Вiн повернувся до лiкаря:
– Докторе Сiмон, у вас видатнi мiзки: ви вже перелiчили п’ять запитань, на якi наразi немае вiдповiдей. Так ось, задайте iх тепер менi, й я поясню.
У Сiмона вiд сум’яття та здивування звалилося з носа пенсне, але вiн все ж таки опанував себе:
– Ну, по-перше, невiдомо, навiщо для вбивства потрiбно вдаватися до громiздкоi шаблi, коли можна обiйтися й шилом.
– Шилом не можна вiдрубати голову, – спокiйно вiдповiв Браун, – а для цього вбивства вiдрубати голову було необхiдно.
– Чому? – спитав О’Браен iз жвавим iнтересом.
– Ваше наступне запитання, – попросив патер Браун.
– Гаразд, чому жертва не здiйняла тривогу, не закричала? – продовжив лiкар. – По садах же не гуляють iз оголеними шаблями.
– А згадайте поламанi гiлки, – похмуро вимовив священик i повернувся до вiкна, що виходило якраз на мiсце злочину. – Ми не збагнули, звiдки вони взялися на галявинi, так далеко вiд дерев? Їх не ламали, iх рубали. Вбивця розважав свого ворога якимись трюками з шаблею – показував, як розсiкае в повiтрi гiлку, або щось подiбне. А коли той нахилився подивитися, завдав беззвучний удар.
– Що ж, – задумливо сказав медик, – дуже правдоподiбно. Навряд чи ви так само легко впораетесь iз наступними двома запитаннями.
Священик дивився з вiкна в сад, обмацуючи його допитливим поглядом, i чекав.
– Ви знаете, що сад iзольований вiд зовнiшнього свiту, як герметична посудина, – правив далi лiкар. – Як же тодi туди проник стороннiй?
Не обертаючись, маленький священик вiдповiв:
– Нiкого стороннього в саду не було.
Настало напружене мовчання, яке раптом розрядив вибух нестримного, майже дитячого смiху. Безглуздiсть цих слiв вивергнула з Івана потiк глузувань:
– Он як? Отже, цього дохлого опецька не ми притягли вчора в будинок? То вiн не входив у сад, не входив?
– Чи входив вiн у сад? – задумливо повторив Браун. – Нi, аж нiяк.
– А щоб йому! – вигукнув Сiмон. – Той чоловiк або заходив у сад, або нi.
– Не зовсiм, – вiдповiв священик зi слабкою посмiшкою. – Яке ваше наступне запитання, лiкарю?
– Менi здаеться, ви нездужаете, – роздратовано зауважив медик, – але я поставлю i наступне, даруйте. Яким чином зумiв Брейн вийти з саду?
– А вiн не виходив iз саду, – сказав священик, усе ще виглядаючи у вiкно.
– Ах, не вийшов!.. – вибухнув Сiмон.
– Ну, цiлком, – вiдповiв священик.
Сiмон затряс кулаками, як роблять французькi науковцi, вичерпавши всi своi аргументи.
– Людина або виходить з саду, або нi! – закричав вiн.
– Не завжди, – сказав патер Браун.
Доктор Сiмон нетерпляче пiднявся.
– У мене немае часу на балачки! – гнiвно вигукнув вiн. – Якщо ви не розумiете, що людина або по один бiк паркану, або по iншiй, то я не стану бiльше дошкуляти вам.
– Лiкарю, – сказав священик дуже лагiдно, – ми з вами завжди чудово ладнали. Хоча б по старiй дружбi зачекайте, задайте ваше п’яте запитання.
Напружений Сiмон присiв на ослiн бiля дверей i зронив:
– Голова та тiло порiзанi якось дивно i, здаеться, вже пiсля смертi.
– Авжеж, – вiдповiв, стоячи нерухомо, священик. – Так i було. Вас хотiли ввести в оману, втiм, цiлком природно: ви ж i не засумнiвалися, що перед вами голова i тiло однiеi людини.
