Поки що единим примiщенням, де роботи вже закiнчилися i вiдвiдувачi могли розташуватися по-людськи, була та сама зала, в яку й зайшли вiзитери. Колись це примiщення мало горду назву «Наливайка», тепер же його загадково iменували «Свiтський салон». Зала була оздоблена на азiйський манiр. Кожен предмет iнтер’еру надавав iй схожостi зi схiдним Диваном. Зникли розвiшанi по стiнах рушницi, гравюри зi сценами полювання й опудала риб у скляних скриньках. Їхне мiсце зайняли строкатi схiднi тканини з глибокими складками, вигадливi ножi, кинджали й ятагани. Здавалося, господар заздалегiдь приготувався до появи джентльмена в тюрбанi. Насправдi ж зала зовсiм не призначалася для прийому якихось почесних гостей. Просто iншi вподобанi вiдвiдувачами куточки готелю ремонтувалися, i для них була вiдведена лише ця зала, чиста й ошатна.
Вочевидь, ремонт додавав господаревi та його помiчникам купу клопотiв, i займатися вiдвiдувачами iм було нiколи. Скiльки не чекали нашi супутники в порожньому барi, до них так нiхто i не пiдiйшов.
Інспектор утратив терпець, почав дзвонити в дзвiночок i стукати по стiйцi. Священик же спокiйнiсiнько всiвся на ослiнчик i всiм своiм виглядом показував, що поспiшати йому нема куди. Озирнувшись, полiцiянт помiтив, що пухке обличчя священика стало непроникним (цей вислiв був знайомий iнспектору), а очi з-пiд круглих очей розглядають прикраси на стiнах.
– Грiш цiна господаревi, котрий вiдвiдувачiв за нiщо мае, – зiтхнув iнспектор Грiнвуд i вiдiйшов вiд стiйки. – В усьому готелi нiде присiсти: усюди драбини i свiжа побiлка. А тут – хоч би хто пива подав. Про що це ви задумалися?
Священик протер окуляри:
– Так, дрiбницi. Моiм думкам також грiш цiна. Бо менi чомусь спало на думку, що тут дуже легко вчинити вбивство.
– Ну, в такiй справi вам i карти в руки, – добродушно зауважив iнспектор. – Будь-який полiцiянт спить i бачить, щоб йому хоч одне вбивство дiсталося розслiдувати, а ви, патере Браун, що стосуеться вбивств, людина досвiдчена. Але чому ви вирiшили, що саме тут… Ах, ось чому. Ви побачили турецькi кинджали. Та що там кинджали. Вбити можна чим завгодно. У будь-якiй кухнi знарядь вбивства не менше: нiж, кочерга… Знайти знаряддя – ще не найважче.
Патер Браун прокинувся вiд своеi неуважностi, зiбрався з думками i кивнув.
– Здiйснити вбивство – зовсiм неважко, – мiркував iнспектор Грiнвуд. – Якщо менi заманеться вбити вас умить, зробити це дуже просто. І вже точно простiше, нiж отримати кухоль пива в цьому проклятому барi. Набагато важче вбити i не попастися на вбивствi. Бiда в тому, що вбивцi – народ сором’язливий: iм нiяково зiзнаватися в скоеному, безглузда скромнiсть не дозволяе похвалитися своею роботою. Вони будь-що-будь прагнуть зберегти свое авторство в таемницi. Тому навiть в залi, де повним-повнiсiнько ножiв i кинджалiв, вбивця дiятиме обережно. Інакше всi крамницi, де торгують ножами, були б заваленi трупами. З цього випливае, що е вбивства такого типу, яким нам нiзащо не запобiгти. А нашого бiдного полiцiянта якраз i звинувачують за те, що ми не можемо iм запобiгти. Якщо божевiльний задумае вбити короля чи президента, ми безсилi. Не можна ж навiки вiчнi заховати короля у вугiльний пiдвал, а президента возити в сталевiй скринi. Той, хто не посоромиться прославитися вбивцею, все одно зумiе iх вколошкати. У цьому сенсi божевiльний схожий на мученика, вони обое – не вiд свiту цього. Справжнiй фанатик здатен убити кого тiльки йому заманеться.
Не встиг священик у вiдповiдь i рота розкрити, як у залу ввалилася ватага комiвояжерiв, жвава, як зграя дельфiнiв. Один iз них, дужий сяючий чолов’яга з великою сяючою шпилькою в краватцi, ошелешив залу гучним басом. На господаря готелю цей бас подiяв, як свист на собаку: вiн миттю з’явився i кинувся до гiганта, виявивши спритнiсть, якоi так i не вдалося домогтися вiд нього полiцiянту в цивiльному.
