І вiн розмiрено продовжував у нервовiй тишi:
– Якби ви навчилися iстинному, глибокому мовчанню, то почули б волання на краю свiту. Там сидить творiння, що втiлюе горе. Кажуть, навiть юдеi та мусульмани шанують його, бо воно створене не людиною. Перед ним благоговiйно застиг прочанин. Вiн пiдняв голову… Вiн зойкнув, побачивши червоний, гнiвний мiсяць у заглибинi, що порожнiла столiттями.
– Я знав, що ви надiленi великою духовною силою, але це!.. – похопився лорд Маунтiгл. – Невже ви перенесли його звiдси на гору Меру?
– Може, й так… – зронив Учитель.
Гардкасл нетерпляче крокував кiмнатою.
– Я дивлюся на це iнакше, нiж ви, – звернувся вiн до господаря, – але змушений визнати… О, Господи!
Монокль упав на пiдлогу. Всi повернулись туди, куди дивився полiтик, i обличчя осяяв неабиякий подив.
«Червоний мiсяць» лежав на кам’яному пiдвiконнi, точно там, де i ранiше. Може, це була вуглинка вiд багаття або пелюстка троянди, але впав вiн точно на те саме мiсце, куди його поклали.
Цього разу Гардкасл не взяв рiч i повiвся дивно. Повiльно обернувшись, вiн знову пiшов по кiмнатi, вже не нетерпляче, а з якоюсь особливою величчю. Пiдiйшовши до лавки, на якiй сидiв iндус, вiн вклонився, посмiхаючись трохи гiркою посмiшкою.
– Учителю, – сказав вiн, – ми повиннi попросити у вас вибачення i, що набагато важливiше, ми втямили ваш урок. Повiрте, я нiколи не забуду, якими силами ви надiленi i як благородно ними користуетеся. Ледi Маунтiгл, – i вiн озирнувся на господиню, – даруйте менi за те, що я спершу звернувся до Вчителя, а не до вас. Але саме вам я маю честь запропонувати недавне пояснення. Я казав, що е непiзнанi сили, гiпноз. Багато хто вважае, що ним i пояснюються розповiдi про хлопчика, котрий спинаеться в небо мотузкою. Насправдi нiчого цього немае, але глядачi – загiпнотизованi. Так i ми бачили те, чого насправдi не було. Бронзова рука буцiмто приснилася нам. І ми не здогадалися подивитися, чи лежить камiнь на мiсцi. Ми перевернули кожну пелюстку латаття, ледве не дали рибкам блювотного, а рубiн весь час був там, де i ранiше.
Вiн поглянув на усмiхненого Вчителя i зауважив, що посмiшка останнього стала ширшою. Щось було в нiй, вiд чого всi схопилися на ноги, нiби струшуючи збентеження та незручнiсть.
– Як добре все скiнчилося, – дещо нервово зауважила ледi Маунтiгл. – Звiсно, ви повнiстю маете рацiю. Просто не знаю, як благати вибачення…
– Нiхто мене не образив, – сказав Учитель. – Нiхто мене не торкнувся.
І, радiсно балакаючи, всi пiшли за Гардкаслом, новим героем дня. Лише вусатий френолог подався до свого намету i здивувався, помiтивши, що за ним iде священик.
– Дозвольте обмацати ваш череп? – нерiшуче i навiть насмiшкувато спитав пан Фрозо.
– Навiщо вам тепер мацати? – по-доброму спитав священик. – Ви ж детектив, чи не так?
Пан Фрозо кивнув.
– Ледi Маунтiгл запросила мене про всяк випадок. Вона не дурна, хоч i розважаеться мiстикою. Тому я i лiз до всiх, як манiяк. Якби хтось погодився, довелося б термiново гортати енциклопедiю…
– «Шишки черепа»: дивись «Фольклор», – пiдказав патер Браун. – Так, ви добряче чiплялися до людей, але на благодiйному базарi таке й не дивне.
– Яка дурнувата подiя! – мугикнув колишнiй шишкознавець. – Аж моторошно, що рубiн так i лежав.
– Авжеж, дуже дивно, – сказав священик й iнтонацiя його вразила сищика.
– Що з вами? – здивувався вiн. – Чому ви так зиркнули? Не вiрите, що вiн там лежав?
Патер Браун поклiпав i повiльно, розгублено буркнув:
– Нi… Як я можу?… Нi, що ви!..
– Ви даремно не кажете, – не вгавав сищик. – Чому ж ви не вiрите, що вiн лежав там весь час?
– Тому що його поклав туди я, – пояснив священик.
Спiврозмовник його розтулив пельку, але не вимовив нi слова.
– Точнiше, – продовжував слуга Божий, – я вмовив злодiя, щоб вiн вiддав менi його, а потiм поклав. Я розповiв йому те, що розгадав, i переконав, що ще не пiзно покаятися. Вам зiзнатися не боюся, позаяк Маунтiгли i не здiймуть галасу, якщо камiнь повернувся, тим бiльше – проти цього злодiя.
– Звiсно, Учитель… – почав було колишнiй Фрозо.
– Учитель не крав, – закiнчив патер Браун.
– Нiчого не петраю! – розвiв руками детектив. – За вiкном стояв тiльки вiн, а рука з’явилася звiдти.
– Рука з’явилася звiдти, але злодiй був у кiмнатi, – сказав священик.
– Знову якась мiстика! – нарiкав сищик. – Нi, так не пiде. Я людина проста. Скажiть менi прямо: якщо з рубiном все було гаразд…
– Я знав, що не все гаразд, – сказав патер Браун, – коли ще й не чув про рубiн.
