Губи пана Карвера склалися в посмiшку, яка, мабуть, була люб’язною, але виглядала доволi похмуро.
– Боюся, що сьогоднi ввечерi менi буде не до розваг, клопотiв пiд зав’язку.
– «Як копiтка бджола»,[2 - Дiвайн цитуе Гесiода – першого вiдомого на iм’я давньогрецького поета, засновника дидактичного епосу.] – продекламував Дiвайн. – Мабуть, вашi бджоли дуже копiткi, якщо вони не вiдпускають вас весь вечiр. А от скажiть менi…
– Слухаю! – вимовив Карвер iз якимось холодним викликом.
– Кажуть, що треба косити сiно, поки сонце свiтить, – продовжував Дiвайн. – Подейкують, що ви збираете мед, поки свiтить мiсяць?
У тiнi крислатого капелюха щось блиснуло, мабуть, очi Карвера.
– Може, тут i не обходиться без мiсячного свiтла, – промовив вiн, – але пам’ятайте, моi бджоли не тiльки дають мед – вони й жалять.
– То ви поiдете на машинi? – нетерпляче спитав переминаючись iз ноги на ногу Джон.
Але хоча в Карвера не залишилося i тiнi зловiсноi багатозначностi, вдовольнити пропозицiю Дiвайна вiн ввiчливо, але рiшуче вiдмовився.
– Мабуть, я не зможу поiхати, – вiдказав вiн. – Треба написати багато листiв. Може, ви будете такi люб’язнi повозити когось iз моiх друзiв, якщо вже вам потрiбен компаньйон. Це пан Смiт i патер Браун.
– Певна рiч! – втiшився Бенкс. – Нехай усi iдуть!
– Красно дякую, – захвилювався священик. – Боюся, що я не зможу: через кiлька хвилин менi треба буде йти.
– Тодi вiзьмiть Смiта, – вказав Карвер майже нетерпляче. – Дивiться, вiн прагне проiхатися.
Смiт широко посмiхався i, так виглядало, що взагалi нiчого не прагнув. Це був дiяльний маленький дiдок у дуже вiдвертiй перуцi – однiй iз тих перук, якi нiтрохи не природнiшi за капелюх. Жовтий вiдтiнок штучного волосся не поеднувався з блiдiстю обличчя.
– Пам’ятаю, – сказав Смiт iз якоюсь чемною упертiстю, – iхав я цiею дорогою десять рокiв тому в однiй iз таких дивовиж. Повертався вiд сестри, з Голмгейта, i з того часу жодного разу не iздив тут автiвкою. Ну i трясло мене, скажу я вам!
– Десять рокiв тому! – глузливо вигукнув Джон. – Двi тисячi рокiв тому iздили у возах, запряжених волами. Гадаете, автомобiлi не змiнилися за десять рокiв? А дороги? У моiй машинi навiть не вiдчуваеш, як обертаються колеса. Здаеться, що летиш по повiтрю.
– Упевнений, що Смiт дуже хоче полiтати, – пiд’юджував Карвер. – Це мрiя його життя. Поiдьте в Голмгейт, Смiте, навiдайте сестру. Та ви просто зобов’язанi з нею побачитися! Поiдьте i залишитеся там на нiч, якщо бажаете.
– Ну, менi доводиться повертатися пiшки, тому, природно, що залишаюся ночувати, – зауважив старий Смiт. – Не варто через це ускладнювати життя молодому чоловiковi.
– Ви тiльки уявiть собi, як зрадiе ваша сестра, якщо ви прибудете не пiшо! – потiшався Карвер. – Справдi, треба поiхати. Не будьте таким егоiстом.
– Саме так, – з бадьорою доброзичливiстю пiдхопив Бенкс. – Не будьте таким егоiстом. Автiвка вас не вкусить. Ви ж не боiтеся ii, еге ж?
– Ну що ж, – погодився Смiт, задумливо моргаючи. – Не хочу бути егоiстом i гадаю, що не боюся.
Вони вiд’iхали вдвох пiд заохочувувальнi махання та вигуки, завдяки яким маленька група вчиняла галасу, як цiлий натовп. Однак i Дiвайн, i священик, котрi приедналися до цiеi церемонii з ввiчливостi, вiдчули, що саме виразний жест пасiчника надав iй закiнченого характеру. Й iм здалося, що вiн вмiе собi пiдпорядкувати й йому важко опиратися.
Коли автомобiль зник, Карвер повернувся до гостей i рвучко, нiби вибачаючись, промовив:
– Ну ось! – вимовив це з тiею цiкавою сердечнiстю, яка е зворотним боком гостинностi.
Така привiтнiсть рiвносильна натяку на те, що час забиратися.
– Менi треба йти, – сказав Дiвайн. – Не будемо заважати копiткiй бджолi. На жаль, я дуже мало знаю про бджiл – iнколи насилу вiдрiзняю бджолу вiд оси.
– Я розводив i ос, – зронив таемниче Карвер.
Коли гостi пройшли вулицею кiлька ярдiв, Дiвайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:
– Досить дивна сцена, вам не здаеться?
– Атож, – вiдповiв патер Браун. – А вам що здаеться?
Дiвайн глянув на низенького чоловiчка в чорному, i в його великих сiрих очах знову щось промайнуло.