– Даруйте, пане Джукс, – стелився господар, посмiхаючись i струшуючи кучерявим чубом. – У нас нинi справ по горло, а рук бракуе. Доводиться за всiм наглядати самому.
Пан Джукс, величний галасун, наказав принести всiм, у тому числi i догiдливому господаревi, по скляночцi. Сам вiн був комiвояжером вельми поважноi фiрми, що торгуе алкоголем, i, вочевидь, вважав, що в таких закладах всi мають танцювати пiд його дудку.
Гучним голосом вiн почав повчати господаря, як треба вести справи. Товаришi пана Джукса слухали його з пошаною. Полiцiянт i священик сiли на низьку лаву бiля столика вiддалiк i спостерiгали, що вiдбуваеться, поки не настав момент, коли iнспектору довелося рiшуче втрутитися.
Пан Джукс все просторiкував, а в барi з’явилися вже знайомi нам прибульцi – дивовижного вигляду азiат у зеленому тюрбанi та священик неоконформiстськоi церкви, котрий примудрявся виглядати ще дивнiше. З’явилися немов якiсь злi духи, провiсники бiди. Їхня зловiсна поява не залишилася непомiченою, ii могли засвiдчити i мовчазний, але меткий хлопчина, котрий дуже довго пiдмiтав сходинки перед готелем (вiд зайвого завзяття вiн не страждав), i гладкий смаглявий бармен, i навiть сам медоточивий господар, зайнятий у цю мить балачкою.
Скептики не вгледiли б у цiй появi жодноi мiстики. Одягнений за священицькою модою пан iз лев’ячою гривою був не хто iнший, як преподобний Девiд Прайс-Джонс, особа вiдома. Вiн проповiдував не тiльки на узбережжi, а звертав проповiдь до всього свiту, i девiзом його було: «За заборону мiцних напоiв та очищення британцiв на нашiй землi та за кордоном!» Оратор вiн був чудовий i дiяв досить умiло. Одного разу йому спало на думку, до якоi давно б дiйшли поборники тверезостi: якщо викорiнення пияцтва – справа чудова, то й не грiх вiддати належне пророку, котрий чи не першим оголосив вiйну клятому зiллю. Пан Прайс-Джонс листувався з найвизначнiшими мусульманськими лiдерами i врештi-решт схилив одного з них приiхати в Англiю i почитати лекцii про заборону алкоголю в Ісламi. (Ім’я мусульманина було Акбар, з додаванням безлiчi неперекладних iмен, якi означали iмена Аллаха.) Обидва непитущих нiколи ранiше не бували в громадському барi, але потрапили туди завдяки випадку: зазирнули в добропорядну чайну кiмнату, але iх перепровадили в перероблену залу. І все обiйшлося б гладко, якби великому адепту тверезостi по простотi душевнiй не заманулося пiдiйти до стiйки i попросити склянку молока.
Комiвояжери застогнали. Люди вони доброзичливi, але це вже було занадто. «П’яний проспиться, а дурень – нiколи», «То приведiть йому корову», – почувся глузливий шепiт. Чудовий же пан Джукс, котрого власний успiх i коштовна шпилька в краватцi зобов’язували вiдпускати жарти з перчиком, став обмахуватися, нiби ось-ось знепритомнiе, i заволав:
– Що це зi мною роблять, а? Адже ж знають, що я людина слабка, здоров’я маю крихке. Менi лiкар велiв нерви берегти. Знають, а пхаються менi на очi i з невинним виглядом iз винноi склянки хлищуть молоко!
Преподобний Девiд Прайс-Джонс уже звик осаджувати грiшникiв на своiх проповiдях. Тому й зараз вiн почав умовляти i дорiкати, не збагнувши, що в такий веселiй компанii проповiдям не мiсце. Мусульманин же, прихильник утримання, вважав за краще утриматися i вiд промов, вiд чого його гiднiсть тiльки виграла. Можна сказати, що мусульманство в його особi здобуло мовчазну перемогу: азiат куди бiльше був схожий на справжнього джентльмена, нiж англiйцi-комiвояжери, i його аристократична стриманiсть починала iх дратувати. А коли пан Прайс-Джонс похвалив цю стриманiсть, вони i зовсiм розлютилися.
– Скажiть менi, – репетував проповiдник, роблячи широкий ораторський жест, – чому наш схiдний друг здатен подати нам, християнам, приклад справжнього християнського смирення? Чому навiть у негiдному мiсцi, де киплять ворожнеча i буйство, вiн демонструе взiрець справжнього християнського милосердя, iстинноi чемностi, реального благородства? Та тому, що хоча мiж нашими вiровченнями й iснують певнi розбiжностi, вiн приiхав iз краiв, де нечестивi рослини – хмiль i виноградна лоза – нiколи не оскверняли…
І тут, у розпал сварки, з’явився найзавзятiший заводiй у всiй окрузi – червонопикий, сивочолий Джон Реглi. Зсунувши старомодного цилiндра на потилицю, потрясаючи цiпком, як кийком, вiн вторгся в бар, як вiйсько на ворожу територiю.
