– Значить, вона просто ослабла, – сказав лiкар. – Я зроблю все, на що спроможеться наука через моi посередницькi зусилля. Але тiльки-но мiй пацiент починае рахувати кiлькiсть екiпажiв у своiй похороннiй процесii, я вiднiмаю п’ятдесят вiдсоткiв вiд цiлющих властивостей лiкiв. Якщо ви змусите ii хоч раз поцiкавитися цьогорiчною модою на рукави зимових пальт, я обiцяю, що ii шанси покращаться вiд одного з десяти до одного з п’яти.
Коли лiкар пiшов, Сью зайшла до робочоi кiмнати i плакала, доки зовсiм не розмокла паперова серветка, якою вона витирала сльози. Потiм вона бадьоро, насвистуючи регтайм, ввiйшла до кiмнати Джонсi, несучи креслярську дошку.
Джонсi лежала пiд ковдрою обличчям до вiкна i не ворушилася. Сью припинила свистiти, думаючи, що та заснула.
Вона встановила дошку i почала малювати пером iлюстрацiю до журнального оповiдання. Молодi художники прокладають свiй шлях у Мистецтво малюнками до журнальних оповiдань, якими молодi автори торують собi дорогу у Велику Лiтературу.
Виконуючи ескiз фiгури головного героя, ковбоя iз Айдахо, з моноклем i у гламурних штанях для родео, Сью почула тихий звук, що повторився кiлька разiв. Вона швидко пiдiйшла до лiжка.
Джонсi лежала з широко розплющеними очима. Вона дивилася у вiкно i рахувала – рахувала у зворотному порядку.
– Дванадцять, – сказала вона, а трохи згодом: – одинадцять, – а потiм: «десять» i «дев’ять»; – потiм: «вiсiм» i «сiм» – майже одночасно.
Сью стурбовано поглянула за вiкно. Що там можна було лiчити? За вiкном виднiлося лише голе сумне подвiр’я i за двадцять футiв – глуха стiна цегляного будинку. Старезний плющ iз шишкуватим стовбуром та пiдгнилим корiнням видряпався, звиваючись, до половини цiеi цегляноi стiни. Холодний подих осенi позривав листя з лози, i майже оголений скелет iз гiлок чiплявся за розтрiскану цеглу.
– Що там, люба? – запитала Сью.
– Шiсть, – сказала Джонсi майже пошепки. – Тепер вони опадають швидше. Три днi тому було майже сто. В мене аж голова розболiлася iх рахувати. Але зараз це легко. Ось iще один впав. Тепер лишилося тiльки п’ять.
– П’ять – чого, люба? Скажи своiй Сьюдi.
– Листкiв. На лозi плюща. Коли впаде останнiй, пiду i я. Я знаю це вже три днi. Хiба лiкар не казав тобi?
– Господи, я нiколи не чула бiльшоi нiсенiтницi, – з королiвською зневагою промовила Сью. – Яке вiдношення мае листя старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, нечемне дiвчинко! Припини це глупство. А лiкар, навпаки, сказав менi сьогоднi вранцi, що шанси на твое швидке одужання – зараз згадаю точнiше – сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це такi ж хорошi шанси, як у Нью-Йорку, коли ми iдемо в трамваi чи йдемо повз новозбудований будинок. А тепер спробуй з’iсти трохи бульйону i дозволь Сьюдi знову взятися за свiй малюнок, аби вона змогла продати його редактору i купити портвейну своiй хворiй дiвчинцi, а собi, ненажерi – свинячих вiдбивних.
– Не треба бiльше купувати вина, – сказала Джонсi, не зводячи погляду з вiкна. – Ось iще один упав. Нi, я не хочу нiякого бульйону. Залишилося тiльки чотири. Я хочу побачити, як упаде останнiй, поки не стемнiло. Тодi вiдiйду i я.
– Джонсi, люба, – сказала, схилившись над нею, Сью, – обiцяй, що не розплющуватимеш очей i не дивитимешся у вiкно, доки я не скiнчу працювати, добре? До завтра я повинна скiнчити цi малюнки. Менi потрiбне свiтло, а то я закрила б штори.
– Ти що, не можеш малювати в iншiй кiмнатi? – холодно запитала Джонсi.
– Я краще буду тут з тобою, – вiдповiла Сью. – А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте дурнувате листя плюща.
– Як тiльки скiнчиш – скажи, – мовила Джонсi, заплющуючи очi, – бо я хочу побачити, як упаде останнiй листок. Менi набридло чекати. Менi набридло думати. Я не хочу бiльше нi за що триматися, я хочу зiрватися i полетiти далеко-далеко, як i той бiдолашний втомлений листок.
