– Нiяк не збагну, патере Браун, як вам це вдалося. Ви вгадали вбивцю ще до того, як ми дiзналися про його iснування. Про нього i навiть чуток не було – так, лише якась суперечнiсть у свiдченнях. Нiхто в готелi його в очi не бачив, а хлопчик бiля дверей – i той говорив про нього не надто переконливо. Це була навiть не людина, а тiнь, що залишила на стiйцi порожню склянку. Але ми знайшли його.
Слуга Божий змiнився на обличчi й устав, машинально стискаючи в руцi документи, за якi майбутнi бiографи Джона Реглi вiддали б пiвжиття. Помiтивши його здивування, iнспектор поспiшив пiдтвердити:
– Авжеж, ми спiймали Швидку Руку. Цей жевжик, виявляеться, ще й ногами швидкий – ледь вiд нас не втiк. Його щойно схопили. Вiн, не повiрите, зiбрався на риболовлю в Оркнi. І тут немае нiякоi помилки: це той самий шотландець, котрий крутив роман iз дружиною Реглi. Це вiн у день убивства заходив у бар випити шотландського вiскi, а потiм потягом вирушив в Единбург. І якби не ви, нiзащо б нам його не впiймати.
– Я мав на увазi… – ошелешено почав було патер Браун, але в цю мить iз вулицi долинув гуркiт, ревiння важких автомобiлiв, i перед очима приятелiв виросли двое чи трое кремезних полiцiянтiв. Старшому серед них iнспектор запропонував сiсти, i вiн iз втомленим i задоволеним виглядом всiвся i захоплено зиркав на патера Брауна.
– Вбивця попався, сер, – оголосив вiн. – Ох, я вам скажу, який же це вбивця! Вiн i мене мало не закатрупив. Менi траплялося затримувати небезпечних злочинцiв, але такого шаленого – жодного разу. Як брикицьне мене в живiт – справжнiсiнький лошак. Вп’ятьох ледве його скрутили. Душогуб i е, можете не сумнiватися.
– Де вiн? – спитав слуга Божий.
– У машинi. Довелося одягти наручники. Ви б його краще не чiпали. Нехай втихомириться.
Патер Браун змарнiв, наче з нього випустили повiтря, i безсило опустився на ослiн. Папери випурхнули у нього з рук, розлетiлися по залi i лежали на пiдлозi, як снiг, що не розтанув навеснi.
– Господи… Господи… – повторював священик, не знаходячи iнших слiв, аби висловити свiй вiдчай. – Всевишнiй, знову зi мною така ж iсторiя…
– Ви хочете сказати, що знову спiймали злочинця, – уточнив Грiнвуд, але слуга Божий пирхнув, як сифон iз содовою, що випускае останнiй струмiнь.
– Я хочу сказати, – сказав патер Браун, – що це моя вiчна бiда. Не розумiю, чому так вiдбуваеться. Я завжди намагаюся говорити прямо, а моi слова тлумачать криво i навскiс.
Грiнвуду почав уриватися терпець:
– Чим ви цього разу невдоволенi?
– Що б я не сказав, – ледь чутно прошепотiв священик, – що б я не сказав, у моiх словах примудряються знайти такий сенс, який я в них зовсiм не вкладав. Якось менi на очi потрапило розбите дзеркало, й я зауважив: «Щось сталося», а менi вiдказують: «Це ви правильно сказали, тут двiйко шибеникiв затiяли бiйку, й один утiк у сад». А менi в головi не вкладаеться: хiба «щось сталося» i «затiяли бiйку» – це одне й те ж? От уже не зустрiчав таких висновкiв у старих пiдручниках логiки. Нинi – той самий конфуз. Ви переконанi, що шотландець убивця. Хай так, але хiба я це казав? Я тiльки зауважив, що вiн нам потрiбен. І не вiдмовляюся вiд своiх слiв: потрiбен. Потрiбен конче. Адже для того, щоб розкрити цей мерзенний злочин, нам бракуе лише свiдка!