Джон Реглi прославився, як дивак. Вiн належав до тiеi плеяди дивакiв, котрi закидають редакцii газет листами, але газети iх не друкують, i автори видають iх власним коштом у виглядi брошур, переповнених обуренням i помилками. Читачi зазвичай вiдправляють такi брошури прямiсiнько в кошик для паперiв. Джон Реглi сварився то з помiщиками-консерваторами, то з радикалами з мунiципалiтетiв, терпiти не мiг банкiрiв i вiчно чiплявся до якостi товарiв у крамницях, або в барах при готелях. Але сварка його плекалася не на порожньому мiсцi: життя i звичаi графства були знайомi йому до тонкощiв, до того ж його вирiзняла рiдкiсна спостережливiсть. Навiть пан Вiллз, власник готелю, тримався з ним люб’язно, бо розумiв, що джентльменам такi примхи можна вибачати. Нi, вiн не запобiгав перед ним, як перед поважним балакуном Джуксом, вiд котрого все ж залежали його прибутки. Просто вiн намагався не перечити старому буркотуну, бо боявся його гострого язика.
Побачивши Джона Реглi, господар висунувся з-за стiйки i вкрадливо спитав:
– Вам, пане, як зазвичай?
– Звiсно, – пирхнув пан Реглi i ляснув цилiндром об стiйку. – Інше пiйло в цьому закладi i слова доброго не варте. Часом менi здаеться, що якщо в Англii й залишилося щось англiйське, то це хiба що шеррi-брендi. Воно хоч вишнею пахне. А де ви нинi знайдете пиво, яке пахне хмелем? Або сидр iз запахом яблук? Або вино, яке хоч трохи нагадуе виноград? У всiх шинках поять чортзна-чим. В iншiй краiнi через такi шахрайства давно б сталася революцiя. А я вже знаю, як нас дурять. Дайте час – i я викрию всiх цих шахраiв. Люд аж зойкне. Я доб’юся, щоб нас перестали труiти кепським вином, i тодi…
Обачнiсть, яку преподобний Девiд Прайс-Джонс цiнував понад усе, знову дала збiй. Вiн необачно надумав схилити пана Реглi на свiй бiк, перейшовши вiд розмови про поганi вина до твердження, що саме вино грiховне. Вiн знову поставив у приклад свого статечного товариша: до чого, мовляв, грубi звичаi англiйцiв перед схiдними порядками. І що вже зовсiм було не розумно, вiн завiв мову про те, «що християнству не грiх перейняти дещо в iнших релiгiй, i при цьому згадав Магомета». Тут вже й грянув грiм.
– Хай йому грець! – заревiв пан Реглi, котрий нiчого вiд iнших релiгiй переймати намiру не мав. – Отже, по-вашому, англiець не мае права випити англiйськоi пива? І все тiльки тому, що в якийсь клятiй пустелi якийсь паршивий Магомет заборонив пити вино?
Тiеi ж митi iнспектор одним стрибком опинився посеред зали. І дуже слушно – адже дивовижна змiна вiдбулася в поведiнцi цього схiдного джентльмена, котрий досi стояв зовсiм незворушний, iз стiйкими та блискучими очима. У нападi християнського милосердя i чемностi вiн, як тигр, пiдскочив до стiни, зiрвав важкий кинджал i метнув його, наче камiнь iз пращi. Кинджал встромився в стiну трохи вище вiд вуха пана Реглi. Без сумнiву, якби iнспектор Грiнвуд не пiдоспiв вчасно, i не смикнув мусульманина за руку, кинджал неодмiнно вцiлив би в старигана.
Патер Браун залишився сидiти, як сидiв. Вiн скосив очi, i на губах його заграла ледь помiтна посмiшка, нiби вiн розгледiв у цому спалаху щось таке, що вiд усiх присутнiх ранiше було приховане.
Подальшi подii пiд силу втямити лише тому, хто взагалi здатен осягнути людей на кшталт Джона Реглi. Старий схопився i вибухнув гомеричним реготом, буцiмто хтось вiдпустив дуже дотепний жарт. Куди й подiлися вся сварка та роздратування! Запеклий пияк тепер споглядав на завзятого непитущого, котрий мало його не вбив, з напрочуд неприхованою симпатiею.
– От трясця! – вигукнув вiн. – Уперше за двадцять рокiв зустрiчаю справжнього чоловiка!
– Маете намiр заявити в полiцiю? – невпевнено запитав iнспектор.
