– Тiльки-но приiхав слiдчий. Зараз почнеться дiзнання.
– Я маю повернутися в школу, – сказав патер Браун. – На жаль, менi не до того, та я й не можу бути присутнiм при дiзнаннi.
Таемниця саду
Арiстид Валантен, начальник паризькоi полiцii, спiзнювався додому до обiду, а гостi вже прибували без нього. Їх люб’язно зустрiчав довiрений слуга Валантена – Іван, стариган зi шрамом на обличчi, майже такого ж сiрого, як його сивi вуса. Вiн завжди сидiв за столом у холi, обвiшаному зброею. Будинок Валантена був, мабуть, не менш своерiдний i знаменитий, нiж його господар. Це був старовинний особняк iз високими стiнами та тополями над самою Сеною, збудований дивно, хоча ця дивовижа i була зручна для полiцiянтiв – нiхто не мiг проникнути туди, минаючи головний вхiд, де постiйно чергував Іван зi своiм арсеналом. До будинку примикав великий i доглянутий сад, туди вело безлiч дверей. А вiд зовнiшнього свiту його вiдгороджували високi, неприступнi стiни, засадженi по гребеню колючками. Такий сад дуже пасував людинi, убити котру присягалася не одна сотня злочинцiв.
Як пояснював Іван, його господар телефонував, що затримаеться хвилин на десять. Зараз Валантен займався приготуваннями до страт та iнших огидних справ. Вiн завжди ретельно виконував цi обов’язки, хоча вони i були йому глибоко неприемнi. Жорстокiсть, iз якою вiн розшукував злочинцiв, завжди змiнювалася у нього поблажливiстю, коли доходило до кари. Оскiльки вiн був найфаховiшим у Францii, та й у всiй Європi майстром детективних методiв, його величезний вплив вiдiгравав доброчинну роль, коли мова йшла про пом’якшення вирокiв i полегшення тюремних порядкiв. Вiн належав до числа великих вiльнодумцiв-гуманiстiв, якими славетна Францiя, а дорiкнути iм можна хiба лише в тому, що iхнi милосердя бiльшi, нiж сама справедливiсть.
Валантен приiхав у чорному фраку з червоною розеткою (в поеднаннi з темною бородою, пронизаною першими сивими нитками, вона надавала йому дуже елегантного вигляду) i пройшов прямо в свiй кабiнет, звiдки дверi провадили на садову галявину.
Дверi цi були вiдчиненi, i Валантен, ретельно зачинивши свiй саквояж у службовому сейфi, постояв кiлька хвилин бiля них. Яскравий мiсяць боровся зi стрiмко летючими, рваними, клубистими хмарами (недавно пройшла гроза), i Валантен дивився на небо iз сумом, не властивим людям суто наукового штибу. Можливо, однак, що такi люди можуть передчувати найфатальнiшi подii свого життя. Як би там не було, вiн швидко впорався зi своiми потаемними переживаннями, бо знав, що запiзнюеться i гостi вже прибувають.
Утiм, увiйшовши до вiтальнi, вiн одразу ж переконався, що головного гостя наразi немае. Зате були всi iншi стовпи маленького товариства. Був англiйський посол лорд Гелловей, дратiвливий стариган iз темним, схожим на зморщене яблуко обличчям та блакитною стрiчкою ордена Пiдв’язки.
Була ледi Гелловей, худа жiнка зi срiблястою головою i нервовим, гордовитим обличчям. Була iхня донька, ледi Маргарет Грем, дiвчина з блiдим обличчям ельфа i волоссям кольору мiдi. Були герцогиня Мон-сен-Мiшель, чорноока та пишна, i двi ii доньки, також чорноокi та гладкi. Був доктор Сiмон, типовий французький учений, в окулярах i з гострою каштановою борiдкою. Чоло його прорiзали паралельнi зморшки – розплата за зарозумiлiсть, бо утворюються вони вiд звички пiднiмати брови.
Був патер Браун iз Кобгола в графствi Ессекс, Валантен недавно познайомився з ним в Англii. Побачив вiн, можливо, з дещо бiльшим iнтересом високого молодика у вiйськовiй формi, котрий вклонився Гелловеям, котрi зустрiли його не дуже привiтно, i тепер попрямував до нього.
Це був О’Браен, майор французького Іноземного легiону – худий, дещо пихатий жевжик, гладко поголений, темноволосий i блакитноокий, i – що природно для славетного пiдроздiлу, вiдомого блискучими перемогами, – одночасно i зухвалий, i меланхолiйний на вигляд. Ірландський дворянин, вiн був iз дитинства знайомий iз родиною Гелловеiв, особливо з Маргарет Грем. Вiтчизну вiн покинув пiсля якоiсь iсторii з боргами i тепер демонстрував зневагу до англiйського етикету, хизуючись форменою шаблею та шпорами. На його уклiн ледi i лорд Гелловеi вiдповiли стриманим кивком, а ледi Маргарет вiдвела погляд.
