– То на полковнику був бiлий френч? – спитав патер Браун, вiдкладаючи замiтку.
– Так, вiн звик до такого одягу в тропiках, – дещо сторопiвши, вiдповiв Фiнзах. – Із ним там траплялися цiкавi речi, вiн сам розповiдав. До слова, Валантена вiн, менi здаеться, не любив тому, що i той служив у тропiках. Уже не знаю, чому, але так менi здаеться. У цiй справi все загадкове. Замiтка достатньо правдиво викладае всi обставини вбивства. Мене там не було, коли виявили труп, – ми з племiнниками Дрюса якраз пiшли на прогулян-ку й узяли з собою собаку, пам’ятаете, того, про якого хотiв вам розповiсти. Але описано все дуже точно: пряма дорiжка серед високих синiх квiтiв, нею прямуе нотарiус у чорному костюмi та цилiндрi, а над зеленою огорожею – руда голова секретаря. Рудого помiтно здалеку, й якщо люди кажуть, що бачили його весь час, то це справдi так. Цей секретар – кумедний тип: нiколи йому не сидиться на мiсцi, вiчно виконуе чиюсь роботу. Ось i цього разу вiн пiдмiняв садiвника. Менi здаеться, що вiн американець. У нього американський погляд на життя, або пiдхiд до справ, як кажуть у них в Америцi.
– Ну, а правник? – поцiкавився священик.
Фiнзах вiдповiв не вiдразу.
– Трейл справив на мене якесь дивне враження, – промовив вiн набагато повiльнiше, нiж зазвичай. – У своему бездоганному чорному костюмi вiн виглядае мало не фертиком, i все ж у ньому е щось старомодне. Навiщось вiдростив пишнi бакенбарди, яких нiхто не бачив iз часiв королеви Вiкторii. Обличчя в нього серйозне, тримаеться з гiднiстю, але iнодi, нiби схаменувшись, раптом усмiхнеться, блисне своiми бiлими зубами, й одразу всю його гiднiсть немов корова язиком злизала. Тодi в ньому з’являеться щось солодке. Може, вiн просто соромиться i тому весь час то смикае краватку, то поправляе шпильку в нiй. До речi, вони такi ж гарнi i незвичайнi, як вiн сам. Якби я хоч когось мiг… Та нi, який сенс гадати, це абсолютно безнадiйно. Хто мiг це зробити? Й як? Чудасiя. Правда, за одним винятком, про який я i хотiв розповiсти. Собака знае.
Патер Браун зiтхнув i неуважно спитав:
– Ви ж у них жили як приятель молодого Дональда? Вiн також ходив iз вами на прогулянку?
– Нi, – посмiхнувшись, пояснив Фiнзах. – Цей шибеник тiльки пiд ранок лiг у лiжко, а прокинувся вже пiсля нашого вiдходу. Я ходив на природу з його кузенами, молодими офiцерами з Індii. Ми базiкали про рiзнi дрiбницi. Старший, здаеться, Герберт, дуже любить коней. Пам’ятаю, вiн весь час розповiдав нам, як купив кобилу, i лаяв колишнього ii власника. А його братик Гаррi все нарiкав, що йому не пощастило в Монте-Карло. Згадую це лише для того, щоб ви збагнули, що розмова була найтривiальнiша. Загадковим в нашiй компанii був тiльки собака.
– А якоi вiн породи? – зацiкавився священик.
– Такоi ж, як i мiй, – вiдповiв Фiнзах. – Я ж згадав усю цю iсторiю, коли ви сказали, що не треба обожнювати собак. Це великий чорний мисливський пес. Його звуть Морок, i недарма, менi здаеться. Бо поведiнка тварини ще темнiша i загадковiша, нiж таемниця самого вбивства. Я вже вам розповiдав, що обiйстя Дрюса розкинулося бiля моря. Ми пройшли берегом приблизно милю, а потiм повернули назад i минули химерну гору, яку мiсцевi жителi називають Скелею Долi. Вона складаеться з двох великих каменiв, причому горiшнiй ледве тримаеться, зачепи – вмить впаде. Скеля – не надто висока, але обрис у неi доволi моторошний. У будь-якому разi, на мене вiн подiяв гнiтюче, а моi молодi веселi супутники навряд чи переймалися красою природи. Можливо, я вже тодi щось передчував. Герберт спитав, котра година i чи не час повертатися, i менi здалося, що треба неодмiнно дiзнатися час, що це дуже важливо. Нi у Герберта, нi у мене не було з собою годинника, i ми гукнули його брата, котрий зупинився трохи вiддалiк бiля огорожi розкурити люльку. Останнiй голосно крикнув: «Двадцять хвилин по четвертiй», – i його гучний голос у навислих сутiнках видався менi грiзним. Це вийшло у нього невимушено i тому прозвучало ще зловiснiше, а потiм, певна рiч, ми дiзналися, що саме в цi секунди й насувалася бiда. Доктор Валантен вважае, що бiдолаха Дрюс помер десь о пiв на п’яту.