– Спробуй поспати, – сказала Сью. – Менi треба покликати Бермана, щоб вiн побув для мене моделлю рудокопа-вiдлюдника. За хвилину я повернуся. Не рухайся, доки я не повернуся.
Старий Берман був художник, що мешкав на першому поверсi пiд ними. Йому було за шiстдесят, вiн мав бороду, як у мiкеланджелiвського Мойсея, що кучерями спадала з голови сатира на тiло чортика. У мистецтвi Берман був невдахою. Сорок рокiв вiн тримав у руках пензля, але так i не змiг торкнутися хоча б до краю мантii своеi Музи. Вiн завжди хотiв написати шедевр, але цього так i не сталося. Декiлька рокiв вiн не малював нiчого, крiм випадковоi халтури для торгiвлi чи реклами. Заробляв трохи, позуючи молодим художникам у колонii, якi були не в змозi оплачувати послуги професiоналiв. Пив забагато джину i все ще любив поговорити про свiй майбутнiй шедевр. В усьому iншому це був капосний дiдок, що глузував з чужоi доброти i вважав себе привiлейованим сторожовим псом, що захищав двох молодих художниць зi студii на мансардi.
Сью знайшла Бермана внизу, в його погано освiтленому лiгвищi. Вiд нього сильно вiдгонило ялiвцевими ягодами. У кутку на мольбертi стояло полотно, що двадцять п’ять рокiв чекало на перший мазок майстра. Вона розповiла йому про фантазii Джонсi i про те, як вона боялася, що та й справдi вiдлетить, легка i тендiтна, мов той листок, коли ослабне ii нетривкий зв’язок iз цим свiтом.
– Майн гот! – скрикнув той. – Чи е у свiтi дурнi, ладнi вмерти тiльки через те, що з тiеi бiсовоi лози падае листя? Я про таке не чув. Не, я не позуватиму для твого дурного вiдлюдника. Як ти дозволила, щоб така неймовiрна нiсенiтниця навернулася iй на думку? О, бiдолашна мiс Джонсi!
– Вона дуже хвора i слабка, – сказала Сью, – i лихоманка погано вплинула на ii розум, забивши його дивними фантазiями. Що ж, мiстере Берман, можете не позувати менi, якщо не хочете. І все-таки я гадаю, що ви… ви – противний старий базiка.
– Ти говориш, як жiнка! – вигукнув Берман. – Хто сказав, що я не позуватиму? Давай. Я йду з тобою. Пiвгодини я намагався сказати тобi, що позуватиму. Божечку! Тут зовсiм не мiсце хворiти таким гарним дiвчатам, як мiс Джонсi. Колись я напишу шедевр, i всi ми заберемося звiдси. Таки так, чорти б його побрали!
Коли вони пiднялися нагору, Джонсi спала. Сью опустила штору аж до пiдвiконня i жестом запросила Бермана до iншоi кiмнати. Вони пiдiйшли до вiкна i з острахом подивилися на плющ. Потiм якусь хвилину вони мовчки дивилися одне на одного. Йшов сильний холодний дощ зi снiгом. Берман, у своiй старiй синiй сорочинi, зображаючи рудокопа-вiдлюдника, всiвся на перевернутий чайник, що зображав уламок скелi.
Наступного ранку, коли Сью прокинулася, пiсля короткого сну, вона побачила, що Джонсi широко розплющеними очима незмигно втупилась в опущену зелену штору.
– Пiднiми ii, я хочу подивитися, – пошепки наказала вона.
Сью стомлено скорилася.
Але що це?! Пiсля зливи i несамовитих поривiв вiтру, що тривали цiлiсiньку нiч, до цегляноi стiни все ще тулився один листок плюща. Це був останнiй листок на лозi. Ще зелений бiля стебла, iз зубчастими краями, яких торкнулася жовтизна тлiння i розпаду, вiн вiдважно висiв у двадцяти футах над землею.
– Це останнiй, – сказала Джонсi. – Я думала вночi вiн точно впаде. Я чула, який був вiтер. Ну то впаде сьогоднi, i в ту ж мить я помру.
– Дорогенька моя! – мовила Сью, схиливши зморене обличчя над подушкою, – подумай про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що ж я без тебе робитиму?
Та Джонсi не вiдповiла. Найодинокiше на свiтi – це душа, що готуеться пiти у своi далекi мандри. Здавалося, ця думка заволодiвала нею дедалi дужче, у мiру того як слабшала павутинка, що прив’язувала ii до друзiв i цього свiту.