Однак i самi цi люди, й iхнi стосунки не надто зачiпали Валантена. У будь-якому разi, не заради них вiн влаштував урочистий обiд. З особливим нетерпiнням вiн чекав всесвiтньо вiдомого чоловiка, з котрим потоваришував пiд час однiеi зi своiх трiумфальних поiздок до Сполучених Штатiв.
Це був Джулiус К. Брейн, мультимiльйонер, чиi колосальнi, часом приголомшливi пожертви на користь дрiбних релiгiйних громад стiльки разiв давали привiд для легкоi дотепностi i ще легшого славослiв’я американським i англiйським газетярам.
Нiхто до ладу не розумiв, атеiст Брейн, мормон чи прихильник християнськоi науки – вiн готовий був наповнити дзвiнкою монетою будь-яку посудину, аби вона була новою. Мiж iншим, вiн чекав, чи не з’явиться, нарештi, в Америцi свiй Шекспiр – чекав, так само терпляче, як i марно. Вiн захоплювався Волтом Вiтменом, але вважав, що Люк Теннер iз мiста Парижа в Пенсильванii прогресивнiший за нього. Йому подобалося все, що здавалося прогресивним. Таким вiн вважав i Валантена, i помилявся.
Поява Джулiуса Брейна була грiзною i гамiрною, як дзвiн обiднього гонга. У багатiя була рiдкiсна властивiсть – його присутнiсть помiчали не менше, нiж його вiдсутнiсть. Це був дуже великий чоловiк, огрядний i високий, одягнений у фрак, суцiльну чорноту якого не порушували навiть ланцюжок годинника або перстень. Сиве волосся було гладко зачесане назад, як у нiмця. Червоне обличчя, сердите i простодушне, було б просто дитячим, якби не один-единий темний пучок пiд нижньою губою, в якому було щось театральне i навiть мефiстофельське. Втiм, у вiтальнi недовго розглядали знаменитого американця. Запiзнення вже порушило хiд вечора, i ледi Гелловей, пiдхопивши його пiд руку, потягла без зволiкання в iдальню.
Подружжя Гелловеiв на все дивилися по-доброму та поблажливо, але й у них був привiд для занепокоення. Лорду дуже не хотiлося, щоб донька балакала з тим пройдисвiтом О’Браеном. Проте вона цiлком пристойно пройшла в iдальню в товариствi доктора Сiмона. І все ж лордовi було неспокiйно, вiн поводився майже грубо. Пiд час обiду вiн ще якось зберiгав дипломатичну гiднiсть. Але коли настала черга сигар i трое молодших чоловiкiв – доктор Сiмон, патер Браун i ненависний О’Браен, вигнанець у чужинському одностроi, – кудись зникли, чи то потеревенити з дамами, чи то покурити в оранжереi, британський дипломат цiлком втратив дипломатичнi умовностi.
Йому не давала спокою думка, що негiдник О’Браен, можливо, десь щось нашiптуе Маргарет. Його, лорда Гелловея, залишили пити каву в компанii Брейна, схибленого янкi, котрий вiрить у всiх богiв, i Валантена, сухаря-француза, котрий нi у що не вiрить! Нехай би вже сперечалися мiж собою, скiльки влiзе, але у нього з ними немае нiчого спiльного. Через якийсь час, коли прогресивнi суперечки зайшли в глухий кут, лорд пiднявся i вирушив шукати вiтальню. Вiн блукав довгими коридорами хвилин шiсть, а то й вiсiм, поки не почув нарештi повчальний тенорок доктора, потiм нудний голос священика, а пiсля нього – запальний смiх. Ось i вони, подумав шляхтич i вилаявся про себе, вони теж сперечаються про науку та релiгiю… Але, вiдчинивши дверi до вiтальнi, вiн зауважив одне: там не було майора О’Браена i ледi Маргарет.
Нетерпляче вискочивши з вiтальнi, як перед тим iз iдальнi, вiн знову затупотiв по коридорах. Прагнення захистити доньку вiд iрландсько-алжирського авантюриста кидало його в шал. Дорогою в задню частину будинку, де мiстився кабiнет Валантена, вiн, на свiй подив, побачив доньку, котра пробiгла повз нього з презирливою гримаскою на блiдому обличчi. Нова загадка! Якщо вона була зараз iз О’Браеном, куди ж подiвся вiн сам? Якщо нi, то де ж була вона? Пiддавшись владi ревнивоi старечоi пiдозрiлостi, вiн волочився навмання неосвiтленими коридорами i врештi-решт надибав на призначений для прислуги вихiд у сад. Кривий ятаган мiсяця роздер i розкидав останнi шматки хмар. Срiблясте свiтло осяяло всi куточки саду. Через галявину, до входу в кабiнет, широкими кроками рухався високий чоловiк у синьому. Вiдблиск мiсяця на нашивки викрив у ньому майора О’Браена.
