– А я, – пробурчав невiрний Фома, – хотiв би знати, навiщо цей шахрай сюди з’явився…
Неприборканий френолог спробував зупинити його в останню мить i мало не схопив за поли маринарки.
– Ваш череп… – почав вiн.
– … зараз лусне, – докiнчив Гантер. – Так завжди бувае, коли приiжджаю до Маунтiглiв.
І вiн вiртуозно вислизнув iз лап ученого.
Дорогою у дворик гостi пройшли довгу залу, вiдведену господарем пiд азiйськi дивовижi. За вiдчиненими дверима крiзь готичнi арки виднiлося свiтле небо над квадратним двориком, по якому i чигали колись ченцi. Але перед поглядами гостей вiдкрилося щось бiльш вражаюче, нiж монах, котрий постав iз могили.
Це був лiтнiй чоловiк, одягнений у все бiле, в блiдо-зеленому тюрбанi, але з англiйським рум’янцем i сивими полковницькими вусами. Господар замку сприймав чари Сходу серйознiше або безрадiснiше, нiж його дружина. Спiлкуватися вiн мiг тiльки про схiдну культуру та фiлософiю i, демонструючи своi експонати, явно тiшився не так цiною iхньою i навiть не рiдкiснiстю, як прихованим у них сенсом. Навiть коли принiс величезний рубiн, можливо, едину рiч, якiй й справдi цiни не було, вiн пишався iменем каменя, а не розмiром.
Надзвичайно великий камiнь палав, наче багаття крiзь кривавий дощ. Але лорд Маунтiгл, безтурботно тримаючи його на долонi, дивився в стелю, докладно розповiдаючи про те, яке мiсце займае гора Меру в мiфологii гностикiв.
Коли вiн уже викрив демiурга i провiв вичерпну паралель мiж гностиками i манiхеями, навiть терплячий Гардкасл мiркував, як би це змiнити тему. Нарештi вiн спитав, чи не можна подивитися камiнь, i, позаяк у кiмнатi вже сутенiло, попрямував до дверей, якi вели у дворик. Тiльки тодi вiн i вiдчув, що близько, майже поруч, весь час стояв Учитель.
Дворик був такий, як це зазвичай бувае в монастирях, але готичнi колони сполучалися знизу, так що арки були скорiше не дверима, а вiкнами. Ймовiрно, стiни цi мурували давно. Проте було тут i новаторство – над ними, мiж колонами, висiли навiси в схiдному стилi, зробленi чи то з якогось намиста, чи з легкого очерету.
Вони зовсiм не пасували до сiрого каменя i не дуже добре пропускали свiтло, але все це було не найголовнiшою невiдповiднiстю, на якi, кожен по-своему, споглядали гостi.
Посерединi дворика стояв темно-зелений фонтан, в якому плавали водянi лiлii та золотi рибки. Над ними височiла скульптура. Сидiла вона спиною, i в такiй позi, нiби у неi i голови немае, але навiть у сутiнках, за одними лиш контурами, було вiдразу видно, що створили ii не християнськi ченцi.
Неподалiк, на свiтлих плитах дворика, стояв той, кого називали Вчителем. Його тонке обличчя нагадувало бронзову маску, а сива борода, що розходиться вiялом, здавалася яскраво-синьою. Одяг стоiка був синювато-зеленим, голомозу голову вiнчав дивний убiр, що нагадував радше про Єгипет, нiж про Індiю. Широко виряченi очi – зовсiм такi, що малюють на саркофагах – дивилися чи то в порожнечу, чи то на iдола. Вiн був такий дивний, що гостi також дивилися швидше на iдола, нiж на нього.
– Дивна скульптура, – сказав Гардкасл, трохи насупивши брови. – Нiяк не пасуе монастирському дворику.
– Вiд вас я цього не чекала, – вiдказала ледi Маунтiгл. – Ми власне й хотiли поеднати великi релiгii – Будду i Христа. Ви ж розумiете, що всi релiгii певним чином однаковi.
– Тодi навiщо ж, – лагiдно запитав патер Браун, – шукати iх так далеко?
– Ледi Маунтiгл хоче сказати, – почав Гардкасл, – що це – рiзнi гранi, як у цього каменя (захопившись новою темою, вiн поклав рубiн на кам’яну перемичку або, якщо бажаете, пiдвiконня мiж колонами). Але з цього не випливае, що ми маемо право змiшувати стилi. Можна поеднати християнство з iсламом, але не готику з арабським стилем, не кажучи вже про iндуський.
Тим часом Учитель вийшов зi зацiпенiння, повiльно перебрався на iнше мiсце i зупинився прямо перед ними, за аркою, обличчям до iдола. Мабуть, вiн поступово обходив повне коло, як годинникова стрiлка, але не вiдразу, а шматочками, зупиняючись для молитви чи споглядання.
– Якоi ж вiн вiри? – поцiкавився Гардкасл iз ледь помiтним нетерпiнням.