– У полiцiю? Ще чого! Якби вiн не був непитущим, я б його ще й скляночкою пригостив. Так менi й треба, не варто було ображати його релiгiю. Куди вам, балакунам, до цього вiдчайдуха! Ви б не наважилися пiдняти руку на того, хто зачепить вашу вiру. Та нехай би вже лише вiра – до неi вам байдуже, але ж ви i за пиво свое не заступились!
– Раз уже вiн назвав нас балакунами, отже, мир i спокiй вiдновленi, – шепнув патер Браун iнспектору. – А мусульманин метнув кинджал аж нiяк не за адресою. Йому б краще потрапити у проповiдника тверезостi. Адже це вiн заварив усю кашу.
Тим часом господар навiв лад у кiмнатi, вiдведенiй для комiвояжерiв, i компанiя стала перебиратися туди.
Офiцiант знову наповнив склянки, поставив на тацю i пiшов за гостями. Затримавшись бiля шинквасу, патер Браун уважно оглянув усi склянки, що залишилися: з однiеi преподобний Девiд Прайс-Джонс пив злощасне молоко, iнший пах вiскi. Священик озирнувся i побачив, що два диваки, шалений англiець i шалений мусульманин, прощаються один iз одним. Пан Реглi тiшився новим приятелем. Зловiсний на вигляд мусульманин i далi був стриманий, але знаками дав зрозумiти, що на старигана не ображаеться. Здавалося, лихо всiх обминуло.
Потiм патеровi Брауну ще довелося згадати дружне прощання колишнiх супротивникiв. Сталося це наступного ранку, коли священик, котрому належалося йти на службу в тутешню церкву, спустився зi своеi кiмнати i, прямуючи до виходу, зазирнув у довгу залу, оздоблену в химерному схiдному стилi. По залi розлився бiлястий ранковий серпанок, кожен предмет обстановки було видно з усiею виразнiстю, i так само чiтко було видно труп Джона Реглi. Скуйовджений, скоцюрблений дiдуган лежав у кутку, а з грудей його стирчав нiж iз важким рукiв’ям.
У готелi ще спали. Намагаючись уникати галасу, патер Браун пiднявся в кiмнату iнспектора Грiнвуда, i скоро обидва приятелi мовчазно стояли бiля трупа.
– Не будемо поспiшати з висновками, – вимовив нарештi полiцiянт, – але i заплющувати очi на очевидне також не можна. Треба ж: ще вчора я казав саме про такi злочини. Пам’ятаете нашу вчорашню розмову?
– Так-так, певна рiч, – неуважно кивнув священик.
– Я тодi мав на увазi, що вбивству, яке задумав релiгiйний фанатик, запобiгти неможливо. Адже цей азiат, мабуть, вважае, що, якби йому на шибеницю, то й бути вiдразу в раю: вiн же заступився за честь пророка.
– Та нiби все й так. Ви правильно розсудили, що тiльки у нашого приятеля-мусульманина був привiд кинутися з ножем на старого джентльмена. Іншим воно начебто нi до чого. Але, менi здаеться… – патер Браун зам’явся, кругле обличчя його стало непроникним.
– Що таке?
– Ви, мабуть, здивуетесь, але, менi здаеться, – задумливо протягнув священик, – менi здаеться, не так уже й важливо, хто вдарив небiжчика ножем.
– Я щось нiяк не можу допетрати? Це що – нова мораль? Або стара казуiстика? Невже езуiти тепер потурають убивцям?
– Я ж не сказав, що нам немае дiла до вбивцi. Може статися, що нiж у старого всадив вбивця. А може, i зовсiм iнша людина. Адже вiд вбивства до удару ножем пройшло чимало часу. Ви, ймовiрно, хочете зняти вiдбитки пальцiв iз рукiв’я, але не надавайте iм великого значення. Схоже, комусь дуже було треба встромити в небiжчика нiж. Звiсно, мета у нього була не дуже благородна, але все ж не вбивство. Правда, щоб у цьому переконатися, довелося б iще раз напустити на небiжчика когось iз ножем.
Інспектор пильно подивився на спiврозмовника:
– Це ви про…
– Це я про лiкаря. Справжню причину смертi покаже розтин.
– Швидше за все, ви маете рацiю. Вже щодо ножа – це точно. Ну що ж, доведеться дочекатися лiкаря. Хоча i так зрозумiло, що вiн пiдтвердить ваш здогад. Кровi натекло зовсiм небагато. Рiч ясна: ножем вдарили в давно остиглий труп. Але навiщо?
– Вочевидь, аби звалити провину на мусульманина, – вiдповiв патер Браун. – Це, певна рiч, пiдлiсть, але все ж таки не вбивство. Хтось – не обов’язково вбивця – надумав навести тiнь на ясний день.
