Короткий трiумф Тiльдi
Якщо ви не знаете iдальнi-ресторану Богля, ви багато втратили. Бо якщо ви один з тих щасливцiв, хто обiдае дорого, вам слiд було б поцiкавитись, як споживае продовольство iнша половина людства. Коли ж ви належите до тiеi половини, для якоi поданий офiцiантом рахунок е подiею, то вам слiд познайомитися з Боглем, бо там ви одержите за своi грошi те, що вам належиться (принаймнi за кiлькiстю).
Ресторан Богля мiститься на головнiй магiстралi буржуазного кварталу, бульварi Брауна-Джонса-Робiнсона – на Восьмiй авеню. У залi два ряди столикiв, по шiсть у кожному ряду. На кожному столику – пiдставка з пляшечками з рiзними приправами. Із перцiвницi можна витрусити хмарку чогось меланхолiйного, без смаку, як вулканiчний пил. Можете й не сподiватися, що вам пощастить добути щось iз сiльницi. Навiть людина, здатна витиснути червоний сiк з бiлоi рiпи, зазнае поразки, якщо захоче видобути сiль з Боглевоi сiльницi. На кожному столi стоiть також пляшечка пiдробки того соусу, що виготовляеться «за рецептом одного iндiйського раджi».
За касою сидить Богль, холодний, повiльний, грiзний i корисливий, вiн приймае грошi. Виглядаючи з-за гори зубочисток, Богль дае вам здачу, наколюе ваш чек i уривчасто, як жаба, квакае кiлька слiв про погоду. Найкраще – не ризикувати й обмежитися пiдтвердженням його метеорологiчних висновкiв. Ви не друг Богля, ви тiльки випадковий вiдвiдувач – прийшли до нього поiсти i, можливо, не зустрiнетеся з ним до того дня, коли сурма Гавриiла скличе всiх на останнiй обiд. Так от, берiть здачу i йдiть собi – пiд три чорти. Такi до вас у Богля почуття.
Вiдвiдувачiв Богля обслуговували двi офiцiантки та Голос. Одну з них звали Ейлiн. Вона була високою, гарною, жвавою, привiтною й умiла пожартувати. Їi прiзвище? У ресторанi Богля потреби у прiзвищах було не бiльше, нiж у чашах для сполiскування пальцiв.
Другу офiцiантку звали Тiльдi. Чому неодмiнно – Матiльда? Вслухайтесь iще раз: Тiльдi, Тiльдi. Тiльдi була кремезною, некрасивою i прагнула всiм вгодити. Перечитайте останне речення разiв два-три – i ви побачите, що в ньому е певний сенс.
Голос у ресторанi Богля був невидимкою. Вiн виходив iз кухнi i не вiдзначався оригiнальнiстю. Це був неосвiчений Голос, який задовольнявся повторенням кулiнарних вигукiв офiцiанток.
Сподiваюсь, вам не набридне слухати, якщо я знову нагадаю, що Ейлiн була красивою. Якби вона одягла вбрання у кiлькасот доларiв та пройшлася в ньому на Великдень вулицею i ви б побачили ii, то й самi поспiшили б сказати те саме. Клiенти ресторану Богля були ii рабами. Вона вмiла обслуговувати вiдразу шiсть столикiв. Тi, що квапилися, стримували свое нетерпiння заради насолоди помилуватись ii швидкими руками та грацiйною поставою. Тi, що вже поiли замовляли ще щось, щоб побути в сяйвi ii усмiшок. Кожен чоловiк, – а вiдвiдувачами були переважно чоловiки, – намагався справити на неi враження.
Ейлiн умiла обмiнюватись жартами одночасно з десятком клiентiв i робила це прекрасно. Кожна ii усмiшка влучала, як дробинки з дробовика, в багато сердець. І в той же час вона проявляла дива спритностi, подаючи замовленi свинину з квасолею, рагу, яечню, ковбасу з пшеничним соусом та iншi страви у пательнях i сотейниках. Цi бенкети, флiрт i веселi дотепи робили ресторан Богля дуже схожим на салон, у якому Ейлiн грала роль мадам Рекам’е.
