На стежцi, за круглим виступом оранжереi, стояв високий чоловiк у спадаючiй до землi бiлiй одежi, i призахiдне сонце вигравало в прекраснiй темнiй бронзi його гладенького черепа, обличчя та шиi. Дивак був нерухомий, як гора, i пильно витрiщався на сплячого.
– Хто це? – здивувався патер Браун, i голос його стишився до шепоту.
– Той самий пройдисвiт iндус, – пробурчав Геррiс. – Якого дiдька йому тут треба?
– Схоже на гiпноз, – сказав Фламбо, покусуючи чорний вус.
– Ну чому невiгласи в медицинi так люблять звалювати все на гiпноз? – обурився лiкар. – Грабiж, а не гiпноз, ось чим це пахне.
– Що ж, спитаемо у нього самого, – не терплячи зволiкань, Фламбо одним стрибком покрив вiдстань, що роздiляла iх. З висоти свого зросту вiн кивнув не такому високому iндусовi i сказав миролюбно, проте зухвало: – Доброго вечора, сер! Щось шукаете?
Повiльно, немов корабель, що йде в гавань, до них обернулося велике й округле обличчя, щоб негайно застигнути над полотняною бiлизною плеча. Та найбiльше вражало те, що жовтуватi повiки iндуса були заплющенi, як у сплячого.
– Дякую вам, – без найменшого акценту сказав вiн, – менi нiчого не треба.
Пiднявши трохи повiки, наче для того, щоб показати опалову смужку бiлкiв, дивак повторив:
– Нiчого не треба, – i вже широко вирячивши очi, що свiтилися здивуванням, повторив: – Менi нiчого не треба.
І з тихим шелестом зник серед густих тiней саду.
– Християнин скромнiший, якщо йому щось потрiбно, – пробурмотiв священик.
– Що ж вiн тут робив? – насупився Фламбо.
– Побалакаемо пiзнiше, – кинув патер.
Сонце ще сяяло, але то було вже червоне свiтло заходу, на тлi якого гiлки кущiв i дерев швидко зливалися в чорнi плями. Залишивши позаду оранжерею, всi трое тихо пiшли до ганку. У темному кутку мiж фасадом i прибудовою почувся неясний шурхiт, наче вовтузилася сполохана птиця, i бiлий хiтон факiра, виринувши з темряви, ковзнув уздовж будинку до дверей. Але в темрявi був хтось iще. Гостi зiтхнули з полегшенням, коли звiдти виступила панi Квiнтон. Їi блiде широке обличчя пiд пишним золотом волосся дивилося строго, але голос був привiтним.
– Вiтаю, лiкарю, – промовила вона.
– Добрий вечiр, панi Квiнтон, – тепло вiдгукнувся маленький чоловiчок, – я якраз iду до вашого чоловiка зi снодiйним.
– Менi здаеться, що вже час, – голосно пiдтвердила жiнка й, усмiхнувшись усiм трьом, хутко зайшла в будинок.
– Напружена, як струна, – зауважив священик. – Вона з тих, хто двадцять рокiв несе свiй хрест, щоб на двадцять першому, збунтувавшись, вчинити щось жахливе.
Геррiс уперше окинув священика зацiкавленим поглядом:
– Ви вивчали медицину?
– Нi, але, лiкуючи душу, треба знати i тiло, адже й лiкарям необхiдно розумiти не тiльки тiло.
– Мабуть. Пiду дам Квiнтону лiки, – сказав медик.
Вони обiйшли будинок i пiднялися на ганок. У дверях iм утрете трапився на очi чоловiк у хiтонi. Вiн iшов прямо на них, гейби тiльки-но вийшов iз кiмнати, чого бути не могло – кабiнет же був зачинений. Нi патер Браун, нi Фламбо не висловили вголос свого здивування, а лiкар був не з тих, хто виснажуе розум безплiдними здогадами. Пропустивши вперед всюдисущого iндуса, вiн поспiшив у хол. Тут погляд медика впав на напiвзабутого ним Аткiнсона, котрий щось бурмотiв собi пiд нiс, тиняючись iз кутка в куток i тикаючи в повiтря вузлуватою бамбуковою паличкою. Обличчям Геррiса пробiгла гримаса огиди, що негайно змiнилася виразом крайньоi рiшучостi. Вiн швидко зашепотiв своiм супутникам:
– Доведеться знову замкнути, iнакше цей пацюк пролiзе всередину. Повернуся через хвилину.