Брати вирiшили, що можна ще хвилин десять подихати свiжим повiтрям, i ми пройшлися трохи далi пiщаним пляжем, кидали камiнцi, закидали в море дрючки, а собака плавав за ними. Але мене весь час турбували сутiнки, що насувалися, i навiть тiнь, яку вiдкидала химерна скеля, тиснула на мене, як важкий тягар. І тут трапилася дивна рiч. Герберт закинув у воду свою ломаку, Морок поплив за нею, принiс, i тут же Гаррi кинув свою. Собака знову кинувся в воду i поплив, але раптом спинився, причому, здаеться, все це було рiвно о пiв на п’яту. Пес повернувся на берег, устав перед нами, потiм раптом задер голову i жалiбно завив, мало не застогнав. Я такого виття в життi не чув. «Що це з цим бiсовим собакою?» – спитав Герберт. Ми не знали.
Тонке тужливе завивання, накривши безлюдний берег, обiрвалося i завмерло. Настала тиша, аж раптом ii порушив новий звук. Цього разу ми почули слабкий вiддалений зойк, здавалося, десь за огорожею скрикнула жiнка. Ми тодi не втямили, хто це, але потiм дiзналися. Це кричала панна Дрюс, побачивши тiло вiтця.
– Ви, мабуть, одразу ж повернулися додому, – м’яко пiдказав патер Браун. – А потiм?
– Розповiм, що було потiм, – похмуро й урочисто погодився Фiнзах. – Увiйшовши в сад, ми вiдразу ж побачили Трейла. Чiтко пам’ятаю чорний капелюх i чорнi бакенбарди на тлi синiх квiтiв, що простягаються широкою смугою до самоi альтанки, пам’ятаю захiдне небо i дивний обрис скелi. Трейл стояв у тiнi, обличчя його не було видно, але вiн усмiхався, присягаюся, я бачив, як блищали його бiлi зуби. Ледве пес помiтив Трейла, вiн одразу ж кинувся до нього i вибухнув шаленим, обуреним гавкотом, у якому настiльки виразно звучала ненависть, що вона була швидше схожа на лайку. Нотарiус зiщулився i побiг по дорiжцi.
Патер Браун дуже рiзко схопився на ноги.
– Отже, його звинуватив собака? Викрив пес-вiщун? А ви не помiтили, чи лiтали в той час птахи i, головне, де – праворуч чи лiворуч? Чи розпитували ви авгурiв, якi принести жертви? Сподiваюся, ви розпанахали собацi живiт, щоб дослiдити його нутрощi? Ось якими науковими методами користуетеся ви, людцi-язичники, коли вам спаде на гадку забрати у людини життя i чесне iм’я.
Фiнзах на мить втратив дар мови, а потiм спитав:
– Стривайте, про що це ви? Що я вам такого зробив?
Браун злякано зиркнув на спiврозмовника – так само перепуджено i винувато люди дивляться на стовп, наткнувшись на нього в темрявi.
– Не ображайтеся, – поросив вiн iз непiдробним смутком. – Даруйте, що я так накинувся на вас. Вибачте, будь ласка.
Фiнзах поглянув на священика з цiкавiстю.
– Менi iнколи здаеться, що найзагадковiша iз загадок – ви, – зауважив вiн. – Та все ж зiзнайтеся: нехай, на вашу думку, собака i непричетний до таемницi, але ж сама таемниця залишаеться. Не станете ж ви заперечувати, що в ту мить, коли пес вийшов на берег i завив, його господаря прикiнчила якась невидима сила, яку нiкому зi смертних недоступно нi виявити, нi навiть уявити. Щодо нотарiуса, то справа не тiльки в собацi. Є й iншi цiкавi моменти. Вiн менi вiдразу ж не сподобався – верткий, солодкуватий, слизький тип. Й ось що я раптом запiдозрив, спостерiгаючи за його звичками. Як ви знаете, i лiкар, i полiцiянти прибули дуже швидко: доктора Валантена завернули з пiвдороги, i вiн негайно зателефонував у полiцiю. Крiм цього, будинок стоiть на загумiнку, людей там небагато, i було неважко всiх обшукати. Й iх ретельно обшукали, але зброi не знайшли. Обнишпорили будинок, сад i берег – iз таким же успiхом. Але ж заховати кинджал вбивцi було майже так само важко, як сховатися самому.