Навiть випадковi клiенти захоплювались чарiвною Ейлiн, а постiйнi вiдвiдувачi були просто закоханi в неi. Мiж ними iснувало серйозне суперництво. Ейлiн могла б мати ангажемент вiд своiх залицяльникiв хоч щовечора. Щонайменше двiчi на тиждень хтось iз них водив ii до театру чи на танцi. Один гладкий джентльмен, якого вони з Тiльдi прозвали мiж собою Кабаном, подарував iй перстень з бiрюзою. Другий, що працював у ремонтнiй майстернi трамвайноi компанii i дiстав прiзвисько Нахаба, збирався подарувати iй пуделя, тiльки-но його брат-вiзник отримае контракт на Дев’ятiй вулицi. А чоловiк, який завжди замовляв свинячi реберця зi шпинатом i казав, що вiн бiржовий маклер, запросив ii на «Парсифаля».
– Я не знаю, де цей Парсифаль, – завважила Ейлiн, обговорюючи все з Тiльдi, – але не зроблю й стiбка на своiй дорожнiй сукнi, доки у мене на пальцi не буде обручки. Правильно чи нi?
А Тiльдi…
У ресторанi Богля, повному пари, балаканини та запаху капусти, назрiвала душевна трагедiя. До Тiльдi, незграбноi, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчi, нiхто нiколи не залицявся. Чоловiки не проводжали ii поглядом, коли вона бiгала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадкiв, коли вони, голоднi, як вовки, виглядали замовлену страву. Жоден з них не жартував з нею, викликаючи на кокетливий обмiн дотепами. Жоден з них не зачiпав ii вранцi, як Ейлiн, i, коли траплялися якiсь затримки зi снiданками, не казав iй, що вона, певно, вчора допiзна гуляла й тому сьогоднi невиспана. Нiхто не дарував iй персня з бiрюзою i не кликав ii у мандрiвку до таемничого, далекого «Парсифалю».
Тiльдi була хорошою офiцiанткою, i чоловiки терпiли ii. Тi, що сидiли за ii столиками, перемовлялися з нею короткими цитатками з меню, а потiм уже зовсiм iншим голосом зверталися до красунi Ейлiн. Вони крутилися на стiльцях, щоб десь побачити Ейлiн i щоб ii краса обернула iхню яечню iз салом на амброзiю.
І Тiльдi задовольнялася своiм становищем скромноi трудiвницi, до якоi нiхто не залицяеться, аби тiльки Ейлiн дiставалися лестощi та пошана. Приплюснутий нiс був вiрнопiдданим короткого грецького носика. Вона була подругою Ейлiн i радiла, коли бачила, як та пануе над серцями i вiдвертае увагу чоловiкiв вiд смачного пирога й лимонного безе. Але у всiх нас, навiть зовсiм невродливих, десь глибоко пiд поцяткованою ластовинням шкiрою i волоссям кольору соломи живе мрiя про принца чи принцесу, якi прийдуть не до когось, а тiльки до нас.
Якось уранцi Ейлiн прийшла на роботу з пiдбитим оком i Тiльдi так спiвчувала iй, що того спiвчуття було б досить, аби вилiкувати будь-якi хвороби очей.
– Уяви собi, якийсь нахаба, – пояснювала Ейлiн, – учора ввечерi, коли я поверталась додому, причепився до мене на розi Двадцять третьоi та Шостоi вулиць. Але не на таку напав! Я вiдшила його як слiд, i вiн вiдчепився. А потiм виявилося, що вiн iшов за мною i на Вiсiмнадцятiй знову спробував причепитися. Я як мазнула його просто в морду! Тодi вiн менi й пiдбив око. Воно справдi мае жахливий вигляд, Тiль? Як менi прикро, що мiстер Нiколсон побачить це, коли о десятiй прийде пити чай з грiнками.
Тiльдi слухала розповiдi про цю пригоду, затамувавши подих. Жоден чоловiк нiколи й не намагався чiплятися до неi. На вулицi вона була в безпецi, усi двадцять чотири години. Яке це, мабуть, блаженство, коли чоловiк вистежуе тебе i вiд любовi пiдбивае тобi око!
Серед вiдвiдувачiв ресторану Богля був юнак на прiзвище Сiдерс, який працював у пральнi. Мiстер Сiдерс був худий та бiлявий, i здавалося, що його тiльки-но висушили й накрохмалили. Вiн був надто сором’язливим, щоб добиватись уваги Ейлiн, тому звичайно сiдав за один iз столикiв Тiльдi, прирiкаючи себе на мовчанку i варену рибу.
Якось мiстер Сiдерс прийшов трохи напiдпитку. В ресторанi було тiльки два чи три вiдвiдувачi. Покiнчивши з рибою, мiстер Сiдерс пiдвiвся, обняв Тiльдi за талiю, гучно й безцеремонно поцiлував ii, вийшов на вулицю, показав своiй пральнi дулю i подався в пасаж, де були всiлякi атракцiони, до гральних автоматiв.