Полiцiянти втупилися в патера Брауна. Схоже, такого повороту нiхто не очiкував. А священик продовжував пояснювати:
– Цей безлюдний бар менi вiдразу не сподобався. Нi душi, заходь i роби, що заманеться. Господаря i бармена ми тут не застали. Коли вони взагалi навiдувалися в бар до нашого приходу? З’ясовувати, хто де того дня перебував, не мало сенсу – все одно нiхто не бачив, що вiдбувалося в залi до нашоi появи. Але хтось у барi, безумовно, побував. Адже мав же був хтось налити шотландцевi вiскi, а шотландець заходив сюди до нас. Отже, щоб дiзнатися, чи справдi хтось пiдсипав отруту в шеррi-брендi, треба спершу встановити, хто побував у барi i в який час. Здаеться, мое втручання вже викликало плутанину, i все ж я прошу вас ще про одну послугу. Зберiть у залi всiх, хто причетний до цiеi iсторii. Якщо азiат ще не поiхав до Азii, то це неважко. Знiмiть iз бiдолахи шотландця кайданки, запросiть сюди i попросiть розповiсти, хто налив йому вiскi, хто стояв за лядою i кого ще вiн бачив тодi в залi. Тiльки шотландець може витлумачити, що вiдбувалося в барi в той час, коли вбивця пiдсипав у пляшку отруту. Ми можемо покластися на його щирiсть.
– Отже, без слуг не обiйшлося? – здивувався Грiнвуд. – Але ж ви самi визнали, що господар – не вбивця. Ви що, бармена пiдозрюете?
– Не знаю, – байдуже вiдповiв священик. – Я нi за кого не поручуся, навiть за господаря. І про барменiв поки що нiчого сказати не можу. А господар хоч i не вбивця, але певнi грiшки в нього, гадаю, е. Я твердо знаю, що на всьому бiлому свiтi е тiльки один надiйний свiдок того, що сталося. Його я й просив вас розшукати хоч би й на днi морському.
Коли всi присутнi в барi в день вбивства були зiбранi, в залу, широко i незграбно ступаючи, увiйшов таемничий шотландець. Зовнiшнiсть у нього була i справдi майже демонiчна: високий, вузьколиций, вилицюватий, руде волосся росло пучками, а погляд показував недобру посмiшку. Вiн носив не тiльки шотландський плащ, а й вовняну шапочку.
Певна рiч, безпричинний арешт будь-кого виведе з себе, а шотландець був мiцний горiшок – такi без бою не здаються. Не дивно, що у нього вийшла сварка iз задиракою Реглi. Не дивно i те, що полiцiянти, зiткнувшись iз лютим опором, визнали шотландця справжнiсiньким душогубом. Насправдi ж шотландець, за його власними словами, був поважним фермером iз Абердиншира i звався Джеймс Грант. З першоi ж митi не тiльки патеровi Брауну, але i досвiдченому iнспектору Грiнвуду стало ясно: шотландець при арештi буянив не тому, що боявся помсти, а тому, що був ображений.
– Ми потривожили вас, пане Грант, – почав пояснювати iнспектор, – аби з вашою допомогою прояснити одну-едину суттеву обставину. Я глибоко шкодую про тi неприемностi, яких ми вам несамохiть завдали, але не сумнiваюся, що ви не вiдмовите в допомозi правосуддю. За нашою достовiрною iнформацiею, на днях ви заходили в цей бар одразу ж пiсля його вiдкриття, о пiв на шосту, щоб випити скляночку вiскi. Нам необхiдно встановити, хто саме перебував тодi в барi – господар, бармен чи хтось iз обслуги. Чи бачите ви серед присутнiх людину, котра того дня подала вам вiскi?
– Аякже, – пан Грант уважно озирнувся i похмуро посмiхнувся. – Такого здорованя i не впiзнати. У вас у готелi всi слуги такi пихатi?
Інспектор i бровою не повiв, обличчя ж священика залишилося непроникним, але багато хто насторожився: бармен був не такий уже й здоровань i зовсiм не пихатий, а господар – той i зовсiм коротун.
– Вам лише треба вказати бармена, – непохитним голосом сказав iнспектор. Ми його, звiсно, знаемо, але вам слiд упiзнати його без чужоi пiдказки. Отже…
– Та ось же вiн, – буркнув шотландець i показав на пана Джукса. Ватажок комiвояжерiв iз слонячим ревiнням схопився з мiсця, i в ту ж мить трое полiцейських вчепилися в нього, як пси в дикого звiра.
