– Таке менi й на гадку не спадало, – зiзнався iнспектор. – А чому, власне, ви так вирiшили?
– Тому, що вчора, коли ми увiйшли в цю моторошну залу, мене надзвичайно збентежила одна думка. Пам’ятаете, як я сказав, що тут дуже легко вбити? Вам здалося, що я маю на увазi цю безглузду зброю, але я в цей час думав зовсiм про щось зовсiм iнше.
Кiлька годин поспiль iнспектор i його напарник займалися розпитуваннями: хто побував у готелi впродовж останньоi доби, хто його покинув, хто i що пив, чиi склянки встигли вимити, а чиi ще нi. Поцiкавилися кожним, хто був хоч якось причетний до цiеi справи. Приятелi докладали стiльки зусиль, нiби отруту випив не один чоловiк, а щонайменше тридцять.
Ось що вдалося встановити. Вiдвiдувачi потрапляли в бар тiльки через парадний вхiд – всi iншi через ремонт були заваленi мотлохом. Вiд хлопчика, котрий пiдмiтав сходи, не добилися нiчого путнього. Вiн пам’ятав тiльки, що до приходу дивовижного турка в тюрбанi i проповiдника тверезостi вiдвiдувачiв як таких не було. Хiба що комiвояжери зайшли «перехилити по скляночцi нашвидкуруч», як у них це називалося. Але вони приперлися гуртом i доволi швидко пiшли. За словами пiдлiтка, один iз них встиг перехилити свою скляночку швидше за iнших i пiшов сам один. Однак господар i бармен це заперечували. Вони знали всiх комiвояжерiв в обличчя i пам’ятали кожен iхнiй крок.
Спершу гостi пили та гомонiли в барi. Там, з вини iхнього верховоди пана Джукса, у них зав’язалася невелика дискусiя з паном Прайс-Джонсом, а потiм вони раптом натрапили на жвавiший диспут мiж паном Акбаром i паном Реглi. Потiм iх запросили в спецiально вiдведену кiмнату, туди ж офiцiант забрав iхнi переможнi трофеi – склянки з напоями.
– Небагато ж ми дiзналися, – зiтхнув iнспектор Грiнвуд. – І вже, певна рiч, сумлiннi посудомийки, як годиться, перемили весь посуд, у тому числi i склянку старого Реглi. З нами, детективами, завжди так: через чужу стараннiсть пропадають надаремно нашi власнi зусилля.
Патер Браун хитро всмiхнувся:
– Знаю, знаю. Часом менi здаеться, що правила гiгiени вигаданi злочинцями. А може, охоронцi гiгiени й придумали злочин. Є такi, вони не зволiкатимуть. Ось кажуть – злочиннiсть звила гнiздо в брудних кублах, у будинках з нечистою репутацiею. Та якраз навпаки! У них нечиста репутацiя не тому, що там трапляються злочини, а тому, що вчиненi там злочини виходять назовнi. Якщо вже десь злочиннiсть i звила гнiздо, то в будинках бездоганно чистих, не заплямованих. Нi бруду немае, нi слiдiв на пiдлозi, склянка вимита – спробуй дiзнатися, була там отрута чи нi. Якщо спритнi слуги ось так мимоволi знищують докази, то господаревi нiчого не варто безкарно вбити шiстьох дружин i спалити iхнi трупи? А якщо в будинку з’явиться хоч дещиця благословенного християнського багна – i вбивцi буде непереливки. Може, я надто вихваляю неохайнiсть, але справа ось у чому. Вчора я бачив на стiйцi одну склянку, якiй треба було б дати лад. Їi, звiсно, вже вимили.
– Вважаете, що це була склянка Реглi?
– Нi. Це була нiчия склянка. Вона стояла поруч зi склянкою молока, i в нiй залишалася ще порцiя вiскi. Ми з вами вiскi не пили. Господар, коли галасун Джукс зголосився його пригостити, попросив «ковточок джину». То чия ж це склянка? Ви ж не станете стверджувати, що шанувальник вiскi переховувався пiд маскою мусульманина в зеленому тюрбанi? Або що преподобний Девiд Прайс-Джонс примудрився запити молоко алкоголем i навiть не помiтив цього?
– Вiскi пили комiвояжери, – заперечив iнспектор. – Вони завжди його замовляють.
– А якщо замовляють, то розраховують отримати свое замовлення, – сказав патер Браун. – Але вчора, коли офiцiант забирав напоi в iншу кiмнату, цiеi склянки нiхто не торкнувся.
– Може, офiцiант забув про неi, – невпевнено припустив Грiнвуд. – Забув, а в iншiй кiмнатi налив вiдвiдувачевi нову.