Вiн увiйшов в оселю, залишивши лорда Гелловея розлюченим i розгубленим водночас. Синьо-срiблястий сад, схожий на сцену театру, дражнив його крихкою чарiвнiстю, нестерпною для брутальноi владностi. Сила та грацiя iрландця дратували його, нiби вiн – не батько Маргарет, а суперник офiцера. Мiсячне свiтло вводило його в шал. Його наче заманили якимось чаклунством у сад трубадурiв, у казкову краiну Ватто,[5 - Антуан Ватто (1684–1721) – французький художник XVIII ст., у творчостi котрого переважали театральнi та любовнi теми, а також фантастичнi сюжети.] i, щоб потоком слiв розвiяти дурман, вiн енергiйно рушив услiд ворога. Вiн спiткнувся об дерево, або об камiнь у травi i нахилився, спершу роздратовано, а потiм iз зацiкавленням. Через мить мiсяць i високi тополi стали свiдками вражаючого видовища: лiтнiй англiйський дипломат утiкав щодуху з вiдчайдушними зойками. На хрипкi крики в дверях кабiнету з’явилося блiде обличчя доктора Сiмона – вiдблиск на скельцях окулярiв, стривожена брова. Вiн i почув першi слова.
– У саду труп… весь у кровi! – заволав лорд. О’Браен зовсiм звiявся з його голови.
– Треба негайно повiдомити Валантену, – запропонував лiкар, коли Гелловей плутано розповiв йому про все, що зважився розгледiти. – Добре, що вiн ще тут.
При цих словах до кiмнати зайшов, зацiкавившись галасом, сам знаменитий детектив. Було майже кумедно спостерiгати, як вiн змiнився на краще. Спершу нишпорка турбувався як господар i джентльмен, що стало погано комусь iз гостей або слуг. Коли ж йому розповiли про страшну знахiдку, вiн з усiею притаманною йому врiвноваженiстю миттево перетворився в енергiйного й авторитетного експерта, оскiльки така подiя була вже його професiйною справою.
– Дуже дивно, джентльмени, – зауважив вiн, коли вони поспiшили на пошуки тiла, – я об’iздив весь свiт, розслiдуючи злочини, а тепер хтось господарюе у мене в саду. Однак, де ж той труп?
Вони насилу перетнули галявину – вiд рiчки здiймався легкий туман. Але за допомогою Гелловея, котрий ще не встиг оговтатися, вiдшукали таки у високiй травi мертве тiло. Це був труп дуже високого та широкоплечого чоловiка. Нещасний лежав долiлиць, i вони побачили могутнi плечi, чорний фрак i велику голову, зовсiм голомозу, якщо не брати до уваги кiлькох пасом темного волосся, що прилипли до черепа, наче мокрi водоростi. З-пiд обличчя, що уткнулося в землю, повзла червона змiйка кровi.
– Ну, що ж, – якось дивно вимовив Сiмон, – в усякому разi, це не хтось iз гостей.
– Огляньте його, лiкарю, – кинув Валантен досить рiзко, – можливо, вiн ще живий.
Медик нахилився над тiлом.
– Вiн ще не охолов, але, боюся, вже мертвий, – вiдповiв той. – Допоможiть менi його пiдняти.
Присутнi обережно пiдняли мертвого на дюйм вiд землi, й одразу ж усi сумнiви були розсiянi найжахливiшим чином: голова вiдвалилася вiд тiла. Той, хто перерiзав невiдомому горло, зумiв перетяти i шию.
Це вразило навiть Валантена. «Вбивця сильний, як горила», – пробурмотiв вiн.
Не без тремтiння, хоча вiн був звичний до анатомування трупiв, доктор Сiмон пiдняв мертву голову. На шиi та пiдборiддi виднiлися порiзи, але обличчя залишилося загалом неушкодженим. Грубе, жовте, порите западинами, з орлиним носом i важкими повiками – це було обличчя жорстокого римського iмператора або, може, китайського мандарина. Всi присутнi дивилися на нього в повному здивуваннi. Нiщо бiльше не привернуло iхню увагу, хiба тiльки те, що, коли тiло пiдняли, в темрявi забiлiла сорочка i на нiй зачервонiла кров. Убитий, як сказав доктор Сiмон, справдi не належав до iхньоi компанii, але, можливо, вiн мав намiр приеднатися до неi, бо був явно одягнений для такоi нагоди.