– Менi здаеться, – сказав вiн, – що Карвер усiма силами намагався залишитися сьогоднi ввечерi сам у будинку. У вас такi пiдозри не виникли?
– Можливо, i виникли, – погодився священик, – але я не впевнений, що вони збiгаються з вашими.
Коли того вечора в саду, що оточував особняк, зовсiм смеркалося, Опал Бенкс вешталася темними порожнiми кiмнатами ще вiдчуженiше, нiж завжди. Якби хтось придивився до неi уважно, то помiтив би, що ii звичайна блiдiсть посилилася. Незважаючи на буржуазну розкiш садиби, вiд неi вiяло смутком, тим пiдсвiдомим сумом, яке викликають не старовиннi, а старi речi. У домiвцi панували застарiлi моди, а не iсторичнi стилi. Вiн був переповнений предметами настiльки недавнього вжитку, що вiдразу видно було, якi вони старомоднi. То тут, то там у сутiнках поблискувало кольорове скло. Кiмнати здавалися вузькими через високi стелi, а в кiнцi вiтальнi, якою вона швендяла, було одне з тих круглих вiкон, якi зустрiчаються в будiвлях цiеi епохи. Дiйшовши приблизно до середини кiмнати, Опал зупинилася, ледь хитаючись, нiби ii вдарила по обличчю невидима рука.
За мить почувся стукiт у параднi дверi, приглушений другими, зачиненими дверима. Юнка знала, що домашнi перебувають на другому поверсi, але навряд чи змогла б пояснити, що спонукало ii вiдчинити дверi самiй. На порозi стояв присадкуватий пошарпаний чоловiк, в якому вона впiзнала католицького священика на прiзвище Браун. Панночка не була з ним близько знайома, але слуга Божий iй подобався. Вiн анiтрохи не пiдтримував ii точку зору на духiв, але не вiдмахувався i не смiявся, а серйозно з нею сперечався. Можна сказати, що священик спiвчував поглядам дiвчини, але не погоджувався з ними. Всi цi думки промайнули у неi в головi, коли вона сказала, навiть не привiтавшись i не вислухавши його самого:
– Як добре, що ви прийшли! Я бачила привида.
– Не варто засмучуватися, – зронив патер Браун. – Таке часто трапляеться. Бiльшiсть привидiв – зовсiм i не привиди, а тi деякi, якi, можливо, i справжнi, – абсолютно нешкiдливi. Ваш привид якийсь особливий?
– Нi, – сказала панночка й iй стало легше. – Справа не стiльки в ньому самому… Розумiете, атмосфера була дуже страшна… Буцiмто все розкладаеться, гние. Я побачила обличчя у вiкнi. Блiде, з виряченими очима, зовсiм як у Юди.
– Ну що ж, бувають люди з такою зовнiшнiстю, – задумливо пробурмотiв священик, – й iнодi вони зазирають у вiкна. Можна менi подивитися, де це сталося?
Однак коли юнка повернулася в кiмнату, там уже зiбралися iншi родичi, котрi, будучи менш схильнi до спiлкування з потойбiчним, увiмкнули свiтло. У присутностi панi Бенкс патер Браун згадав про загальноприйнятi умовностi i вибачився за вторгнення.
– Боюся, що занадто безцеремонно увiрвався в ваш будинок, панi Бенкс, – сказав вiн. – Менi дуже важко пояснити, яким чином те, що сталося, стосуеться вас. Я тiльки що був у Пулменiв, i раптом менi зателефонували i попросили прийти сюди, щоб зустрiтися з людиною, котра мае повiдомити вам новину, можливо, для вас цiкаву. Я б не прийшов сюди, якби не був потрiбен, як свiдок подiй у Бiчвуд-гаусi. Фактично саме менi довелося пiдняти тривогу.
– Що трапилося? – здивувалася господиня.
– Бiчвуд-гаус пограбували, – серйозно повiдомив патер Браун. – Що найгiрше, зникли коштовностi ледi Пулмен, а ii нещасного секретаря, пана Бернарда, знайшли в саду. Вочевидь, його застрелив при втечi крадiй.
– Це той чоловiк! – зойкнула господиня. – Точно, вiн… – тут вона зустрiла сумний погляд священика i замовкла, сама не тямлячи чому.
– Я зателефонував у полiцiю, – продовжив вiн, – i з iншими органами влади, якi мають у цiй справi iнтерес. Вони кажуть, що навiть при поверхневому оглядi вдалося виявити слiди i вiдбитки пальцiв та iншi прикмети вiдомого злочинця.
У цю мить бесiду на хвилину перервала поява Джона Бенкса, котрий повернувся пiсля невдалоi поiздки.
– Судячи з усього… старий Смiт виявився поганим пасажиром. Злякався в останню мить, – пояснив вiн обурено. – Втiк, поки я оглядав пробиту шину. У життi бiльше не матиму справ iз цими сiльськими простак…
Але скаргу не почули, бо в центрi уваги опинився патер Браун i його новина.
– Зараз з’явиться чоловiк, котрий знiме з мене вiдповiдальнiсть, – продовжував священик все з тiею ж багатозначною стриманiстю. – Коли ви зустрiнетесь iз ним, мiй обов’язок свiдка буде виконаний. Менi лиш залишаеться поiнформувати, що служниця в Бiчвуд-гаусi бачила обличчя в одному з вiкон.
– Я бачила обличчя в одному з наших вiкон, – уточнила Опал.