Патер Браун похитав головою.
– Приймiть до уваги людську натуру. Я кажу про комiвояжера. Однi називають людей такого типу «простолюдом», iншi – «простими трударями». Це вже хто як до них ставиться. Для мене вони насамперед люди недалекi. Здебiльшого це гарний народ: роз’iжджають у справах i чекають не дочекаються, щоб знову опинитися вдома з жiночкою та дiточками. Трапляються й негiдники – той мае вiдразу кiлька жiночок, цей обробив кiлькох дружин. Але головне в них – прямота. І вони завжди чомусь напiдпитку. Не те щоб п’янi, а саме напiдпитку – багато герцогiв та оксфордських професорiв порiвняно з ними запеклi п’янички. У такому станi людина все навколо помiчае й якщо помiтить щось не те – не змовчить. Ви правильно звертали увагу, що коли людина напiдпитку, будь-яка дрiбниця може розв’язати iй язика. Варто барменовi перелити пива, так що пiна тече через край, жартiвник кричить: «Тпру, Еммо!» або «Оце розщедрився!» Уявiть же, що вчора за столом в кiмнатi для комiвояжерiв зiбралося п’ятеро таких баляндрасникiв, а iм принесли тiльки чотири склянки. Будуть вони мовчати? Та нi за що на свiтi! Вони здiймуть галас. Особливо той, кого обдiлили. Англiець, котрий належить до iншого типу, став би мовчки чекати, поки його обслужать. Але цей гиркне: «А про мене забули?», або «Гей, Джордже, гадаеш, я непитущим зробився?», або «Слухай, Джордже, я ще зелений тюрбан не натягнув!» Але бармену вчора таких зауважень не робили. Тому я абсолютно впевнений, що iз забутоi склянки пив хтось iнший – хтось, кого ми до уваги не взяли.
– Хто ж би це мiг бути? – прозвучало питання.
– Ви спираетесь лише на свiдчення господаря та бармена i зовсiм випустили з уваги слова ще одного свiдка – хлопчика, котрий пiдмiтав сходи. Вiн запевняе, що якийсь чоловiк заходив учора в готель i майже вiдразу ж пiшов. Можливо, вiн також був комiвояжером, але не з тiеi веселоi компанii. Нi господар, нi бармен його не бачили – стверджують, що не бачили. Але вiн якось примудрився випити скляночку вiскi «нашвидкуруч». Назвемо його для простоти Швидка Рука. Знаете, iнспекторе, я рiдко втручаюся в вашу роботу. Знаю, що при всiй своiй ретельностi не зможу впоратися з нею краще вас. Менi ще нiколи не траплялося звертатися в полiцiю з проханням почати розшуки, пуститися навздогiн за злочинцем. Але сьогоднi прошу вас саме про це. Знайдiть цього чоловiка. Розшукайте його хоч на днi морському. Поставте на ноги всю полiцiю. Навiть якщо вам доведеться ганятися за ним по всьому свiту – знайдiть цю Швидку Руку. Вiн нам дуже потрiбен.
Грiнвуд розпачливо схопився за голову:
– Що ми про нього знаемо? Тiльки те, що незнайомець швидкий на руку? Є у нього прикмети?
– На ньому був картатий шотландський плащ. І ще вiн сказав пiдлiтку, що до ранку мае бути в Единбурзi. Бiльше хлопчина нiчого не знае. Менi здаеться, що полiцii траплялося знаходити злочинцiв, про котрих було вiдомо ще менше.
– Ви берете цю справу так близько до серця, – здивовано помiтив iнспектор.
Священик спантеличено морщив чоло, немов i сам дивувався власнiй завзятостi. Потiм рiшуче зронив:
– Здаеться, ви мене не зовсiм розумiете. Життя кожноi людини чогось варте. І ваше, i мое. Всi ми для чогось потрiбнi. Це е догмат, у який увiрувати найважче.
Інспектор слухав уважно й явно дивувався.
– Боговi е справа до нас. Чому – лише Йому вiдомо. Але тiльки тому й iснують полiцiянти.