– Все дуже просто, – пояснив потiм патер Браун. – Я вже вам розповiдав, що, як тiльки ми увiйшли в порожнiй бар, я вiдразу вiдчув – щось не гаразд. Бармен залишив свое господарство без нагляду, а отже, й я, i ви, будь-хто, кому заманеться, може спокiйнiсiнько зайти за стiйку i пiдсипати отрути в будь-яку пляшку. Вигадливий отруйник буде дiяти так, як учинив Джукс: принесе пляшку з отруеним вином, а тут раз – i пiдмiнить. Для Джукса це не дуже складно, вiн торгуе вином i постiйно возить свiй товар iз собою. Немае нiчого простiшого – заздалегiдь всипати отруту в таку ж пляшку шеррi-брендi, якi тримають в цьому закладi, i непомiтно ii пiдмiнити. Правда, при цьому слiд дотриматися однiеi не складноi умови. Якщо отруiти пиво чи вiскi, вiдвiдувачi будуть вмирати пачками. Отже, отруiти треба було напiй, шанувальникiв якого, як кiт наплакав – хiба що один дивак. Це так само безпечно, як отруiти жертву в ii власному ж будинку, навiть ще безпечнiше. Всi пiдозри неминуче впадуть на готель, i якщо хтось здогадаеться, що у всьому винен один iз сотнi вiдвiдувачiв, довести це не вдасться нi за що на свiтi. А справжнiй вбивця залишиться в тiнi i щасливо уникне вiдплати.
– Навiщо ж йому взагалi знадобилося вбивати? – поцiкавився iнспектор.
Патер Браун встав i почав дiловито пiдбирати папери, якi впустив у хвилину подиву.
– Дозвольте звернути вашу увагу, – з посмiшкою сказав вiн, – на матерiали для майбутньоi книжки про життя i творчiсть покiйного Джона Реглi. А краще згадайте його власнi слова. Пам’ятаете, як вiн погрожував вивести на чисту воду шинкарiв? Йшлося про звичайнiсiньку аферу – незаконну оборудку мiж власником i постачальником, унаслiдок якоi заклад набувае монополiю на торгiвлю алкоголем у всiй окрузi. Не те щоб шинок потрапляв у рабську залежнiсть вiд постачальника, бо вiд таких махiнацiй страждали тiльки вiдвiдувачi. Якби Реглi виконав свою погрозу, дiйшло б до суду. І тодi хитрий Джукс, слушноi митi, коли бар був порожнiм, проник за шинквас i пiдмiнив пляшку. Як на грiх, у цей же час у барi з’явився незнайомець у шотландському плащi i зажадав вiскi. Джуксовi нiчого не залишилося, як прикинутися барменом та обслужити клiента. На його щастя, вiдвiдувач впорався з вiскi «нашвидкуруч».
– А ви нашвидкуруч розкрили злочин, – пiдхопив Грiнвуд. – Треба ж було вiдчути недобре в абсолютно порожньому барi! Ви з самого початку пiдозрювали Джукса?
– Вiн розмовляв, як багатiй, – ухильно вiдповiв патер Браун. – А знаете, яким голосом промовляють багатi люди? Я й задумався: цi чеснi хлопцi заледве зводять кiнцi з кiнцями, а Джукс розмовляе таким мерзенним голосом, немов у нього грошей повнi лантухи. А коли я помiтив його шпильку з великим блискучим каменем, я вже не сумнiвався, що вiн шахрай.
– Тому що камiнь фальшивий? – недовiрливо спитав Грiнвуд.
– Нi, тому що вiн справжнiй, – вiдповiдав патер Браун.
Людина в пасажi
Двiйко осiб одночасно вступили у вузький пасаж, що йде уздовж театру «Аполлон» у дiльницi Адельфея. Передвечiрнi вулицi щедро заливало м’яке невагоме свiтло сонця, що заходить. Проiзд був досить довгий i темний, i в протилежному кiнцi кожен розрiзняв лише темний силует iншого. Але i з цього чорного контура вони вiдразу один одного впiзнали, бо зовнiшнiсть обох була дуже помiтна, а вони ще й люто ненавидiли один одного.
Вузький пасаж сполучав одну з крутих вулиць Адельфеi з бульваром над рiчкою, що вiддзеркалюе всi фарби захiдного неба. Один бiк проiзду творила глуха стiна – у цьому будинку мiстився старий зубожiлий ресторан при театрi, в цю годину зачинений. По iнший бiк у пасаж у рiзних його кiнцях виходили двое дверей. Нi тi, нi iншi не були звичайним службовим входом до театру. Це були особливi дверi, для обраних виконавцiв, i тепер ними скористалися актор та акторка, котрi грали головнi ролi в шекспiрiвськiй виставi. Такi персони люблять, коли у них е свiй окремий вхiд i вихiд, аби приймати чи уникати вiдвiдувачiв.
