– Там просто бракуе шматочка. Квiнтон, видно, обрiзав так свiй папiр.
– Отже, вiн обрiзав його дивно i, бiльше того, огидно. Слухайте, Фламбо, певна рiч, Квiнтон упокоiвся, Господи, врятуй душу його. Вiн був зiпсованою людиною, але ж художником – справжнiм. Чудово володiв i пензлем, i пером. Навiть у його нерозбiрливому почерку видно витонченiсть i смiливiсть лiнiй. Не можу вам довести, я не вмiю доводити, але чим хочете поручуся: вiн нiколи не обкарнав би так аркуш паперу. Якби забаглося його обрiзати, пiдiгнати, переплести, та що завгодно, рука мистця зробила б зо-всiм iнший рух. Ви тiльки уявiть собi цей аркуш: який жахливий, дикий, обурливий обрiз – ось такий! Невже не пам’ятаете?
Тлiючим кiнчиком сигари священик швидко креслив у повiтрi неправильнi квадрати. «Як вогнянi руни вночi, – по-думалося Фламбо, – загадковi письмена, що зачаiли загрозу, про яку вiн згадував нещодавно». Вiдкинувшись на спинку лави, священик затягнувся сигарою i закотив очi догори. Фламбо вiдволiк товариша:
– Припустiмо, кутики обрiзав не вiн, але до чого тут самогубство?
Патер Браун продовжував дивитися вгору не вiдповiдаючи. Нарештi вiн вийняв сигару з рота i сказав:
– Нiякого самогубства не було.
Фламбо здивовано глянув на нього:
– Тодi навiщо вiн у ньому зiзнався?
Священик знову подався вперед, поставив лiктi на колiна, опустив погляд i виразно, але тихо вимовив:
– Вiн у ньому не зiзнавався.
Сигара випала з рук Фламбо.
– Отже, це фальсифiкацiя?
– Нi, написано його рукою.
– Ото ж бо й воно! – в запалi гукнув Фламбо. – Людина своею рукою пише на аркушi паперу: «Я вбиваю себе сам…»
– На кепсько обрiзаному аркушi паперу, – спокiйно поправив його патер Браун.
– Яке це мае значення, матерi його ковiнька?
– Там було двадцять три аркушi i двадцять два обрiзки, – патер сидiв нерухомо, – один шматочок знищений. Легко припустити – якраз його бракуе в записцi. Вам це не навiюе нiяких роздумiв?
Свiтло думки осяяло обличчя Фламбо:
– Мабуть, там було щось написано, щось на кшталт: «Не вiрте, якщо скажуть», або «Хоча».
– Як кажуть дiти, тепер теплiше, – кивнув слуга Божий. – Та тiльки шматочок був крихiтний, на ньому не вмiстити навiть слова. Вам не спадае на гадку якийсь значок, трохи бiльший за кому, який мiг би стати доказом? Його й довелося прибрати тому, хто продав душу нечис-тому…
– Щось не второпаю, – гмукнув помовчавши Фламбо.
– А що б ви сказали про лапки? – спитав Браун, вiдкинувши сигару, вогник якоi прорiзав темряву, як падаюча зоря.
Вiд подиву Фламбо наче онiмiв, а священик терпляче продовжував, немов втовкмачував основи грамоти:
– Не треба забувати, що Квiнтон жив уявою. Вiн писав повiсть про знахарство та магiю Сходу, йому…
Позаду з трiском розчахнулися дверi, i з них вийшов лiкар у капелюсi. Вiн на ходу простягнув патеровi Брауну пухкий конверт:
– Ось документ, про який ви просили. А менi вже час. Бувайте.
– На добранiч, – в спину йому вiдповiв священик.
Медик вiддалявся швидким кроком. З розчинених дверей на двох друзiв падало свiтло вiд газового лiхтаря. Слуга Божий розпечавав конверт i прочитав таке послання:
«Любий патере Браун! Vicisti, Galiloee.[5 - Ти перемiг, галiлеянине (лат.).] Інакше кажучи, будь проклятi вашi всевидющi очi! Невже щось криеться за цим брудом – клерикальною балаканиною? Все життя, iз самого дитинства моiм богом була природа, я вiрив лише в iнстинкти та функцii людського органiзму, не думаючи про те, морально це чи аморально. Ще хлопчиком, не думаючи про кар’еру медика, я розводив мишей i павукiв, i бачив у людинi досконалу тварину, що вважав найзавиднiшою долею. Невже у ваших мареннях щось е? Менi здаеться, я занедужав.
Я покохав дружину Квiнтона. Що тут поганого? Я слiдував велiнням природи, що свiт рухаеться любов’ю. І чесно гадав, що iй зi мною буде краще, нiж iз Квiнтоном, бо шаленець i мучитель набагато гiрший, нiж охайна тварина на зразок мене. У чому я помилився? Я розглянув усi факти з неупередженiстю вченого – зi мною iй, без сумнiву, було б краще.
Моi погляди дозволяли менi вбити його. Вiд цього вигравали всi, навiть вiн сам. Але як здорова тварина, я зовсiм не бажав, щоб убили й мене. Тому став чекати нагоди, коли мене нiхто не запiдозрить. І така нагода трапилася нинi вранцi.
Я тричi заходив сьогоднi до Квiнтона. Першого разу вiн патякав без угаву про свою нову мiстичну повiсть «Прокляття вiдлюдника». Я застав його над рукописом. Мiй пацiент негайно вiдклав усе, розповiв сюжет: англiйський полковник накладае на себе руки, пiддавшись навiюванню iндуса-вiдлюдника, показав останнi сторiнки i прочитав уголос заключнi рядки, щось на кшталт: «Гроза Пенджабу перетворився в жовту пергаментну мумiю, яка все ще вражала своiм гiгантським зростом. Із зусиллям спершись на лiкоть, вiн пiдвiвся i шепнув племiннику на вухо: «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене». Останньою фразою починалася чиста сторiнка. То був рiдкiсний шанс – один iз тисячi. Я вийшов, як зачумлений, мене п’янила моторошна доступнiсть задуманого.
Тут i двi iнших обставини склалися на мою користь: ви запiдозрили iндуса i знайшли кинджал, який мiг служити йому знаряддям. Я непомiтно запхав кинджал у кишеню, повернувся до Квiнтона i дав йому снодiйне. Вiн не хотiв балакати з Аткiнсоном, але я його змусив, бо важливо було продемонструвати, що вiн був живий, коли я виходив. Квiнтон лiг в оранжереi, а я трохи затримався в кабiнетi. Знадобилося пiвтори хвилини, щоб зробити все необхiдне, я дуже меткий. Рукопис я закинув у камiн – залишився тiльки попiл. Лапки псували справу, й я обрiзав кутик. Для повного реалiзму я вiдхопив кутики в усьому стосi чистого паперу i вийшов, твердо знаючи, що Квiнтон живий i спить в оранжереi i що його зiзнання в самогубствi лежить на видному мiсцi стола.
Останнiй крок був найзухвалiшим. Збрехавши, що виявив труп, я кинувся в оранжерею першим, затримав вас запискою i встромив у Квiнтона кинджал. Я не часто вагаюся. Через снодiйне моя жертва була в забуттi, й я поклав його кисть на рукiв’я. Нiхто, крiм хiрурга, не мiг би так спрямувати кривий нiж, щоб потрапити прямо в серце. Невже ви помiтили i це?
Але тут сталося непередбачуване: природа вiдвернулася вiд мене. Я немов охляв. Вiдчуваю, що зробив погане, i менi вiдмовляе розум: при думцi, що ви все знаете i я не буду жити пiд тиском цього тягара сам-один, якщо одружуся i матиму дiтей, мене охоплюе нерозважлива радiсть. Не знаю, що це? Божевiлля? Чи, можливо, що докори сумлiння i справдi iснують, як у героiв Байрона? Закiнчую, бо бiльше не можу.
Джеймс Ерскiн Геррiс».
Старанно складений лист уже лежав у нагруднiй кишенi патера Брауна, коли почувся дзвiнок з-за дверей i на порозi заблищали мокрi плащi полiцiянтiв.
Злощасна доля сiм’i Дарнуеiв
Два художники-пейзажисти стояли i дивилися на морський пейзаж, i на обох вiн справляв вагоме враження, хоча сприймали вони цей образ по-рiзному. Тому, хто тiльки йшов до слави в Лондонi, пейзаж був зовсiм не знайомий i видавався дивним. Інший – мiсцевий маляр, котрого, проте, знали i за межами цiеi округи, – давно знав цей ландшафт i, можливо, саме тому також дивувався.
Якщо йдеться про колорити й обриси, а саме це зацiкавило художникiв, то вони бачили смугу пiску, а над нею – смугу призахiдного неба, що усе забарвлювало в похмурi тони – мертвотно-зелений, свинцевий, брунатний i густо-жовтий. Утiм, у такому освiтленнi все було не тьмяне, а швидше таемниче – таемничiше за золото. Тiльки в одному мiсцi порушувалися рiвнi лiнii: самотнiй довгий будинок, що вклинюеться в пiщаний берег i пiдступае до моря так близько, що бур’ян та очерет, якi оздоблюють обiйстя, майже зливалися з простягнутою вздовж води смугою водоростей. У цiеi садиби була одна дивна особливiсть – горiшня частина оселi, наполовину зруйнована, слiпала порожнiми вiкнами й, як чорний скелет, вимальовувалася на темному вечiрньому небi, а в нижньому поверсi майже всi вiкна були закладенi цеглою. Контури будинку ледь намiчалися в сутiнковому свiтлi. Але одне вiкно було справжнiсiньким, i, дивна рiч, в ньому навiть свiтилося.
– Ну, скажiть на милiсть, хто може жити в цих руiнах? – голосно зауважив лондонець, цибатий, богемного вигляду молодик iз пухнастою рудуватою борiдкою, що трохи старила його. У Челсi вiн був вiдомий усiм i кожному як Гаррi Пейн.
– Гадаете, це привиди? – вiдповiдав йому товариш, Мартiн Вуд. – Ну що ж, люди, котрi живуть там, справдi схожi на примар.
Хоч як це парадоксально, але в художнику з Лондона, безпосередньому та вiдкритому, було щось пасторальне. А от мiсцевий художник здавався проникливiшим i досвiдченiшим. Вiн споглядав на колегу з поблажливою посмiшкою старшого. Та й справдi – чорний костюм i квадратне, ретельно виголене, безпристрасне обличчя надавали йому безсумнiвноi солiдностi.
– Звiсно, це лише ознака часу, – провадив вiн далi, – або, правильнiше, ознака кiнця старих часiв i старовинних родiв. У цьому будинку живуть останнi нащадки славетноi родини Дарнуеiв, але в нашi днi мало знайдеться будинкiв бiднiших, нiж у них. Дарнуеi навiть не можуть довести до ладу горiшнiй поверх, i туляться десь у нижнiх кiмнатах цiеi руiни, немов кажани чи сови. Але ж у них е родиннi портрети, що вiдсилають до часiв вiйни Червоноi та Бiлоi троянд i перших взiрцiв англiйського портретного живопису. Є й дуже хорошi. Я це знаю, бо мене просили вiдреставрувати цi полотна. Є там один портрет з найранiших – до того виразний, що дивишся на нього – i сироти бiгають по спинi.
– Мене мороз проймае, як тiльки гляну на будинок, – зауважив Пейн.
– Щиро кажучи, мене також, – вiдгукнувся його супутник.
Тишу, що раптом настала, порушив легкий шурхiт в очеретi, й обидва малярi мимоволi сiпнулися, коли темна тiнь квапливо, наче сполохана птиця, ковзнула вздовж берега. Але повз них швидко пройшов якийсь чоловiк iз чорною валiзкою. У нього було худе, землистого кольору обличчя, а проникливi очi недовiрливо оглянули незнайомця з Лондона.
– Це наш доктор Барнет, – сказав Вуд iз полегшенням. – Доброго вечора. Ви в замок? Сподiваюся, там нiхто не занедужав?
– У такому мiсцi, як це, всi завжди хворi, – пробурчав лiкар. – Інодi серйознiше, нiж гадають. Тут навiть повiтря отруйне та зачумлене. Не заздрю туристам iз Австралii.
– А цей молодик iз Австралii? – якось неуважно спитав Пейн.