– Вiн каже, – статечно пояснила господиня, – що вiра його – стародавнiй iндуiзм, чистiший за буддизм.
– А… – протягнув Гардкасл, невiдривно втупившись через монокль у загадкового Вчителя.
– Існуе легенда, – повчально i м’яко зауважив господар, – що таке ж божество, але набагато бiльше, вартуе в однiй iз печер священноi гори…
Але мiрний плин лекцii перервав голос, який пролунав з-за плеча лорда Маунтiгла, з темряви музею. При звуцi цього голосу Гардкасл i Гантер спершу не повiрили собi, потiм розсердилися, а потiм зареготали.
– Сподiваюся, я не завадив? – чемно спитав френолог, котрий невтомно служив iстинi. – Я тут подумав, що ви, мабуть, знайдете хвилинку для недооцiненоi науки про шишки людського черепа…
– Ось що, – роздратувався Томмi Гантер, – у мене шишок немае, а у вас вони зараз будуть!..
Гардкасл стримав товариша, але всi секунду-другу дивилися не в дворик, а в кiмнату.
Тодi це i сталося. Першим вiдгукнувся все той же рухливий Томмi, цього разу – не дарма. Нiхто ще нiчого не допетрав, Гардкасл ще не згадав, що залишив рубiн на широкiй перемичцi, а Гантер уже стрибнув спритно, як кiшка, нахилився мiж колонами й ошелешив дворик зойком:
– Спiймав!
Але якоiсь митi, перед самим його криком, всi побачили те, що трапилося. Через одну колону вислизнула рука кольору бронзи або старого золота i зникла вiдразу ж, немов язичок мурахоiда. Однак рубiн вона злизала.
На каменях перемички нiчого не виблискувало в слабкому свiтлi сутiнкiв.
– Спiймав, – повторив, вiдсапуючись, Томмi Гантер. – Важко його тримати. Зайдiть же спереду, допоможiть!
Чоловiки послухалися – хто кинувся до драбини, хто перестрибнув через низьку стiну. Й усi, в тому числi й пан Фрозо, оточили Вчителя, котрого Томмi тримав за комiр однiею рукою i струшував час вiд часу, не зважаючи на прерогативи провидця.
– Ну, тепер не вирветься, – тiшився герой дня. – Обшукайте його, камiнь десь мае бути.
Через сорок п’ять хвилин Гантер i Гардкасл уже не так бездоганно виглядали. Як i ранiше, вони вiдiйшли вбiк i поглянули один на одного.
– Ви хоча б щось тямите? – спитав Гардкасл. – Дивовижна таемниця…
– Яка таемниця! – зойкнув Гантер. – Ми ж усi його бачили.
– Атож, – погодився Гардкасл, – але ми не бачили, щоб вiн поклав або вiдкинув рубiн. Чому ж нiчого не знайшли?
– Десь та штукенцiя лежить, – закопилив губу Гантер. – Треба трохи краще оглянути фонтан.
– Рибок я не патрав, – сказав Гардкасл, встромляючи монокль. – Вам згадався перстень Полiкрата?
Оглянувши в монокль кругле обличчя, вiн переконався, що його спiврозмовнику не спали на гадку паралелi з грецькоi мiфологii.
– Може, вiн його проковтнув, – припустив Гантер.
– Випатраемо Вчителя? – запропонував Гардкасл. – А ось i наш господар.
– Як це все неприемно, – промовив лорд Маунтiгл, крутячи сивий вус тремтячою рукою. – Крадiжка, в моему власному домi!.. Нiяк не розберу, що вiн белькоче. Ходiмо, може, ви збагнете.
Вони повернулися в залу. Гантер iшов останнiм, i патер Браун, котрий швендяв двориком, звернувся до нього.
– Ну i дужi же ви! – весело сказав священик. – Тримали його однiею рукою, а вiн також не зi слабакiв. Я це вiдчув, коли ми пустили в хiд вiсiм рук, як цi божества.
Балакаючи, вони обiйшли дворик зо два рази й увiйшли в залу, де сидiв уже сам Учитель у ролi бранця, але з виглядом величного царя.
Справдi, збагнути його було нелегко. Промовляв вiн спокiйно i владно, мабуть, розважаючись при кожному черговому здогадi, i нiтрохи не каявся. Швидше, вiн насмiхався над тим, як вони на даремно страждають.
– Тепер вам трохи вiдчинилися, – з неналежною поблажливiстю казав вiн, – закони часу та простору, якi нiяк не може осягнути ваша наука. Ви навiть не знаете, що таке «сховати». Бiльше того, не знаете, що таке «бачити», iнакше б ви бачили так само ясно, як я.
– Хочете сказати, що камiнь тут? – рiзко спитав Гардкасл.
– «Тут» – непросте слово, – вiдповiв мiстик. – Але я не хотiв цього сказати. Лише сказав, що ви не вмiете бачити.
