Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown

Майор О’Браєн, котрий пішов за іншими в бібліотеку, де починалося дізнання, відчував нудоту. Йому як солдатові була огидна така таємна різанина. Де кінець цієї ні на що не схожої різанини? Одна голова відрубана, потім – друга. «Тепер уже не скажеш, – гірко подумав він, – одна голова добре, а дві – краще».

У кабінеті Валантена, через який треба було пройти, його чекало нове потрясіння: на столі він побачив ще одну закривавлену голову, цього разу самого господаря. Це було, як кольорова картинка в журналі націоналістів «Гільйотина», де щотижня поміщали малюнок, який зображав когось із політичних супротивників із витріщеними очима та спотвореним обличчям, буцімто після страти. Валантен же був видатним діячем антиклерикального напрямку. Але ірландець О’Браєн був здатен навіть у падінні по-своєму зберігати чистоту, і все його нутро обурилося зараз проти такого інтелектуального свинства, яке можна зустріти тільки у Франції. Весь Париж здавався йому єдиним – від химерних кам’яних фігур на середньовічних храмах до грубих карикатур у газетах. Пригадалися страшні ігрища часів Великої революції. Це місто було осердям жорстокої сили – від кровожерного малюнка на столі у Валантена до собору Паризької Богоматері, з висоти якого поверх готичних гаргулій шкіриться сам Сатана.

Бібліотека була довгастою, низькою і темною. Тільки з-під опущених штор пробивалося ззовні по-ранковому рожеве світло. Валантен і його слуга Іван очікували їх, стоячи біля верхнього кінця довгого та легко похилого столу, на якому лежали страшні останки, що в напівтемряві здавалися величезними. Велике чорне тіло і жовтаве обличчя чоловіка, знайденого в саду, були такими, як учора. Друга голова, яку вранці виловили в річкових очеретах, лежала поруч, з неї рясно стікала вода. Люди Валантена ще вели пошуки тіла, оскільки воно, ймовірно, плавало десь неподалік. Патер Браун, мабуть, далеко не настільки чутливий, як О’Браєн, підійшов до другої голови і, як зазвичай, моргаючи, став уважно оглядати її. Копицю волосся, сирого і сивого, червоне і рівне світло перетворило в срібний ореол. Обличчя, потворне, багряне і начебто навіть злочинне, сильно постраждало в воді від ударів об дерева та каміння.

– Доброго ранку, майоре О’Браєн, – привітався Валантен зі спокійною прихильністю. – Ви, гадаю, вже чули про останній подвиг цього головоріза?

Патер Браун, котрий схилився над сивою головою, пробурмотів, не підводячи очей:

– Мабуть, цю голову також відрубав Брейн?

– Все свідчить на користь цієї версії, – відповів Валантен, котрий стояв, тримаючи руки в кишенях. – Вбивство скоєно точно так само, як і перше. Голова знайдена за кілька ярдів від першого вбитого. Відрубана тією ж шаблею, яку, як ми знаємо, він забрав із собою.

– Усе це так, – смиренно погодився патер Браун. – Але мені якось не віриться, щоб Брейн міг відрубати цю голову.

– Чому? – спитав доктор Сімон, пильно глянувши на нього.

– Як гадаєте, лікарю, – священик, кліпаючи, звів очі, – чи може людина відрубати голову сама собі? Я навіть не знаю…

О’Браєну здалося, що з гуркотом валиться весь знавіснілий світ, а методичний медик рвійно кинувся вперед і відкинув із мертвого обличчя мокре біле волосся.

– О, можете не сумніватися, це Брейн, – спокійно зауважив священик, – у нього й горбок на лівому вусі був такий же.

Детектив свердлив служителя Церкви палаючими очима. Зараз він відкрив щільно стиснутий рот і різко кинув:

– Ви, мабуть, багато про нього знаєте, патере Браун.

– Атож, – просто відповів той, – ми з ним свого часу зустрічалися кілька тижнів поспіль. Він міркував про те, чи не прийняти нашу віру.