Та частка розуму, в якiй виникають чудовиська, раптом буйно заворушилася в головi О’Браена. Всi найхимернiшi створення, породженi уявою людини, гуртом оточили його. Йому чувся голос того, хто давнiший за стародавнiх пращурiв: «Бережися сатанинського саду, де росте дерево з подвiйним плодом. Сторонися зловiсного саду, де померла людина з двома головами». Давне дзеркало iрландськоi душi затьмарили непроханi примари, але офранцужений розум зберiгав пильнiсть, i вiн стежив за дивним священиком не менше ретельно i насторожено, нiж усi iншi.
Патер Браун нарештi обернувся до них i став навпроти вiкна так, що його обличчя залишалося в глибокiй тiнi. Але i в цiй тiнi вони бачили, що воно – мертвотно-блiде. Проте вiн промовляв цiлком розсудливо, нiби на землi i згадки не було про похмурi кельтськi душi.
– Джентльмени, – сказав вiн, – у саду знайшли не якогось невiдомого нам Беккера. І взагалi нiкого стороннього там не було. Всупереч рацiоналiзму доктора Сiмона, я стверджую, що Беккер перебував у саду лише частково. Ось дивiться! – вигукнув вiн, вказавши на таемниче важке тiло. – Цю людину ви нiколи в життi не бачили. А що скажете тепер?
Вiн швидко вiдсунув убiк голову з жовтавою лисиною, а на ii мiсце поклав голову з сивою гривою, що лежала поруч. І перед iхнiми поглядами з’явився у всiй завершеностi, повнотi i безсумнiвностi пан Джулiус К. Брейн.
– Убивця, – спокiйно продовжував священик, – обезголовив свого ворога i кинув шаблю далеко за стiну. Але вiн був досить розумний i не обмежився цим. Голову вiн також кинув за стiну. Залишилося тiльки докласти до тiла iншу голову, i ви вирiшили (причому вбивця сам завзято вселяв цю думку на допитi), що перед вами труп зовсiм iншоi людини.
– Тобто як це – докласти iншу голову? – О’Браен витрiщив очi. – Яку iншу голову? Що вони, ростуть на кущах, чи що?
– Нi, – глухо вiдповiв служитель Церкви, дивлячись на своi черевики, – е тiльки одне мiсце, де вони ростуть. Вони ростуть у кошику пiд гiльйотиною, бiля якоi менш нiж за годину до вбивства стояв начальник полiцii Арiстид Валантен. Друзi, послухайте мене ще хвильку, перш нiж роздерти на шматки. Валантен – людина чесна, якщо безрозсудна прихильнiсть до своеi полiтики е чеснiстю. Але хiба ви не зауважували хоча б часом чогось божевiльного в цих холодних сiрих очах? Вiн зробив би що завгодно, абсолютно що завгодно, лише б розтрощити те, що вiн вважае християнським iдолопоклонством. За це вiн боровся, цього вiн болiсно жадав i тепер убив заради цього. Досi незлiченнi мiльйони Брейна розпорошувалися мiж стiлькома дрiбними сектами, що порядок речей не порушувався. Але до Валантена, як i до багатьох легковажних скептикiв, дiйшли чутки, що Брейн схиляеться до нашоi Церкви, а це – вже iнша рiч. Вiн став би щедро субсидувати зубожiлу, але войовничу Церкву Францii. Вiн мiг би видавати навiть шiсть журналiв на зразок «Гiльйотини». Все зависло б на волосинi, i ризик подiяв на фанатика, як iскра на порох. Вiн вирiшив знищити мiльйонера i зробив це так, як тiльки мiг вчинити свiй единий злочин найвидатнiший iз детективiв. Пiд якимось кримiнологiчним приводом вiн вилучив голову страченого i вiдвiз ii додому в саквояжi. Потiм у нього сталася остання суперечка з Брейном, яку не дослухав до кiнця лорд Гелловей. Нiчого не добившись, вiн повiв його в свiй таемний сад, завiв розмову про фехтування, пустивши в хiд гiлочки i шаблю, i…
Іван пiдстрибнув на мiсцi.