Валантен опустився на колiна i з якнайбiльшою професiйною ретельнiстю дослiджував траву та землю навколо тiла. Його приклад, хоча i не так спритно, наслiдував лiкар, а також – зовсiм уже мляво – i англiйський шляхтич. Їхнi пошуки результатiв не дали, якщо не брати до уваги зламанi або пообриванi галузки, якi Валантен пiдняв i, побiжно оглянувши, вiдкинув геть.
– Атож, – похмуро промовив вiн, – купка гiляччя i зовсiм стороння людина з вiдрубаною головою. Бiльше нiчого.
Зависла нервова тиша, i тут Гелловей остаточно втратив самовладання i раптом пронизливо зойкнув:
– Хто це там? Ген там, бiля паркану!
У свiтлi мiсяця туманною поволокою до них нерiшуче наблизився чоловiчок iз незграбно великою головою. Його можна було б сприйняти як гоблiна, але вiн виявився нешкiдливим священиком, котрого вони залишили у вiтальнi.
– Я зауважив, – лагiдно промовив вiн, – що в садочок немае нi хвiртки, нi ворiт…
Валантен роздратовано насупив чорнi брови, як завжди при виглядi сутани. Але вiн був справедливий, тому погодився.
– Авжеж, маете рацiю, – сказав вiн. – Перш, нiж ми з’ясуемо, що це за вбивство, доведеться встановити, як вiн тут опинився. А тепер, панове, ось що. Якщо дивитися без огляду на мою посаду i статус, то погодимося, що декотрих високопоставлених осiб цiлком можна i не вмiшувати. Серед нас е жiнки й iноземний посол. Оскiльки нам доводиться констатувати злочин, доведеться i розслiдувати його вiдповiдним чином. Але поки що я можу чинити на власний розсуд. Я – начальник полiцii, особа настiльки офiцiйна, що можу дiяти приватно. Сподiваюся, що очищу вiд пiдозри всiх гостей до единого, перш нiж викликати своiх спiвробiтникiв. Панове, пiд ваше чесне слово прошу вас не залишати будинок до завтрашнього полудня, спальнi е для всiх. Сiмоне, ви, мабуть, знаете, де знайти мого слугу Івана. Я довiряю йому в усьому. Передайте, щоб вiн залишив на своему мiсцi когось iз слуг i зараз же йшов сюди. Лорде Гелловей, нiхто не зможе краще за вас повiдомити всiх ледi так, аби не виникла панiка. Їм також не можна буде поiхати. Ми з патером Брауном залишимося бiля тiла.
Коли в Валантенi промовляв командирський дух, йому корилися, як бойовiй сурмi. Доктор Сiмон подався у вестибюль i надiслав Івана – приватного детектива на службi у детектива державного. Гелловей пройшов у вiтальню i зумiв повiдомити про трагiчнi подii так делiкатно, що на той час, коли всi зiбралися там, панi встигли i вжахнутися, i заспокоiтися. Тим часом вiрний служитель Церкви i правовiрний безбожник застигли в головах i в ногах трупа, немов скульптури, що уособлюють двi фiлософii смертi.
З будинку, як гарматне ядро, вилетiв Іван, довiрений слуга зi шрамом i вусами, i кинувся через галявину до свого господаря. Його сiра фiзiя так i сяяла вiд того, що в будинку розiгруеться кримiнальний роман, i було щось вiдразливе в тому пожвавленнi, з яким вiн спитав, чи не можна оглянути останки.
– Що ж, погляньте, якщо бажаете, – сказав Валантен, – тiльки покваптеся. Нам треба пiти в будинок i дещо з’ясувати.
Іван пiдняв мертву голову i мало не впустив ii.
– Господи! – роззявивши рота, видихнув вiн. – Та це ж… нi, не може бути! Ви знаете, хто це?
– Нi, – байдуже вiдповiв Валантен. – Але досить, нам час.
Удвох вони внесли тiло в кабiнет, поклали його на тапчан i пiшли до вiтальнi.
Детектив сiв за письмовий стiл неквапливо i навiть наче нерiшуче, але погляд його був твердий, як у головуючого суддi. Вiн щось швидко занотував на аркушi паперу, що лежав перед ним, а потiм коротко спитав:
– Чи всi зiбралися?
– Бракуе пана Брейна, – вiдповiла, озирнувшись, герцогиня Мон-сен-Мiшель.
– Так-так, – рiзким, хрипким голосом додав лорд Гелловей, – i ще, зауважте, немае пана Нiла О’Браена. А я бачив його в саду, коли труп був ще теплий.