Тiльдi на мить скам’янiла, потiм до ii свiдомостi дiйшло, що Ейлiн кивае на неi пальчиком i каже:
– Оце так Тiль, от ти яка! Ну й хитрюга! Так ти вiдiб’еш у мене всiх моiх хлопцiв. Доведеться менi за тобою стежити, моя мила.
І ще одна думка сяйнула у свiдомостi Тiльдi. Ця дiвчина з безнадiйноi, тихоi шанувальницi вмить перетворилась у таку ж дочку Єви, як i всемогутня Ейлiн. Вона сама тепер стала Цiрцеею, мiшенню для стрiл Купiдона, сабiнянкою, яка повинна стерегтися, коли римляни бенкетують. Чоловiк визнав ii талiю привабливою, а уста – жаданими. Цей стрiмкий, закоханий Сiдерс, здавалося, вчинив з нею за одну мить таке чудо, як це вiдбуваеться у пральнi. Вiн зняв з неi ряднину непривабливостi, виправ, висушив, накрохмалив, випрасував i дав iй легке, прозоре, вишиване вбрання, гiдне самоi Венери.
Ластовиння на щоках Тiльдi зникло в полум’i рум’янцю. Тепер Цiрцея i Психея разом узятi проглядали з ii променистих очей. Навiть саму Ейлiн нiхто не обiймав i не цiлував у ресторанi привселюдно.
Тiльдi не могла втримати в собi цю чудову таемницю. У мить короткого затишшя вона пiдiйшла i стала бiля каси, де сидiв Богль. Очi ii сяяли, вона намагалася говорити так, щоб ii слова прозвучали гордовито чи хвалькувато.
– Один джентльмен сьогоднi образив мене, – сказала вона. – Вiн обiйняв мене за талiю i поцiлував.
– Справдi? – спитав Богль, на мить скинувши броню своеi дiловитостi. – З наступного тижня ви одержуватимете на долар бiльше.
Коли в ресторанi знову було повно вiдвiдувачiв, Тiльдi, подаючи страви знайомим, кожному казала скромно, як жiнка, чиi принади не потребують пiдтвердження:
– Один джентльмен образив мене сьогоднi в ресторанi. Вiн обiйняв мене за талiю i поцiлував.
Тi сприймали це одкровення по-рiзному: однi недовiрливо, iншi вiтали ii, ще iншi засипали ii жартами, якi досi призначалися тiльки Ейлiн. А серце Тiльдi сповнювалося щастям – на обрii сiроi рiвнини, якою вона так довго блукала, замаячили вежi романтики.
Два днi мiстер Сiдерс не приходив. За цей час Тiльдi твердо посiла позицiю жiнки, до якоi залицяються. Вона накупила стрiчок, зробила таку саму зачiску, як у Ейлiн, i затягнула свою талiю ще на два дюйми. Їй ставало i моторошно, й приемно вiд самоi думки про те, що мiстер Сiдерс може вдертися до ресторану i застрелити ii з пiстолета. Вiн, мабуть, безнадiйно закоханий у неi, а цi палкi закоханi завжди страшенно ревнивi. Навiть у Ейлiн нiхто не стрiляв з пiстолета. І Тiльдi вирiшила, що краще було б, щоб вiн не стрiляв у неi; вона ж завжди була вiрною подругою Ейлiн i не хотiла затьмарити ii.
На третiй день о четвертiй годинi дня мiстер Сiдерс прийшов. За столиками не було нiкого. В глибинi ресторану Тiльдi накладала гiрчицю, а Ейлiн рiзала пирiг. Мiстер Сiдерс пiдiйшов до них.
Тiльдi пiдвела очi й побачила його. Їй перехопило подих, i вона притисла до серця ложку, якою накладала гiрчицю. Їi волосся було пов’язане червоним бантом, на шиi висiла емблема Венери з Восьмоi авеню – блакитне намисто з символiчним срiбним сердечком.
Мiстер Сiдерс червонiв i нiяковiв. Одну руку вiн занурив у кишеню штанiв, а другу – у свiжоспечений гарбузовий пирiг.
– Мiс Тiльдi, – мовив вiн, – я хочу просити пробачення за те, що зробив того вечора. Правду кажучи, я тодi добряче хильнув, а то нiколи не дозволив би собi такого. Я б нiколи з жодною жiнкою так не вчинив би, якби був тверезий. Сподiваюсь, мiс Тiльдi, що ви приймете мое вибачення й повiрите, що я б нiколи цього не зробив, якби не був п’яний i тямив, що роблю.