В очах Валантена спалахнув фанатичний вогонь, і, зціпивши кулаки, він ступив до священика.

– Он як? – вимовив він із недоброю усмішкою. – А чи не збирався він вашій Церкві і статки свої заповісти?

– Може, що й збирався, – флегматично відповів слуга Божий, – дуже може бути.

– Відтак, – Валантен загрозливо усміхнувся, – вам, звісно, багато що відомо про нього. І про його життя, і про його…

Майор О’Браєн поклав руку на плече Валантена.

– Облиште цю дурню, – сказав він, – а то в хід знову підуть шаблі.

Але Валантен під спокійним м’яким поглядом священика вже опанував себе.

– Що ж, – сказав він, – зачекаємо поки що з приватними думками. Ви, панове, як і раніше, пов’язані обіцянкою не залишати будинок. Нагадайте про це й іншим. Все, що ще захочете дізнатися, вам повідомить Іван. А мені час зайнятися справами і написати рапорт. Замовчувати подію більше не можна. Якщо буде щось нове, знайдете мене в кабінеті.

– Чи є зараз щось нове, Іване? – поцікавився доктор Сімон, коли начальник поліції вийшов з кімнати.

– Лиише одне, пане, – Іван зморщив безбарвне, старече обличчя, – але це важливо. Он той дідуган, котрого ви знайшли в саду, – і він без найменшої поваги ткнув пальцем у бік огрядного тіла з жовтою головою, – тепер ми вже знаємо, хто це такий.

– Ого! – вигукнув лікар. – І хто ж це?

– Його звали Арнольд Беккер, – відповів помічник детектива, – хоча у нього було багато різних прізвиськ. Цей шахрай – справжній гастролер, він і в Америці бував. Мабуть, це там Брейн щось із ним не поділив. Ми самі мало ним займалися, він більше працював у Німеччині. Певна річ, ми контактували з німецькою поліцією. Але у нього, уявіть, був брат-близнюк на ім’я Людвіг Беккер, з котрим ми все ж попітніли. Якраз учора його відправили на гільйотину. Й ось, панове, повірте, що коли я побачив в саду ось цього мерця, у мене просто очі на лоб полізли. Якби я цими самими очима не бачив, як стратили того Беккера, я б присягнувся, що на траві лежить він сам. Потім я, звісно, згадав про його брата і…

Тут Іван перервав своє патякання з тієї простої причини, що його вже ніхто не слухав. Майор і лікар здивовано дивилися на патера Брауна, котрий раптом незграбно скочив на ноги і стояв, щільно стиснувши скроні, як від раптового та сильного болю.

– Стійте, стійте, стійте! – закричав він. – Помовчіть хвилинку, я починаю розуміти. Боже, допоможи мені! Ще трохи, і я збагну! Сили небесні! Я ж завжди непогано петрав. Був час, міг переказати будь-яку сторінку з Фоми Аквінського. Нехай лусне моя голова, але я втямлю! Наполовину я вже збагнув, але тільки наполовину.

Він затулив обличчя руками і стояв, наче скам’янівши, в болісній роздумі чи молитві, в той час як іншим тільки і залишалося, що мовчки очікувати останнього потрясіння всіх цих божевільних годин.

Коли патер Браун відняв руки від свого обличчя, воно було ясне і серйозне, як у дитини. Він випустив глибокий подих і вимовив:

– Що ж, скоріше розкладемо все по поличках. А щоб вам було легше розібратися, зробимо ось як.

Він повернувся до лікаря:

– Докторе Сімон, у вас видатні мізки: ви вже перелічили п’ять запитань, на які наразі немає відповідей. Так ось, задайте їх тепер мені, й я поясню.

У Сімона від сум’яття та здивування звалилося з носа пенсне, але він все ж таки опанував себе:

– Ну, по-перше, невідомо, навіщо для вбивства потрібно вдаватися до громіздкої шаблі, коли можна обійтися й шилом.