– Та ви з глузду з’iхали! – закричав вiн. – Я зараз же пiду до господаря, вiзьму ось вас…
– Я i сам збирався пiти до нього, – ледве вимовив патер Браун. – Я хотiв просити його, щоб вiн зiзнався i розкаявся.
Пропустивши пригнiченого священика вперед, немов конвоюючи заручника або жертву для заклання, вони поспiшили в кабiнет, який зустрiв iх несподiваною тишею.
Видатний детектив сидiв за столом, вочевидь, занадто занурений у справи, i не помiтив iхньоi появи. У дверях вiдвiдувачi забарилися, але щось у нерухомiй елегантнiй постатi, поверненiй до них спиною, спонукало лiкаря кинутися вперед. Одного погляду i дотику було досить, щоб виявити бiля лiктя Валантена коробочку з таблетками та переконатися, що вiн мертвий. На застиглому обличчi самогубця вони прочитали горду непохитнiсть Катона.[6 - Мабуть, автор мав на увазi Марка Порцiя Катона Молодшого, римського полiтичного дiяча, опонента Юлiя Цезаря. Вiн наклав на себе руки, дiзнавшись про перемогу Цезаря при Тапсi.]
Убивство нашвидкуруч
Ця загадкова iсторiя трапилася в мiстечку на узбережжi Сассекса, де бiля самого моря в оточеннi садiв стоiть готель «Травневе деревце i гiрлянда». Жителi мiстечка добре пам’ятають, як одного яскравого сонячного дня в тихий готель зайшли двi дуже цiкавi особи.
Не запам’ятати iх було б дуже дивно. Один iз них, смаглявий незнайомець iз чорною бородою, носив виблискуючий на сонцi зелений тюрбан. Інший, на думку багатьох, виглядав ще цiкавiше: рудi вуса, майже левова грива, чорний м’який капелюх, з тих, що носять священики. Цього чоловiка в мiстечку знали, вiн частенько з’являвся на узбережжi i читав там проповiдi або, розмахуючи дерев’яною батутою, диригував оркестром Надii. Але щоб вiн ранiше хоча б раз заходив у бар при готелi – такого мiсцевi жителi ще нiколи не бачили. Втiм, поява цих дивних панiв – не початок нашоi iсторii. Щоб розплутати всi хитрi викрутаси, краще звернутися до самого початку.
За пiвгодини до появи помiтних гостей у готель зазирнули двiйко нiчим не примiтних гостей. Перший, кремезний симпатичний чоловiк, тримався так, аби за можливостi не привертати до себе нiчиеi уваги. Але якщо хтось пильнiше придивився б до його взуття, то безпомилково визначив би, що перед ним стоiть iнспектор полiцii у цивiльному, в своiй буденнiй одежi. Його супутник, сiренький чоловiчок, також не вирiзнявся особливим потягом до моди – на ньому був костюм священика. Однак цей слуга Божий проповiдей на березi не читав.
Супутники пройшли через хол i опинилися в просторiй кiмнатi для курцiв, де розташовувався бар. Хто б мiг подумати, що звичайнi вiдвiдини бару можуть обернутися трагедiею, якiй того дня судилося розiгратися на очах супутникiв? Варто сказати, що в той час у респектабельному готелi пiд назвою «Травневе деревце i гiрлянда» вiдбувався ремонт. За словами господаря, його «оновлювали», але, на думку постiйних клiентiв, його не оновлювали, а переробляли «пiд горiх». Так висловився пан Реглi, пiдстаркуватий джентльмен, вiдомий на всю околицю своею сварливiстю i примхливiстю. Вiн за звичкою заходив у бар, замовляв шеррi-брендi, сiдав у куточку i брався шпетити всiх i все.
Ремонт йшов, як годиться, i скоро вiд звичного оформлення англiйського готелю не залишилося i слiду. Метр за метром, кiмната за кiмнатою, готель набував схожостi з пишним палацом левантiйського лихваря з американського кiнофiльму.