– Сховати кинджал… – повторив патер Браун киваючи. Вiн раптом дуже зацiкавився.
– Так ось, – провадив далi Фiнзах, – я вже казав, що цей Трейл весь час поправляв то краватку, то шпильку в нiй… особливо шпильку. Ця шпилька нагадуе його самого – солiдна i водночас старомодна. У неi вставлений камiнчик – ви такi, мабуть, бачили – з кольоровими концентричними колами, схожий на око. Мене дратувало, що увага Трейла так сконцентрована на цьому каменi. Здавалося, що вiн циклоп, а камiнь – його око. Булавка була не тiльки масивна, але i довга, i менi раптом здалося, чи не нервуе вiн тому, що прикраса довша, нiж здаеться? Може, вона завдовжки з невеликий стилет?
Священик задумливо кивнув.
– Інших версiй щодо знаряддя вбивства не було? – спитав вiн.
– Була ще одна, – пiдтвердив Фiнзах. – Їi висунув молодий Дрюс. Вiн не син, а племiнник. Споглядаючи на Герберта чи Гаррi, нiяк не скажеш, що вони можуть дати розумну пораду детективовi. Герберт i справдi хвацький драгун, окраса кiнноi гвардii i завзятий коняр, але молодший, Гаррi, свого часу служив в iндiйськiй полiцii i дещо петрае в таких речах. Вiн спритно взявся за справу, мабуть, навiть занадто спритно. Поки полiцiянти виконували всiлякi формальностi, Гаррi взявся вести слiдство на свiй страх i ризик. Утiм, вiн у якомусь сенсi справдi нишпорка, хоч i безробiтний, i вклав у свою затiю не тiльки аматорський запал. Ось iз ним ми й посперечалися щодо знаряддя вбивства, й я дiзнався дещо нове. Згадав, що собака гавкав на Трейла, але вiн заперечив: якщо собака дуже злиться, то вiн не гавкае, а гарчить.
– Цiлком справедливо, – погодився священик.
– Молодший Дрюс додав, що вiн сам не раз чув, як цей пес гарчить на людей, наприклад, на Флойда, секретаря полковника. Я запекло заперечив, що це спростовуе його власнi аргументи – не можна звинуватити в одному i тому ж злочинi кiлькох людей, тим бiльше Флойда – нешкiдливого, як школяра. До того ж вiн був весь час на виднотi, над зеленою огорожею, i його руда голова кидалася всiм у вiчi. «Так, – вiдказав Гаррi Дрюс, – тут у мене не зовсiм сходяться кiнцi з кiнцями, але давайте на хвилинку пройдемося в садок. Хочу показати вам одну рiч, яку, менi здаеться, нiхто не зауважив». Це було в той самий день убивства, i в садочку все залишалося без змiн. Драбина, як i ранiше, стояла бiля огорожi, i, пiдiйшовши до неi впритул, мiй супутник нахилився i щось пiдняв iз густоi трави. Виявилося, що це були садовi ножицi, а на одному з лез – кров.
Патер Браун помовчав, потiм спитав:
– А навiщо приходив юрист?
– Вiн сказав, що за ним послав полковник, аби змiнити заповiт, – пояснив Фiнзах. – До речi, про заповiт: його пiдписали не тодi.
– Мабуть, що так, – погодився патер Браун. – Щоб оформити заповiт, потрiбнi два свiдки.
– Погоджуюся. Нотарiус приiжджав напередоднi, i заповiт оформили, але наступного дня Трейла викликали знову – старий засумнiвався в одному зi свiдкiв i хотiв це обмiркувати.
– А хто були свiдки? – поцiкавився патер Браун.
– У тому-то й рiч, – зi запалом вигукнув Фiнзах. – Його свiдками були Флойд i Валантен. Пам’ятаете, лiкар-чужоземець, або вже не знаю, хто вiн там такий. І раптом вони посварилися. Бо Флойд постiйно пхае носа в чужi справи. Вiн iз тих любителiв гарячкувати, котрi, на жаль, використовують весь свiй запал лише на те, щоб когось викрити. Лiкар – iз тих, хто нiколи i нiкому не довiряе. Такi, як вiн, власники вогняних шевелюр i вибухових темпераментiв, завжди або довiрливi без мiри, або безмiрно недовiрливi. А iнодi i те й iнше вкупi. Вiн не тiльки майстер на всi руки, а й навiть повчае майстрiв. Не тiльки сам усе знае, а й усiх застерiгае проти всiх. Знаючи за ним цю слабкiсть, не варто було б надавати занадто великого значення його пiдозрам, але в цьому випадку вiн, здаеться, мае рацiю. Флойд стверджуе, що Валантен – насправдi нiякий не Валантен. Вiн каже, що зустрiчав його колись i тодi того називали де Вiйон. Отже, такий пiдпис недiйсний. Певна рiч, вiн люб’язно взяв на себе обов’язок розтлумачити вiдповiдну статтю закону правнику, i вони добряче посварилися.
Священик зареготав.
– Люди часто сваряться, коли iм треба засвiдчити заповiт. Перший висновок, який тут можна зробити, що iм самим нiчого не належиться за цим заповiтом. Ну, а що каже Валантен? Ваш всезнаючий секретар, без сумнiву, бiльше знае про його прiзвище, нiж вiн сам. Але ж навiть у медика може бути певна iнформацiя про власне iм’я.
Фiнзах повагався, перш нiж вiдповiсти.
– Доктор Валантен дивно поставився до справи. Вiн узагалi дивний чоловiк. Досить цiкавий зовнi, але вiдразу вiдчуваеться iноземець. Вiн молодий, але у нього борода, а обличчя дуже блiде, страшенно блiде i страшенно серйозне. Очi у нього стражденнi – чи то вiн короткозорий i не носить окулярiв, чи у нього голова трiщить вiд думок. Але лiкар цiлком привабливий i завжди бездоганно зодягнений – у цилiндрi, в темному смокiнгу з маленькою червоною розеткою. Тримаеться холодно i зарозумiло i, бувае, так на вас гляне, що не знаеш, куди й подiтися. Коли медика звинуватили в тому, що вiн ховаеться пiд чужим iменем, вiн, як сфiнкс, втупився в секретаря, а потiм сказав, що, далебi, американцям нема чого змiнювати iмена, позаяк iх i не було. Тут розсердився i полковник. Вiн наговорив лiкаревi купу дурниць. Гадаю, був би стриманiшим, якби Валантен не планував стати його зятем. Але загалом я не звернув би увагу на цю сварку, якби не одна розмова, яку я випадково почув наступного дня, незадовго до вбивства. Менi неприемно ii переказувати, адже тим самим зiзнаюся, що пiдслуховував. У день убивства, коли ми йшли до ворiт, прямуючи на прогулянку, я почув голоси доктора Валантена i панни Дрюс. Мабуть, вони пiшли з тераси i стояли бiля будинку в тiнi, за кущами квiтiв. Перемовлялися бурхливо, але пошепки, а iнодi просто сичали – закоханi сварилися. Таких речей не переказують, але, як на бiду, панна Дрюс повторила кiлька разiв слово «вбивство». Чи то вона просила не вбивати когось, чи то вважала, що вбивством можна захистити свою честь. Не так уже й часто звертаються з такими проханнями до джентльмена, котрий завiтав на фiлiжанку чаю.
– Ви не помiтили, – священик захвилювався, – чи дуже сердився лiкар пiсля тiеi сварки з секретарем i полковником?
– Та зовсiм нi, – жваво вiдгукнувся Фiнзах, – вiн i наполовину не був такий сердитий, як секретар. Це секретар вчинив гармидер через пiдписи.
– Ну, а що ви скажете, – додав патер Браун, – про сам заповiт?
– Полковник був дуже заможною людиною, i вiд його волi багато залежало. Трейл не повiдомив, якi змiни були внесенi в заповiт, але пiзнiше, точнiше – сьогоднi вранцi, я дiзнався, що значна частина грошей, спочатку вiдписаних синовi, перейшла до доньки. Я вже казав вам, що розгульний триб життя мого товариша Дональда викликав шал у його батька.
– Ми все мiзкуемо про вбивство, – задумливо зауважив священик, – а залишили поза увагою мотив. За таких обставин раптова смерть полковника найвигiднiша паннi Дрюс.
– Господи! Як ви цинiчно це кажете, – обурився Фiнзах, зиркнувши на спiврозмовника з жахом. – Невже серйозно гадаете, що вона…
– Вона виходить замiж за лiкаря? – перебив його патер Браун.
– Дехто цього не схвалюе, – отримав натомiсть вiдповiдь. – Але медика люблять i цiнують в окрузi, вiн управний, вiдданий своiй справi хiрург.
– Настiльки вiдданий, – усмiхнувся патер Браун, – що бере iз собою хiрургiчнi iнструменти, вирушаючи в гостi до жiнки. Адже у нього був скальпель, коли оглядав тiло, а додому, як я зрозумiв, вiн дiстатися не встиг.
Фiнзах схопився i здивовано глянув на священика.