День минув, але навiть у сутiнках вони могли бачити саодинокий листок, що тримався бiля стiни на своему стебельцi. Коли настала нiч, знову скаженiв холодний пiвнiчний вiтер, а дощ продовжував перiщити у вiкна i з барабанним стукотом падав на низькi голландськi карнизи.
Коли розвиднiлося, невблаганна Джонсi знову наказала пiдняти штору.
Листок плюща все iще був там…
Джонсi довго лежала i дивилася на нього. А потiм вона покликала Сью, яка пiдiгрiвала для неi курячий бульйон на газовiй плитi.
– Я була поганою дiвчинкою, Сьюдi, – сказала Джонсi. – Щось змусило той останнiй листок залишитися, щоб показати, якою нечестивою я була. Грiх бажати собi смертi. Тепер можеш принести менi трохи бульйону i молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще… нi, принеси менi спочатку дзеркальце i пiдмости мене подушками, щоб я сидiла i дивилася, як ти куховариш.
А за годину вона промовила:
– Сьюзi, сподiваюся, що колись я таки намалюю Неаполiтанську затоку.
Лiкар прийшов удень, а коли вiн вже збирався пiти, Сью знайшла привiд, щоб вийти за ним до вiтальнi.
– Шанси зрiвнялись, – сказав лiкар, взявши у свою руку тендiтну i тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – i ви переможете. А тепер я мушу оглянути ще одного хворого внизу. Його iм’я Берман, здаеться, вiн художник. Теж пневмонiя. Вiн старий i слабкий, перебiг хвороби важкий. Надii на його видужання немае, але сьогоднi його заберуть до шпиталю, щоб полегшити страждання.
Наступного дня лiкар сказав Сью:
– Вона у безпецi. Ви перемогли. Все, що зараз потрiбно, – це харчування i догляд.
Того ж дня пiд вечiр Сью пiдiйшла до лiжка, де лежала Джонсi, задоволена плетiнням яскраво-блакитного нiкому не потрiбного вовняного шарфа, i обiйняла ii однiею рукою, разом iз подушками.
– Хочу дещо тобi повiдомити, мишко, – мовила вона. – Мiстер Берман помер сьогоднi в шпиталi вiд пневмонii. Вiн хворiв лише два днi. Вранцi першого дня двiрник знайшов його внизу у своiй кiмнатi знесиленим вiд болю. Його черевики та одiж промокли наскрiзь i були холодними, мов крига. Нiхто не мiг зрозумiти, де вiн був тiеi жахливоi ночi. Вже потiм знайшли лiхтар, який ще горiв, зрушену зi свого мiсця драбину, кiлька розкиданих пензлiв i палiтру зi змiшаними на нiй зеленими i жовтими фарбами. А тепер подивися у вiкно, люба, i поглянь на той останнiй листок плюща, що притулився до стiни. Тебе не дивувало, що вiн нiколи не трiпотiв i не тремтiв вiд вiтру? Отож, люба, оце i е шедевр Бермана – вiн намалював його тiеi ночi, коли впав останнiй листок.
Вождь червоношкiрих
Це виглядало на вигiдну справу. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповiм. Ми вдвох – Бiлл Дрiсколл i я – були на Пiвднi, в штатi Алабама. Це там нам спала на думку iдея викрадення дiтей. Як казав потiм Бiлл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але зрозумiли ми про це багато пiзнiше.
Є там таке собi мiстечко, пласке, як млинець, i, певна рiч, зветься воно Вершиною. Жителi його – неполохлива i самовдоволена порода селян, якi завжди юрмами збираються на сiльських святах.
У нас iз Бiллом було близько шестисот доларiв спiльного капiталу, а треба було ще рiвно двi тисячi, щоб зайнятися перепродажем земельних дiлянок у Захiдному Іллiнойсi. Ми обговорювали це, сидячи на ганку готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напiвсiльських мiсцевостях. І тому, та ще й з iнших причин, викрадання краще було б здiйснювати саме тут, а не в радiусi дii газет, якi розсилають усюди репортерiв, створюючи непотрiбний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати навздогiн нiчого страшнiшого за констеблiв, можливо, кiлькох млявих собак-шукачiв i двi-три викривальнi замiтки у «Щотижневому бюджетi фермера». Все виглядало непогано.
Ми обрали своею жертвою единого сина одного з поважних городян на прiзвище Ебенезер Дорсет. Батько – людина солiдна i скупа – полюбляв простроченi закладнi, був ревним i чесним збирачем пожертв у церквi. Син – хлопчисько рокiв десяти, з обличчям у ластовиннi i волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кiоску, поспiшаючи на поiзд.
