Щоб втiшити Бiлла, я погодився, i ми разом склали наступного листа:
«Ебенезеру Дорсету, есквайру.
Ми надiйно сховали вашого сина далеко вiд мiста. Будь-якi спроби знайти його – вашi чи навiть найдосвiдченiших детективiв – марнi. Остаточнi i единi умови, на яких ви можете повернути його, такi: ми вимагаемо за його повернення пiвтори тисячi доларiв великими купюрами; грошi мають бути сьогоднi опiвночi на тому ж мiсцi i в тiй же коробцi, що й ваша вiдповiдь, – де саме, буде сказано нижче.
Якщо ви згоднi на цi умови, вiдправте письмову вiдповiдь з ким-небудь сьогоднi о пiв на восьму вечора. За бродом через Совиний ручай по дорозi на Поплар-Ков е три великих дерева на вiдстанi близько ста ярдiв одне вiд одного, бiля самоi огорожi пшеничного поля праворуч. Пiд стовпом цiеi огорожi, проти третього дерева, буде сховано картонну коробку.
Ваш посланець покладе вiдповiдь у цю коробку i негайно повернеться до мiста.
Якщо спробуете нас видати або не виконати вимог, якi ми виклали, ви бiльше не побачите вашого хлопчика.
Якщо заплатите, як ми цього вимагаемо, вiн повернеться до вас живий i здоровий через три години. Цi умови е остаточними, i, якщо ви iх не приймете, нiяких подальших спроб встановити з вами зв’язок ми не робитимемо.
Два одчайдушних чоловiки».
Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню i вже хотiв рушати, а хлопчисько пiдходить до мене i каже:
– Чуеш, Змiiне Око, ти казав, що менi можна гратися у розвiдникiв, поки тебе не буде.
– Грайся, звичайно, – вiдповiдаю. – І мiстер Бiлл з тобою пограеться. А що це за гра?
– Я розвiдник, – пояснюе Вождь Червоношкiрих, – i мушу скакати до укрiплення, щоб попередити поселенцiв про те, що йдуть iндiанцi. Менi вже набридло бути iндiанцем. Я хочу бути скаутом.
– Гаразд, – кажу я. – Така забава начебто нестрашна. Я думаю, мiстер Бiлл допоможе тобi зiрвати плани цих прикрих дикунiв.
– А що я маю робити? – питае Бiлл, позираючи на хлопчину.
– Ти будеш моiм конем, – сказав скаут. – Ставай рачки. Як же я без коня доiду до укрiплення?
– Краще розваж його, поки здiйсниться наш план, – кажу я. – Пограйся трохи.
Бiлл став рачки, i в очах у нього з’явився вираз, як у кролика, що потрапив у пастку.
– А далеко звiдси до того укрiплення, хлопче? – питае вiн хрипким голосом.
– Дев’яносто миль, – вiдповiдае той. – І треба поспiшати, щоб встигнути вчасно. Ну, рушай!
Розвiдник стрибнув Бiлловi на спину i копнув п’ятами в боки.
– Заради Бога, – каже Бiлл, – повертайся, Семе, якомога скорiше! Я думаю, нам не треба було вимагати понад тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, бо я зараз встану i добре тебе вгрiю!
Я попрямував до Поплар-Кову, посидiв там бiля пошти i в крамницi, побалакав з фермерами, якi приходили на закупи. Один сказав, що чув, нiби всенька Вершина сумуе, бо у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Це все, що менi треба було знати. Я купив тютюну, поцiкавився мiж iншим цiною на горох, непомiтно вкинув листа до поштовоi скриньки i пiшов. Доглядач сказав менi, що за годину через село проiде листоноша i забере пошту до мiста.
Коли я повернувся до печери, нi Бiлла, нi хлопчиська нiде не було видно. Я дослiдив околицi печери, раз чи два навiть гукнув, але нiхто менi не вiдповiв. Я закурив люльку i сiв на порослий мохом камiнь, чекаючи, що буде далi.
Десь за пiвгодини в кущах почув я шелест, i на невеличку галявину перед печерою вийшов, шкутильгаючи, Бiлл. Позад нього скрадався наш хлопчисько, ступаючи м’яко, як розвiдник, i посмiхаючись до самiсiньких вух. Бiлл зупинився, зняв капелюха й витер лице червоною хусткою. Хлопець став футiв за вiсiм позад нього.
– Семе, – каже Бiлл, – я думаю, ти вважатимеш мене ренегатом, але я нiчого не мiг вдiяти. Я доросла людина, я чоловiк, тож можу захистити себе, проте бувають випадки, коли i самовпевненiсть, i самовладання розвiюються, як дим. Хлопець пiшов. Я вiдправив його додому. Кiнець. Колись у старi часи були мученики, – вiв далi Бiлл, – якi готовi були скорiше прийняти смерть, анiж вiдмовитись вiд iдеi, якою жили. Але нiкого з них не пiддавали таким нелюдським тортурам, як мене. Я намагався зберегти вiрнiсть нашим грабiжницьким звичаям, але всьому е межа.
– Що сталося, Бiлле? – питаю.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