– Шилом не можна відрубати голову, – спокійно відповів Браун, – а для цього вбивства відрубати голову було необхідно.

– Чому? – спитав О’Браєн із жвавим інтересом.

– Ваше наступне запитання, – попросив патер Браун.

– Гаразд, чому жертва не здійняла тривогу, не закричала? – продовжив лікар. – По садах же не гуляють із оголеними шаблями.

– А згадайте поламані гілки, – похмуро вимовив священик і повернувся до вікна, що виходило якраз на місце злочину. – Ми не збагнули, звідки вони взялися на галявині, так далеко від дерев? Їх не ламали, їх рубали. Вбивця розважав свого ворога якимись трюками з шаблею – показував, як розсікає в повітрі гілку, або щось подібне. А коли той нахилився подивитися, завдав беззвучний удар.

– Що ж, – задумливо сказав медик, – дуже правдоподібно. Навряд чи ви так само легко впораєтесь із наступними двома запитаннями.

Священик дивився з вікна в сад, обмацуючи його допитливим поглядом, і чекав.

– Ви знаєте, що сад ізольований від зовнішнього світу, як герметична посудина, – правив далі лікар. – Як же тоді туди проник сторонній?

Не обертаючись, маленький священик відповів:

– Нікого стороннього в саду не було.

Настало напружене мовчання, яке раптом розрядив вибух нестримного, майже дитячого сміху. Безглуздість цих слів вивергнула з Івана потік глузувань:

– Он як? Отже, цього дохлого опецька не ми притягли вчора в будинок? То він не входив у сад, не входив?

– Чи входив він у сад? – задумливо повторив Браун. – Ні, аж ніяк.

– А щоб йому! – вигукнув Сімон. – Той чоловік або заходив у сад, або ні.

– Не зовсім, – відповів священик зі слабкою посмішкою. – Яке ваше наступне запитання, лікарю?

– Мені здається, ви нездужаєте, – роздратовано зауважив медик, – але я поставлю і наступне, даруйте. Яким чином зумів Брейн вийти з саду?

– А він не виходив із саду, – сказав священик, усе ще виглядаючи у вікно.

– Ах, не вийшов!.. – вибухнув Сімон.

– Ну, цілком, – відповів священик.

Сімон затряс кулаками, як роблять французькі науковці, вичерпавши всі свої аргументи.

– Людина або виходить з саду, або ні! – закричав він.

– Не завжди, – сказав патер Браун.

Доктор Сімон нетерпляче піднявся.

– У мене немає часу на балачки! – гнівно вигукнув він. – Якщо ви не розумієте, що людина або по один бік паркану, або по іншій, то я не стану більше дошкуляти вам.

– Лікарю, – сказав священик дуже лагідно, – ми з вами завжди чудово ладнали. Хоча б по старій дружбі зачекайте, задайте ваше п’яте запитання.

Напружений Сімон присів на ослін біля дверей і зронив:

– Голова та тіло порізані якось дивно і, здається, вже після смерті.

– Авжеж, – відповів, стоячи нерухомо, священик. – Так і було. Вас хотіли ввести в оману, втім, цілком природно: ви ж і не засумнівалися, що перед вами голова і тіло однієї людини.

Та частка розуму, в якій виникають чудовиська, раптом буйно заворушилася в голові О’Браєна. Всі найхимерніші створення, породжені уявою людини, гуртом оточили його. Йому чувся голос того, хто давніший за стародавніх пращурів: «Бережися сатанинського саду, де росте дерево з подвійним плодом. Сторонися зловісного саду, де померла людина з двома головами». Давнє дзеркало ірландської душі затьмарили непрохані примари, але офранцужений розум зберігав пильність, і він стежив за дивним священиком не менше ретельно і насторожено, ніж усі інші.