Виголосивши цю виправдальну промову, мiстер Сiдерс позадкував до дверей i вийшов, вiдчуваючи, що загладив свою провину.
А Тiльдi за рятiвною ширмою схилила свою голову на стiл i серед кружалець масла та кавових чашок виплакала бiль свого серця. Виплакала й повернулася знову на сiру рiвнину, де блукають такi, як вона, – з приплюснутими носами i волоссям кольору соломи. Вона зiрвала з голови червоний бант i кинула його на пiдлогу. Вона глибоко зневажала Сiдерса. Його поцiлунок видався iй тодi поцiлунком смiливого казкового принца, який прийшов, щоб розбудити зачаровану краiну сну i завести ii годинники. Насправдi ж той поцiлунок був п’яно-сентиментальним i випадковим. Помилкова тривога не сполохнула придворних, i Тiльдi назавжди судилося лишатися сплячою красунею.
Але не все ще було втрачено. Ейлiн обняла ii; i почервонiла рука Тiльдi намацала спочатку кружальця масла, потiм руку Ейлiн i вiдчула теплий дружнiй потиск.
– Не зважай, Тiль, – сказала Ейлiн, яка не зовсiм розумiла ii. – Сiдерс з обличчям, як рiпа, не вартий цього. Якби вiн був хоч трошки джентльменом, нiколи не вибачився б.
Останнiй листок
У невеликому районi на захiд вiд Вашингтон-скверу вулицi просто збожеволiли i розпалися на маленькi смужки, що iх назвали «проiздами». Цi «проiзди» утворюють дивнi кути та вигини. Одна вулиця навiть перетинае саму себе раз чи двiчi. Якийсь художник виявив цiнну властивiсть цiеi вулицi. Скажiмо, приходить збирач коштiв з рахунком за фарби, папiр та полотно, перетинае саму вулицю – i зненацька зустрiчае самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного сплаченого за рахунками цента!
Тому незабаром у химерному старому Гринвiч-Вiллiджi завелася мистецька братiя, полюючи на помешкання з вiкнами на пiвнiч, фронтони вiсiмнадцятого столiття, мансарди в голландському стилi та низьку орендну плату. Потiм вони завезли з Шостоi авеню трохи олов’яного посуду, одну чи двi жаровнi i стали «колонiею».
Студiя Сью та Джонсi знаходилася на горищi приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. «Джонсi» – дружне вiд Джоанна. Одна була зi штату Мен, друга – з Калiфорнii. Вони познайомилися за табльдотом в одному з iталiйських ресторанчикiв на Восьмiй вулицi i виявили таку спорiдненiсть поглядiв на мистецтво, салат iз цикорiю та моднi широкi рукави, що в результатi виникла спiльна студiя.
Це було в травнi. А в листопадi холодний недобрий чужинець, якого лiкарi назвали Пневмонiею, пройшов колонiею, торкаючись то одного, то другого своiми крижаними пальцями. Схiдною стороною цей убивець крокував смiливо й нахабно, вражаючи своi жертви десятками, але лабiринтами вузьких, замшiлих «проiздiв» його ноги рухалися повiльнiше.
Мiстера Пневмонiю аж нiяк не можна було назвати «шляхетним сивим джентльменом». Маленька жiнка зi здоров’ям, рознiженим калiфорнiйськими зефiрами, навряд чи була гiдним суперником для старого бовдура iз замашними кулаками i важким подихом. Та вiн побив Джонсi, i вона лежала майже нерухомо на своему пофарбованому залiзному лiжку, дивлячись крiзь дрiбнi секцii голландськоi шиби на глуху стiну сусiднього цегляного будинку.
Одного ранку заклопотаний лiкар порухом своiх кошлатих сивих брiв викликав Сью до коридору.
– Вона мае один шанс зi… скажiмо, десяти, – мовив вiн, збиваючи ртуть у термометрi. – І цей шанс полягае у ii бажаннi жити. Оця людська звичка ставати на сторону похоронного бюро ставить всю фармакопею в iдiотське становище. Ваша панянка вже вирiшила, що не одужае. Чим вона цiкавиться?
– Вона… вона хотiла б намалювати Неаполiтанську затоку, – вiдповiла Сью.
– Намалювати? Дурницi! Чи цiкавиться вона чимось, про що справдi варто було б думати, наприклад, якимсь хлопцем?
– Хлопцем? – у голосi Сью з’явилися металевi нотки. – Чоловiки взагалi не вартi… та нi, лiкарю, про таке вона не думае.