Правоохоронець так i не збагнув, з якого це дива Доля подбала про нього. А мiж тим патер Браун продовжував:
– У цьому сенсi закон справедливий. Якщо життя людини – не дрiбниця, то й убивство – не дрiбниця. Не можна дозволити, щоб творiння Боже, створене у великiй таемницi, було у великiй таемницi знищено. Однак, – це слово вiн вимовив iз особливою рiшучiстю, – життя всiх людей рiвноцiннi винятково у вищому сенсi. А в земному життi вбивство значноi людини часом не така вже й значна подiя. Ось ви звикли розрiзняти карнi справи за iхньою важливiстю. Наприклад, я, звичайнiсiнький, земний чоловiчок, дiзнаюся, що вбили не когось там, а прем’ер-мiнiстра. Але що менi, звичайнiсiнькiй, земнiй людинi до глави уряду? Є вiн, немае його – яка рiзниця? Тому якщо сьогоднi вколошкають прем’ер-мiнiстра, перестрiляють всiх полiтикiв, невже ви думаете, що завтра не буде кому зайняти iхнi мiсця й оголосити, що «уряд чудово розумiе всю серйознiсть проблеми i докладно вивчае шляхи ii вирiшення»? Не вартiснi вони люди, сильнi свiту цього. Майже всi, про кого день у день пишуть газети, – не вартiснi люди.
Тут голос патера Брауна посуворiшав, священик встав i стукнув по столу, що було зовсiм не в його натурi:
– Але Реглi – вiн дорого вартуе! Таких людей мало, але ж вони могли б урятувати Англiю. Похмурi, непохитнi, вони – як дорожнi покажчики на роздорiжжях iсторii. Якби ми подалися в тому напрямку, який вони вказують, то не скотилися б у трясовину крамарювання. Декан Свiфт, доктор Джонсон, Вiльям Коббет[7 - Семюел Джонсон (1709–1784) – англiйський письменник, публiцист i лексикограф; Вiльям Коббет (1762–1835) – англiйський публiцист та iсторик.] – кожен iз них мав славу буркотуна i вiдлюдька, зате друзi в них були впевненi. І було вiд чого. Згадайте, як легко цей стариган iз серцем лева пробачив своему кривднику. На таку великодушнiсть здатен лише вiдважний боець. Старий подав приклад тiеi самоi християнськоi чесноти, про яку просторiкував учора проповiдник тверезостi. Подав нам, християнам. І якщо такого праведника найпiдлiшим i найзагадковiшим чином убивають, то це вже не дрiбницi. Це справа такоi великоi ваги, що навiть найделiкатнiша людина скористаеться допомогою нашоi полiцii для розшукiв убивцi. Не перебивайте мене. Цього разу, я звертаюся до вас за допомогою.
І пошуки почалися. Уподiбнившись «маленькому капраловi»,[8 - «Маленьким капралом» називали Наполеона Бонапарта.] котрий колись послав вiйсько i перетворив мало не всю Європу в театр бойових дiй, маленький священик пiдняв на ноги всю полiцiю королiвства. Робота в полiцiйних дiльницях i поштових вiддiленнях не вщухала навiть ночами. Полiцiя зупиняла машини, перехоплювала листи, шукала iнформацiю там i тут – тiльки б напасти на слiд чоловiка в шотландському плащi i з квитком до Единбурга, тiльки б розшукати цього незнайомця без обличчя й iменi.
Тим часом розслiдування тривало. Висновок лiкаря ще не надходив, але нiхто не сумнiвався, що дiдуган помер вiд отрути. Пiдозра, звiсно, впала на шеррi-брендi, отже – й на готель.
– У першу чергу – на господаря, – похмуро уточнив Грiнвуд. – Ох, i слизький, як менi здаеться, iндивiд. А може, не обiйшлося i без прислуги. Взяти хоча б бармена. Вiн на всiх вовком дивиться. А Реглi був забiяка, хоч i не затятий. Мабуть, барменовi вiд нього дiставалося на горiхи. Але головний тут усе ж господар, отже, вiн i е пiдозрюваним номер один.
– Я так i знав, що ви його запiдозрите, – сказав патер Браун. – Тому я i не схильний його пiдозрювати. Господар, слуги – це ж перше, що мае прийти на гадку. І, мабуть, хтось на це розраховував. Ось чому я вирiшив, що тут легко скоiти вбивство. Втiм, пiдiть розпитайте господаря.
Інспектор пiшов, а священик узявся за документи, якi описували життя Джона Реглi. Повернувся iнспектор швидко.
– Дива та й годi! – оголосив вiн. – Я було вирiшив, що доведеться влаштовувати цьому шахраевi перехресний допит, адже в нас проти нього немае жодних доказiв. А вiн зi забобонного страху зовсiм втратив голову та й виклав все, як на сповiдi.
– Знаю, знаю, – кивнув патер Браун. – Саме так вiн утратив голову в ту мить, коли натрапив на труп Реглi i второпав, що старого отруiли в його готелi. Перелякавшись, вiн не вигадав нiчого розумнiшого, нiж прикрасити груди небiжчика турецьким ножем, аби пiдозра впала на «чорнопикого», як вiн, мабуть, висловився. Господаря можна звинуватити лише в одному – в боягузтвi. Де йому вдарити ножем живу людину! Впевнений, що вiн навiть до мерця боявся пiдступити. Але набагато бiльше вiн боявся, що його звинуватять у злочинi, якого вiн не скоював. Страх i вселив йому цей надзвичайно безглуздий вчинок.