І вiн миттю вiдчинив i знову замкнув дверi, встигнувши водночас вiдбити недолугу атаку Аткiнсона, пiсля чого той розпачливо впав у крiсло. Фламбо задивився на перську мiнiатюру, що прикрашала стiну, священик задумливо втупився у дверi, якi вiдчинилися рiвно через чотири хвилини. Цього разу Аткiнсон був напоготовi. Вiн кинувся вперед, вчепився в ручку i закричав з усiеi моцi:
– Це я, Квiнтоне! Я прийшов за…
Здалеку, перемагаючи чи то смiх, чи позiхання, ясним голосом вiдгукнувся Квiнтон:
– Знаю, знаю, навiщо ви прийшли. Берiть i йдiть. Я зайнятий пiснею про павичiв.
І пiвсоверена, перелетiвши простiр, опинився в руцi гуль-тяя, котрий рвонувся вперед i виявив неабияку спритнiсть.
– Ну, цей свого домiгся, – вигукнув лiкар i, люто клацнувши ключем, пройшов у сад.
– Бiдолаха Квiнтон нарештi трохи вiдпочине, – сказав Геррiс патеровi Брауну. – Дверi замкненi, i годину, а то й двi його не турбуватимуть.
– Голос у нього досить бадьорий, – священик обвiв очима сад.
Неподалiк бовванiла химерна постать Аткiнсона, котрий грався монетою в кишенi. А в глибинi саду, серед лiлових сутiнкiв, виднiлася пряма, як стрiла, спина iндуса, котрий сидiв на зеленому пагорбi, обернувшись обличчям до заходу.
– А де панi Квiнтон? – пожвавiшав патер.
– Нагорi у себе, бачите тiнь на гардинi? – показав медик.
Священик глянув на темний силует у свiтлi вiкна:
– І справдi.
Зробивши кiлька крокiв, вiн опустився на лавку. Фламбо сiв поруч, а непосидющий лiкар, закуривши на ходу, зник у темрявi. Друзi залишилися удвох, i Фламбо спитав французькою:
– Що з вами, патере?
Священик помовчав, потiм пояснив:
– Релiгiя не терпить забобонiв, але щось тут розлито в повiтрi. Може, справа в iндусовi, а може, й не тiльки.
Вiн замовк i став розглядати слугу, здавалося, зануреного в молитву. Його тiло, на перший погляд нерухоме, насправдi здiйснювало помiрнi найлегшi поклони, наче корячись вiтровi, що зачiпав верхiвки дерев i крався засипаними листям iмлистими стежинами саду.
Як бувае перед бурею, пiтьма насувалася швидко, але священик i Фламбо ще бачили всiх чотирьох: так само, прихилившись до стовбура, нудився байдужий Аткiнсон, тiнь панi Квiнтон лежала на гардинi, лiкар тинявся в оранжереi, блукаючий вогник його сигари спалахував вiддалiк. Так само, немов врiс у землю, тремтiв у травi факiр, i гiляччя у нього над головою гойдалося все дужче i ширше. Гроза висiла в повiтрi.
– Коли iндус заговорив iз вами, – довiрливо i тихо почав священик, – на мене немов осяяння зiйшло. Вiн просто тричi повторив одне i те саме, а я раптом побачив i його самого, i всю його свiтобудову. Вiн уперше сказав: «Менi нiчого не треба», i я вiдчув, що нi його, нi Азiю не можна збагнути. Вiн повторив: «Менi нiчого не треба», i це означало, що вiн, як космос: нi в кого i нi в чому не вiдчувае потреби – в Бога не вiрить, а грiх не визнае. Блиснувши очима, вiн повторив своi слова ще раз. Тепер iх слiд було розумiти буквально: нiщо – його оселя i заповiтне бажання, вiн жадае порожнечi, як п’яниця – вина. І цю спрагу руйнування та заперечення…
Фламбо, на котрого впали першi дощовi краплi, сiпнувся, як вiд бджолиного укусу, i здiйняв очi на небо. Викрикуючи на ходу щось невиразне, до них через весь сад бiг лiкар. Промчавши кулею повз двох друзiв, вiн, немов шулiка, налетiв на Аткiнсона. Той нiяк не мiг встояти на мiсцi й усе норовив перебратися ближче до ганку. Медик закричав, трясучи гультяя за комiр:
– Закiнчуйте вашу брудну гру! Що ви з ним зробили?
Священик рiзко випростався i голосом, що дзвенiв сталлю, немов на розлучення, переконливо сказав:
– Пустiть його, лiкарю. Нас тут досить, щоб затримати будь-кого. Що там сталося?
– Не все гаразд iз Квiнтоном, – вiдповiв зблiдлий Геррiс. – Я зазирнув у вiкно i побачив, що вiн лежить в якiйсь дивнiй позi, не в тiй, в якiй я його залишив.