Патер Браун нарешті обернувся до них і став навпроти вікна так, що його обличчя залишалося в глибокій тіні. Але і в цій тіні вони бачили, що воно – мертвотно-бліде. Проте він промовляв цілком розсудливо, ніби на землі і згадки не було про похмурі кельтські душі.

– Джентльмени, – сказав він, – у саду знайшли не якогось невідомого нам Беккера. І взагалі нікого стороннього там не було. Всупереч раціоналізму доктора Сімона, я стверджую, що Беккер перебував у саду лише частково. Ось дивіться! – вигукнув він, вказавши на таємниче важке тіло. – Цю людину ви ніколи в житті не бачили. А що скажете тепер?

Він швидко відсунув убік голову з жовтавою лисиною, а на її місце поклав голову з сивою гривою, що лежала поруч. І перед їхніми поглядами з’явився у всій завершеності, повноті і безсумнівності пан Джуліус К. Брейн.

– Убивця, – спокійно продовжував священик, – обезголовив свого ворога і кинув шаблю далеко за стіну. Але він був досить розумний і не обмежився цим. Голову він також кинув за стіну. Залишилося тільки докласти до тіла іншу голову, і ви вирішили (причому вбивця сам завзято вселяв цю думку на допиті), що перед вами труп зовсім іншої людини.

– Тобто як це – докласти іншу голову? – О’Браєн витріщив очі. – Яку іншу голову? Що вони, ростуть на кущах, чи що?

– Ні, – глухо відповів служитель Церкви, дивлячись на свої черевики, – є тільки одне місце, де вони ростуть. Вони ростуть у кошику під гільйотиною, біля якої менш ніж за годину до вбивства стояв начальник поліції Арістид Валантен. Друзі, послухайте мене ще хвильку, перш ніж роздерти на шматки. Валантен – людина чесна, якщо безрозсудна прихильність до своєї політики є чесністю. Але хіба ви не зауважували хоча б часом чогось божевільного в цих холодних сірих очах? Він зробив би що завгодно, абсолютно що завгодно, лише б розтрощити те, що він вважає християнським ідолопоклонством. За це він боровся, цього він болісно жадав і тепер убив заради цього. Досі незліченні мільйони Брейна розпорошувалися між стількома дрібними сектами, що порядок речей не порушувався. Але до Валантена, як і до багатьох легковажних скептиків, дійшли чутки, що Брейн схиляється до нашої Церкви, а це – вже інша річ. Він став би щедро субсидувати зубожілу, але войовничу Церкву Франції. Він міг би видавати навіть шість журналів на зразок «Гільйотини». Все зависло б на волосині, і ризик подіяв на фанатика, як іскра на порох. Він вирішив знищити мільйонера і зробив це так, як тільки міг вчинити свій єдиний злочин найвидатніший із детективів. Під якимось кримінологічним приводом він вилучив голову страченого і відвіз її додому в саквояжі. Потім у нього сталася остання суперечка з Брейном, яку не дослухав до кінця лорд Ґелловей. Нічого не добившись, він повів його в свій таємний сад, завів розмову про фехтування, пустивши в хід гілочки і шаблю, і…

Іван підстрибнув на місці.

– Та ви з глузду з’їхали! – закричав він. – Я зараз же піду до господаря, візьму ось вас…

– Я і сам збирався піти до нього, – ледве вимовив патер Браун. – Я хотів просити його, щоб він зізнався і розкаявся.

Пропустивши пригніченого священика вперед, немов конвоюючи заручника або жертву для заклання, вони поспішили в кабінет, який зустрів їх несподіваною тишею.

Видатний детектив сидів за столом, вочевидь, занадто занурений у справи, і не помітив їхньої появи. У дверях відвідувачі забарилися, але щось у нерухомій елегантній постаті, поверненій до них спиною, спонукало лікаря кинутися вперед. Одного погляду і дотику було досить, щоб виявити біля ліктя Валантена коробочку з таблетками та переконатися, що він мертвий. На застиглому обличчі самогубця вони прочитали горду непохитність Катона.[6]