кийками. Йому хотiлося впiйматися iм до рук, а вони, здавалося, ставились до нього, як до негрiшного Папи Римського.
Нарештi Сопi опинився на однiй зi схiдних авеню, де не було нi гомону, нi метушнi. І рушив у напрямку Медiсон-скверу, бо iнстинкт, який тягне людину додому, спрацьовуе навiть тодi, коли домiвкою е лава у парку.
На одному дуже тихому розi вулицi Сопi зупинився. Тут стояла стара, химерна церква з високим шпилястим дахом. Крiзь фiолетовi шибки вiкна лилося м’яке свiтло. Певно, органiст грав хорал, який мав виконати пiд час вiдправи в недiлю, бо до вух Сопi долетiли солодкi звуки музицi, i вiн завмер, притулившись до завиткiв чавунноi огорожi.
Високо в небi свiтив спокiйний мiсяць; екiпажiв та перехожих було небагато; пiд карнизами сонно цвiрiнькали горобцi – можна було подумати, що ви на сiльському кладовищi. І хорал, що його виконував органiст, мiцно прикував Сопi до чавунноi огорожi, бо вiн добре знався на музицi з тих днiв, коли в його життi були мати, троянди, плани на майбутне, друзi, чистi думки i комiрцi.
Пiд впливом музики, яка линула iз староi церкви, у зворушенiй душi Сопi сталася раптова дивовижна змiна. Вiн з жахом побачив безодню, в яку впав, ганебнi днi, негiднi бажання, мертвi надii, занедбанi здiбностi i насущнi прагнення, з яких складалося його життя.
І серце його, наче у вiдповiдь на цi новi почуття, забилося сильнiше. Вiн раптом вiдчув у собi достатньо сил, щоб боротися з лихою долею. Вiн вибереться з цього бруду, вiн знову стане людиною, вiн переможе зло, яке заполонило його. Вiн ще порiвняно молодий, у нього е час. Треба оживити в собi давнi палкi поривання i невiдступно йти за ними. Урочистi й солодкi звуки органа зробили в його душi переворот. Завтра вiн пiде в метушливу дiлову частину мiста i знайде собi роботу. Один торговець хутром пропонував йому колись мiсце водiя. Завтра вiн знайде цього торговця i попросить узяти його на те мiсце. Вiн знову буде людиною. Вiн буде…
Сопi вiдчув, як чиясь рука лягла на його плече. Вiн рвучко озирнувся i побачив широке обличчя полiсмена.
– Що ви тут робите? – спитав охоронець закону.
– Нiчого, – вiдповiв Сопi.
– Тодi ходiмо, – сказав полiсмен.
– Три мiсяцi на Островi, – винiс вирок суддя на другий день уранцi.
Долоня Тобiна