Вiн помовчав i продовжував неквапливо:
– Вам скажуть, що теорii неважливi, що логiка та фiлософiя не пов’язанi зi життям. Не вiрте. Розум – вiд Бога, i далеко не байдуже, чи розумне те, що вiдбуваеться. Якщо воно нерозумне, щось не гаразд. Згадайте ту суперечку. Якi там були теорii? Гардкасл не без зарозумiлостi назвав ученими iменами фiлософськi загадки, як годиться. Гантер вважав, що все – суцiльне одурення i поривався це довести. Ледi Маунтiгл сказала, що вiн тому i приiхав, аби зустрiтися з цим Учителем. Приiжджае вiн рiдко, з Маунтiглом не ладнае, але, коли почув, що буде iндус, то поспiшив сюди. Чудово. Однак у намет пiшов Гардкасл, а не вiн. Вiн сказав, що гидуе нiсенiтницями, хоча йому вистачило терпiння на те, щоб приiхати заради неi. Щось не збiгаеться. Як ви пам’ятаете, вiн сказав «ворожити», а наша господиня пояснила йому, що це – хiромантiя.
– Гадаете, що це була вiдмовка? – розгубився спiврозмовник.
– Я так думав спочатку, – вiдказав священик, – але тепер знаю, що це i е справжня причина. Вiн не мiг пiти до хiроманта, бо…
– Бо… – нетерпляче вставив детектив.
– Бо не хотiв зняти рукавичку, – пояснив патер Браун.
– Рукавичку? – перепитав той.
– Якби вiн ii зняв, – незлостиво сказав священик, – всi побачили б, що у нього пофарбована рука. Так, вiн приiхав саме через iндуса. І добре приготувався.
– Ви хочете сказати, – вигукнув сищик, – що це була його рука? Так вiн же стояв по той бiк!
– Пiдiть туди, спробуйте самi, i ви побачите, що це неважко, – зiтхнув священик. – Вiн нахилився у дворик, здер рукавичку, висунув руку з-за колони, iншою рукою схопив iндуса i почав кричати. Я вiдразу помiтив, що вiн тримае жертву однiею рукою, тодi як будь-яка нормальна людина тримала б двома. Другою вiн засунув камiнь у кишеню.
Запала мовчанка. Нарештi детектив повiльно промовив:
– А все ж загадка залишаеться. Чому старий чаклун так дивно поводився? Якщо вiн не крав, якого бiса не сказав це прямо?! Чому не сердився, коли його звинувачували й обшукували? Чому сидiв i посмiхався, i спiлкувався натяками?
– Ось! – дзвiнко вигукнув священик. – Нарештi ми дiйшли до сутi! Вони нiяк не хочуть збагнути одного. Ледi Маунтiгл каже, що всi релiгii однаковi. Якби так було! Вони бувають настiльки рiзними, що найкраща людина однiеi вiри i пальцем не ворухне у ситуацii, яка глибоко зачепить представника iншоi вiри. Я казав, що не дуже жалую духовну силу, бо вона пiдкреслюе силу, а не духовнiсть. Не думаю, що цей Учитель став би красти камiнь, швидше – нi, навiщо це йому? У нього iншi спокуси, наприклад, вкрасти диво, яке належить йому не бiльше, нiж «Багряний мiсяць». Цiй спокусi вiн i пiддався. А питання про те, чий це камiнь, йому невтямки. Вiн не думав: «Чи можна красти?» Вiн думав: «Чи достатньо я сильний, щоб перенести рубiн на край свiту?» Такi речi я й маю на увазi, коли кажу, що релiгii рiзнi. Індус пишаеться духовною силою. Але те, що вiн називае духовним, зовсiм не збiгаеться з тим, що ми називаемо праведним. Це означае швидше «не належить плотi» або «пануе над матерiею», словом – вiдноситься не до моральностi, а до ества, до панування над стихiями. Ну, а ми – не такi, навiть якщо ми не кращi, навiть якщо ми набагато гiршi. Ми – хоча б нащадки християн i народилися пiд готичними склепiннями, скiльки не прикрашай iх схiдною бiсовщиною. Ми iншого соромимося й iншим пишаемося. Кожен iз нас злякався б, що його запiдозрять у крадiжцi. А вiн злякався, що не запiдозрять. Коли ми втiкали вiд злочину, як вiд змii, вiн пiдманював його, як заклинатель. Але ми не розводимо змiй! Ця перевiрка вiдразу повертае все на мiсце. Можна захоплюватися таемницею мудростi, носити тюрбан i довгий одяг, чекати звiстки вiд махатм. Але як тiльки камiнчик зникне з вашоi оселi, варто пiдозрi впасти на ваших друзiв, виявиться, що ви – просто англiйський джентльмен. Той, хто вчинив злочин, приховав його, бо вiн – також англiйський джентльмен. Нi, краще: вiн – християнський злодiй. Я вiрю i сподiваюся, що можна назвати його злодiем, котрий покаявся, доброчинним розбiйником.
– У вас виходить, – засмiявся детектив, – що християнський злодiй i язичницький шахрай протилежнi один до одного.
– Будемо милостивi i до того, i до iншого, – резюмував патер Браун. – Англiйськi джентльмени крали i ранiше, i закон покривав iх. Захiд також вмiе затуманити злочин багатозначними словесами. Іншi каменi змiнили власникiв – коштовнi каменi, рiзьбленi, як камея, й яскравi, як квiтка.
Детектив дивився на спiвбесiдника, i вiн показав на могильний камiнь, що темнiв у небi абатства.[1 - Король Генрiх VIII (1509–1547) вiдiбрав абатства у Церкви i вiддав iх шляхетним родинам як замки.]