Двое чоловiкiв, про яких iде мова, без сумнiву, можна було б зачислити до таких вiдвiдувачiв. Дверi на початку пасажу були добре iм знайомi, й обидва розраховували, що вони зовсiм не замкненi, бо пiдiйшли до них кожен зi свого боку однаково спокiйнi й упевненi. Однак той, хто просувався з далекого кiнця проiзду, крокував швидше, i заповiтних дверей обое досягли в одну й ту саму мить. Вони обмiнялися чемними поклонами, трохи помовчали, i нарештi той, хто йшов швидше i, вочевидь, вирiзнявся не таким терплячим характером, постукав.
У цьому, i в усьому iншому також, вони були повною протилежнiстю один одному, але про жодного не можна було сказати, що вiн у чомусь поступаеться iншому. Якщо згадати iхнi особистi чесноти, обидва були вродливi, аж нiяк не бездарнi i таки популярнi. Якщо означити iхне становище в суспiльствi, то обидва перебували на вищому його щаблi. Але все в них – вiд слави i до зовнiшностi – було не до порiвняння i зовсiм несхоже.
Сер Вiлсон Сеймур належав до числа тих поважних осiб, чия вага в суспiльствi вiдома всiм посвяченим. Чим глибше ви проникаете в коло адвокатiв, лiкарiв i тих, хто вирiшуе державнi справи, i людей вiльноi професii, тим частiше зустрiчаете сера Вiлсона Сеймура. Вiн – единий притомний чоловiк у безлiчi безглуздих комiсiй, якi розробляють рiзноманiтнi проекти – вiд реформування Королiвськоi академii наук до введення бiметалiзму для процвiтання Британii. В усьому ж, що стосувалося мистецтва, могутнiсть його не знала меж. Його становище було таким винятковим, що нiхто не мiг збагнути, вiн iменитий аристократ, який протегуе мистецтву, чи знаменитий художник, котрому протегують аристократи.
Але варто було побалакати з ним п’ять хвилин, i ви тямили, що, по сутi, вiн наказував вам усе ваше життя.
Зовнiшнiсть у нього теж була видатна, звичайна, але виняткова. До його шовкового цилiндра не мiг би прискiпатися i найсуворiший знавець моди, проте цей капелюх був не такий, як у всiх, – дещо вищий, i ще додавав своему власнику зросту. Високий i стрункий, вiн легко пригнувся, однак, зовсiм не видавався кволим, навпаки. Срiблясто-сиве волосся не робило його дiдуганом, вiн носив його довшим, нiж годиться, але вiд того не здавався жiночним, воно було хвилясте, але не накручене. Загострена борiдка додавала йому мужностi, як адмiралам на похмурих портретах пензля Веласкеса, якими був обвiшаний його будинок. Сiрi рукавички бiльше вiддавали блакиттю, а цiпок iз срiбною головкою був довшим за десятки iнших, якими помахували i хизувалися в театрах i ресторанах.
Другий чоловiк був не такий високий, однак нiхто не назвав би його малорослим, зате кожен би помiтив, що вiн мiцноi статури та гарний на вигляд. Волосся й у нього було кучеряве, але свiтле, коротко стрижене. А голова – мiцна, масивна: такий пробивае дверi, як сказав Чосер про свого мельника. Вiйськовi вусики i широкi плечi видавали в ньому солдата, хоча такий вiдкрито-пронизливий погляд блакитних очей швидше притаманний морякам. Обличчя в нього було майже квадратне, i пiдборiддя, i плечi, навiть маринарка i та квадратна. І вже, певна рiч, скажена школа карикатуристiв не втратила нагоди, – пан Макс Бiрбом зобразив його у виглядi геометричноi фiгури з четвертоi книги Евклiда.
Бо також вiн був вiдомою особою, хоча успiх його був зовсiм iншого штибу. Щоб почули про капiтана Катлера, про облогу Гонконгу i знаменитий китайський похiд, зовсiм не було потрiбно належати до вищого свiту. Про нього патякали всi й усюди, портрет його друкувався на поштових листiвках, картами та схемами його боiв ряснiли iлюстрованi журнали, пiснi, складенi на його честь, виконувалися мало не в кожнiй програмi мюзик-холу i мало не на кожнiй шарманцi. Слава його, можливо, не настiльки довговiчна, як у сера Вiлсона, була куди ширша, загальнодоступнiша та невибагливiша. У тисячах англiйських сiмей його ставили настiльки ж високо, як Нельсона. Проте, сер Вiлсон Сеймур був значно впливовiшим.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
