Лавренсiя
А неслави й поговору
про сеньйора-стрибунця
скiльки ходить по мiстечку!
Не одну дурну овечку
вiн зоставив без вiнця.
Пасквала
Та балакаеш ти гарно…
Лавренсiя
Ти ж, Пасквало, знаеш, мабуть,
вiн мене вже з мiсяць вабить,
все даремно, все намарно.
Розкажу тобi все чисто:
Флорес, той поганий звiдник,
i Ортуньйо, той негiдник,
вже приносили намисто,
i сережки, й шнуровицi,
все до пана пiдмовляли,
i влещали, i лякали;
тiльки то менi дурницi,
не зведуть мене з ума.
Пасквала
Де була у вас розмова?
Лавренсiя
Там, на рiчцi, край дiброви,
з тиждень тому.
Пасквала
Ой дарма…
Все ж тебе вiн обморочить.
Лавренсiя
Вiн? Мене?
Пасквала
Та вже ж не iх.
Лавренсiя
Нi, на цей твердий горiх
вiн даремно зуби точить.
Я, Пасквало, не така;
бiльш люблю що божий ранок
сала спряжить на снiданок
та спекти медiвника,
щоб справдешнiй смак почуть,
та кухлятко варенухи,
як то кажуть, для отухи,
потай матерi хильнуть;
бiльш люблю обiднiм часом
наслухати, як шипить,
i клекоче, i кипить
у горшку капуста з м’ясом,
чи, набiгавшись доволi,
по звичаю слобожан,
з’iсти добрий баклажан
iз сальцем замiсто солi,
потiм, щоб смагу прогнать,
скiлькись бубок винограду
(боже, збав його од граду!)
у садку своiм зiрвать;
на вечерю, як закон,
вiнегрету з’iсти з перцем
та й спочити з чистим серцем,
помолившися на сон,
щоб не ввiв нас у спокусу, —
бiльш люблю таке життя,
анiж слухать без пуття
ту породу хитровусу;
тiльки й дбають, супостати,
як свого iм досягти,
щоб з утiхою лягти
i з огидою устати.
Пасквала
Та на те вони митцi;
ми iм вiрим, необачнi,
а вони такi невдячнi,
мов ледачi горобцi.
Як притисне цих створiнь
взимку холод, голод клятий,
то летять до нас у хати:
«Ой рятуйте, цiнь-цвiрiнь!»
Радi навiть крихтi хлiбнiй,
що впаде iм зо стола,
а дiждалися тепла —
вже iм люди не потрiбнi;