– Вважаю, що годилося б iще розпитати бармена, – зауважив Грiнвуд.
– Що ж, розпитайте. Але я переконаний, що нi господар, нi слуги до вбивства не причетнi – адже все пiдлаштовано для того, щоб переконати нас в iхнiй причетностi. А ви не переглядали матерiали про Джона Реглi? Дуже цiкавий чоловiк! Дай Боже, хтось iще вiзьметься написати його дивовижну бiографiю.
– Я вивчив усе, що може стосуватися справи, – вiдповiв iнспектор. – Реглi був удiвцем. Якось ще за життя дружини вiн приревнував до неi одного шотландця, агента з продажу земельних дiлянок, котрий опинився у цьому краi. Схоже, Реглi тодi вибухнув не на жарт. Подейкують, нiби шотландцi були йому особливо ненависнi пiсля цього випадку. Може, через це вiн i… Ах, ось чому ви так недобре посмiхаетесь! Шотландець! І, мабуть, iз Единбурга!
– Дуже може бути, – погодився патер Браун. – Але, можливо, у нього були не тiльки особистi причини не любити шотландцiв. Цiкаво, що всi нашi непримиреннi торi, якi протистояли гендлярськiй братii – вiгам, носом вертiли вiд шотландцiв. Згадайте Коббета, доктора Джонсона. Свiфт вiдгукувався про шотландський акцент iз убивчим сарказмом. Дехто навiть Шекспiровi дорiкае за те, що вiн ставився до шотландцiв iз упередженням. Але упередження великих зазвичай пов’язанi з iхнiми переконаннями. А справа, як менi здаеться, ось у чому. Шотландцi порiвняно недавно перетворилися з бiдних хлiборобiв у багатих промисловцiв. Дiяльнi та заповзятливi, вони подалися на пiвдень, вважаючи, що несуть iз собою промислову цивiлiзацiю. Вони i не знали, що на пiвднi вже давно iснуе сiльськогосподарська цивiлiзацiя. А на землi iхнiх пращурiв сiльське господарство хоч i процвiтало, але цивiлiзованим не було… Поглянемо, як пiдуть справи далi.
– Багато ж ви дiзнаетеся, якщо станете розбирати покази свiдкiв Шекспiра i доктора Джонсона! – усмiхнувся полiцiянт. – Думка Шекспiра про шотландцiв слiдство не просуне.
Священик пiдняв брову, немов його несподiвано осяяло:
– Е, нi. Навiть думка Шекспiра може виявитися до речi. Шотландцiв вiн згадуе не надто часто. Зате не пропускае нагоди пройтися по валлiйцях.
Інспектор уважно стежив за виразом його обличчя i за незворушнiстю вгадував напружену роботу думки.
– Та що ви таке кажете! – вигукнув Грiнвуд. – Який несподiваний поворот!
– Ви ж самi згадали про фанатикiв, – почав пояснювати патер Браун. – Ви сказали, що фанатика нiщо не зупинить. Так ось: того дня в барi ми бачили найшаленiшого, найбезглуздiшого та найтупiшого фанатика нашого часу. І якщо якийсь недоумкуватий навiженець, схиблений на однiй iдеi, здатен на вбивство, то я переконаний, що преподобний проповiдник тверезостi Девiд Прайс-Джонс небезпечнiший за всiх мракобiсiв Азii. До того ж, як я вже казав, його нещаслива склянка молока виявилася на стiйцi поруч iз таемничою склянкою вiскi.
– І це, по-вашому, мае стосунок до вбивства? – ошелешено резюмував Грiнвуд. – Я вже й не втямлю, жартуете ви чи нi.
Але iнспектор так i не встиг з’ясувати, що приховуе незворушний вираз обличчя спiвбесiдника. За стiйкою бару задзенькотiв телефон. В одну мить iнспектор пiдлетiв до апарата, схопив слухавку i вичавив вигук, звернений не до спiврозмовника на iншому кiнцi дроту, а скорiше до всiеi свiтобудови. Вслухаючись у кожне слово, вiн уривчасто кидав:
– Атож… Негайно приiжджайте… Якщо можете, прихопiть i його… Чисто спрацьовано. Вiтаю.
Вiд стiйки iнспектор Грiнвуд вийшов омолодженим. Вiн урочисто опустився на свое мiсце, вперся руками в колiна, глянув на священика i вимовив:
