– Ходiмо, – уривчасто розпорядився слуга Божий. – І не тримайте Аткiнсона. З того часу як Квiнтон перкинувся з ним словом, вiн увесь час був на виду.
– Я постережу його, – зголосився Фламбо, – а ви йдiть.
Лiкар i священик швидко зайшли в будинок i, вiдiмкнувши кабiнет, поспiшили всередину. З розгону налетiвши на великий письмовий стiл iз червоного дерева – темряву осявав лише тьмяний жар камiна, що зiгрiвав хворого, вони помiтили бiлiючий на виду аркуш паперу. Медик рвучко пiднiс його до очей, прочитав i, сунувши патеру Брауну зi словами: «Боже милий, ви тiльки погляньте!», кинувся в оранжерею. У зловiсних червоних пелюстках немов згустiли вiдблиски заходу.
Священик перечитав записку тричi. «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене», – написано було характерним нерозбiрливим почерком Квiнтона. Із запискою в руцi вiн попрямував в оранжерею. Назустрiч iшов його побратим-медик зi схвильованим обличчям, що не залишае надii. «Вiн зробив непоправне», – такi були його слова.
Тiло Леонарда Квiнтона, мрiйника i поета, лежало в гущинi азалiй i кактусiв, чиiй пишнi красi бракувало життя. Голова нещасного звисала з тапчана, мiдянi кучерики волосся розсипалися по пiдлозi, з рани в боцi стирчав той самий дивний кривий нiж, який трапився iм у саду, слабка рука ще стискала рукiв’я.
Гроза налетiла раптово, як нiч у Колриджа,[4 - Семюел Тейлор Колридж (1772–1834) – англiйський поет-романтик, критик i фiлософ, видатний представник «озерноi школи».] i пiд густою завiсою дощу скляний дах i сад одразу ж потемнiли. Окинувши швидким поглядом труп, священик знову взявся за записку. Вiн близько пiднiс ii до очей, силкуючись прочитати написане при слабких вечiрнiх променях, потiм став проти свiтла, але в бiлих спалахах блискавок, що на мить освiчували вiкно, папiр став видаватися чорним.
Темрява повернулася, стрельнула громом i стихла. І негайно ж iз чорноти почувся голос священика:
– Цей аркуш якоiсь дивноi форми.
– Що ви хочете цим сказати? – насупився лiкар.
– Це не квадрат, один iз куточкiв вiдрiзаний. До чого це, як гадаете?
– Дiдько його знае! – сердито кинув медик. – Пiдiймiмо бiдолаху, вiн уже не дихае.
– Краще облишмо все, як е, i повiдомимо полiцiю.
Патер Браун, як i ранiше, не вiдривав очей вiд записки. Виходячи, вiн затримався бiля столу й узяв маленькi ножицi.
– Ага, ось чому вiн це зробив, – вiдкриття, здавалося, втiшило його. – Та тiльки навiщо?
По чолу священика побiгли зморшки.
– Не забивайте собi голову дурницями, – гаряче запротестував Геррiс. – Це була примха, черговий вибрик, яких у нього були тисячi. До того ж весь папiр так обрiзаний.
І вiн вказав на невеликий стосик чистого паперу, що лежав на маленькому столику вiддалiк. Священик узяв один аркуш – вiн був такоi ж форми, як i записка.
– Точно такий же, – сказав вiн, – а ось i вiдсутнi шматочки.
На обурення медика, священик став iх лiчити.
– Ну ось, – патер Браун винувато посмiхнувся, – два-дцять три аркушi i двадцять два обрiзки. Ви, бачу, поспiшаете повернутися в будинок.
– Кому з нас пiти до дружини? Гадаю, краще вам. А я викличу полiцiю.
– Як скажете, – безпристрасно кинув священик i вийшов на ганок.
Там вiн застав iншу драму або скорiше бурлеск. Головний ii герой, довготелесий товариш слуги Божого, Фламбо, стояв у давно забутiй ним бiйцiвськiй стiйцi над розпростертим на землi Аткiнсоном, котрий борсався бiля сходiв, телiпаючи черевиками в повiтрi. Його прогулянковий цiпок i габiк валялися на дорiжцi. Не витримавши нарештi батькiвськоi опiки колишнього короля злодiiв, Аткiнсон спробував збити його з нiг, що було дещо ризиковано навiть пiсля того, як монарх зрiкся трону. Фламбо приготувався до вiдповiдного стрибка, але тут його плеча торкнулася рука патера Брауна:
– Не сварiться з Аткiнсоном, друже мiй. Даруйте йому, приймiть його вибачення i вiдпустiть спати. Не смiемо вас затримувати, пане.
Той невпевнено зiп’явся на ноги, зiбрав своi розкиданi речi i пiшов геть.
– А де iндус? – спитав священик вже без тiнi гумору.
До них приеднався лiкар i, не змовляючись, усi трое повернули в сад до порослого травою горбочка пiд неспокiй-ними фiолетовими кронами, де тiльки-но в молитовному екстазi гойдався темношкiрий факiр. Але його там не було.
– Ну ось, все ясно, його порiшив той темнолиций бовван.
Медик люто тупнув ногою.
– Ви ж не вiрите в магiю, – спокiйно заперечив священик.
– Анiтрохи! Я зi самого початку терпiти його не мiг, завжди вважав шахраем, але якщо вiн i справдi чародiй, то вiн менi ще в стократ гидкiший.
Лiкар люто вертiв очима.
– Вiн утiк, але що з того? – заперечив Фламбо. – Провину його цим не доведеш, в суд не викличеш i з вигадками про самогубство через навiювання до констебля не пiдеш.
Священик зник у господi, час було повiдомити дружинi про те, що трапилося. Незабаром вiн з’явився, змарнiлий i засмучений, але i потiм, коли все з’ясувалося, iхня розмова залишилася в таемницi.
Фламбо, котрий тихо перемовлявся з медиком, замовк при наближеннi того, кого не чекав назад так швидко. Але, навiть не зиркнувши на приятеля, патер Браун вiдвiв убiк Геррiса:
– Ви викликали полiцiю?
– Так, вона прибуде хвилин за десять.
– У мене до вас прохання, – безпристрасно продовжував священик. – Я, знаете, колекцiонер – збираю дивовижнi iсторii. Майже завжди в них е якась дрiбиця, що ii не влiпиш у полiцiйний протокол, на зразок нашого теперiшнього приятеля-iндуса. Ось я i хочу вас просити, щоб ви описали все, що сталося, але тiльки для мене, без права на розголос. Справа у вас тонка, i, здаеться, ви опустили багато подробиць. Священикам, як i лiкарям, доводиться зберiгати таемницi, i, що б ви не написали, все залишиться мiж нами. Прошу вас, напишiть все, що знаете.
Трохи схиливши голову набiк, лiкар напружено слухав, потiм, впритул глянувши на спiврозмовника, сказав: «Згоден» i кинувся в кабiнет. За ним грюкнули дверi.
– Ходiмо на веранду, Фламбо, – попросив француза священик. – Там сухо, i ми покуримо собi на лавцi. У мене нiкого немае ближчого за вас, тому хочу побалакати або, правильнiше, помовчати з вами.
Вони влаштувалися яканайзручнiше, i, всупереч звичаю, патер Браун прийняв запропоновану йому сигару. Вiн мовчки мiркував, а дощ стукотiв у них над головами.
– Так, друже мiй, дивна iсторiя, – сказав вiн нарештi.
– Неймовiрно дивна. – Фламбо зiщулився, немов вiд холоду.
– Ви кажете «дивна», й я кажу «дивна», але розумiемо ми пiд цим рiзне, – заперечив священик. – Новiтнiй здоровий глузд змiшав в одне два рiзних поняття: ми називаемо таемницею все чудове i водночас заплутане. Вiд дива завмирае серце, але суть його проста. На те воно i диво, i послане нам Богом чи дияволом, а не петляе кривими стежками природи i людських жадань. Ви вважаете, що побачили диво тому, що тут сталося незрозумiле: прийшов пiдступний iндус i приманив нещастя. Я зовсiм не хочу сказати, що справа обiйшлася без раю чи пекла, бо лише iм вiдомий ланцюг причин i наслiдкiв, через якi люди чинять дивнi грiхи. Але менi вiдомо лише одне: якщо ви маете рацiю i справа в магii, отже, це диво, i немае нiякоi таемницi, точнiше, немае нiчого складного, бо диво незбагненне, але шляхи його простi. Однак простотою тут i не пахне.
Стихла було буря повернулася з новою силою, i з потужним гулом дощу злився неголосний гуркiт грому. Священик почекав, поки з сигари впав попiл, i знову озвався:
– Все тут таке заплутане, все до неподобства складне i дуже далеке вiд прямизни ударiв неба чи пекла. Як по петляючому слiду впiзнають равлика, так i тут я чую хитрi повадки людини.
Лупнувши гiгантським бiлим оком, небесне склепiння знову вкрилося темрявою, i патер Браун продовжував:
– І саме тут пiдлий, пiдлiший за все iнше, цей обрiзаний аркуш паперу. Вiн гiрший, нiж кинджал, який проштрикнув Квiнтону серце.
– Це ви про записку, де вiн написав, що зводить рахунки з життям?
– Так, про аркуш, де написано: «Я вбиваю себе сам, але все ж мене вбили». Вiн неправильно обрiзаний, друже мiй, нiчого гiршого я не зустрiчав у цьому грiшному свiтi.
