– А потiм? – спитав священик.
– Рiзко обернувся, коли вдарив грiм, – згадав господар. – Мабуть, вiн його чекав. Пояснив нам, через скiльки секунд… Вибачте, що з вами?
– Я вколовся шпилькою, – священик заморгав очима.
– Вам погано? – занепокоiвся Аутрем.
– Нi, нiчого, – сказав священик. – Просто я не такий стоiк, як ваш Ромейн. Коли бачу свiтло, то моргаю, нiчого не можу вдiяти.
Забравши капелюх i парасольку, вiн почимчикував до дверей, але раптом спинився, безпорадно дивлячись на господаря, немов риба на пiску, i тихо промовив:
– Генерале, заради Господа, не пускайте вашу дружину й ii подругу до нещасного Марнi. Залиште все, як е, iнакше розбудите гнiздо демонiв.
Темнi очi генерала свiтилися подивом, коли вiн знову взявся за своi шпильки.
Однак вiн здивувався ще бiльше, коли милосерднi пориви його дружини призвели до того, що кiлька друзiв таки зiбралися вiдвiдати похмурий замок. Перш за все i вiн, i всi iншi здивувалися тому, що серед них немае Г’юго Ромейна. Коли невелике товариство прибуло в маленький готель, там чекала телеграма вiд його адвоката, яка повiдомляла про раптовий вiд’iздi славетного актора. Коли ж товариство попрямувало до замку, назустрiч iм, зi злощасних дверей, вийшов не величний дворецький i навiть не статечний лакей, а незграбний священик на iм’я Браун.
– Даруйте, – знiяковiло i безпосередньо сказав вiн, – я радив вам облишити це. Маркiз знае, що робить, i зустрiч ваша тiльки примножить бiду.
Ледi Аутрем, поруч iз котрою стояла висока, ще приваблива дама, гнiвно зиркнула на низькорослого слугу Божого.
– Це наша приватна справа, – заявила вона. – Не розумiю, до чого тут ви.
– А iм тiльки i подай приватнi справи! – презирливо зауважив Джон Кокспер. – Вони вiчно шастають пiд пiдлогою, норовлять пролiзти в чуже житло. Бач, як вчепився в бiдного Марнi! – Сер Джон був не в настроi, бо шляхетнi друзi взяли його з собою лише за тiеi умови, що вiн нiчого не напише. Йому i в головi не вмiщалося, що саме вiн вiчно норовить пролiзти в чуже житло.
– Не хвилюйтеся, все гаразд, – поспiшив запевнити патер Браун. – Крiм мене, маркiз не бачив жодного священика. Повiрте, вiн знае, що робить. Молю вас, не чiпайте його.
– Щоб вiн помер заживо i збожеволiв? – обурилася ледi Аутрем. – Щоб вiн жив отак, бо проти волi вбив людину двадцять п’ять рокiв тому? Це ви називаете милосердям?
– Атож, – незворушно вiдповiдав священик, – це я називаю милосердям.
– Чого вiд них чекати? – сердито плювався Кокспер. – Їм тiльки й треба замурувати когось ще живим, заморити голодом, звести з розуму постом, покаянням i страхом вiчних мук!
– Нi, справдi, патере Браун, – сказав Аутрем. – Невже, по-вашому, вiн такий винний? То таке ваше християнство?
– Саме так, справжне християнство, – зм’якнувши благав вiн свою дружину, – е щось, що знае все i прощае все. Любов, яка може як пам’ятати, так i забувати.
– Патере Браун, – серйозно зауважив Меллоу, – я завжди погоджуюся з вами. Але зараз нiчого не тямлю! Невже треба так розплачуватися за такий злочин?
– Злочин його тяжкий, – зiтхнув священик.
– Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, – зронила незнайома жiнка. – Я пiду i побалакаю з моiм нареченим.
І, немов голос ii викликав примару, зi сiрого замку вийшов чоловiк, котрий зупинився в темрявi вiдчинених дверей, на самiй горi довгих сходiв. Прибулець весь був у чорному. Знизу було видно, що волосся його бiле, а обличчя блiде, як мармур. Коли Вiола Грейсон повiльно пiшла вгору сходами, лорд Аутрем буркнув у чорнi вуса:
– Сподiваюся, ii вiн не образить, як образив мою дружину.
Патер Браун, котрий застиг у якомусь зацiпенiлому смиреннi, глянув на нього i промовив:
– Бiдний Марнi завинив достатньо, але цього вiн не робив. Вашу дружину вiн не ображав.
– Що ви хочете сказати? – поцiкавився Аутрем.
– Вiн iз нею не знайомий, – пояснив священик.
Поки вони спiлкувалися, висока жiночка пiднялася сходами, i тут всi почули реально страшний зойк:
– Морiс!
– Що трапилося? – вигукнула ледi Аутрем i побiгла до подруги, котра похитнулася так, буцiмто зараз злетить кам’яними сходами. Але Вiола Грейсон повiльно пiшла вниз, зiщулившись i тремтячи.
– О, Господи, – торочила вона, – о, Боже милостивий… Це не Джеймс… Це Морiс!
– Менi здаеться, ледi Аутрем, – серйозно сказав священик, – вам краще б вiдвести звiдси вашу подругу.
Але з висоти сходiв упав голос, який мiг би прозвучати з крипти, – хрипкий, непропорцiйно гучний, як у тих, хто багато рокiв прожив серед птахiв на безлюдному островi. Морiс, маркiз Марнi, гукнув:
– Стривайте!
Всi застигли на мiсцi.
– Патере Браун, – продовжував маркiз, – перш нiж цi люди пiдуть, розкажiть iм усе, з чим ознайомив вас я.
– Маете рацiю, – вiдповiдав священик, – i це вам зарахуеться.
Маркiз зник у замку, а слуга Божий звернувся до присутнiх у замку людей.
– Авжеж, – сказав вiн. – Нещасний Марнi дав менi право розповiсти все, у що вiн мене посвятив, але краще я пiду ходою власних своiх здогадiв. Природно, я вiдразу ж збагнув, що похмурi монахи – просто дурня, вичитана з книжок. Інодi, досить рiдко, ми схиляемо людину до чернецтва, але нiколи не схиляемо до затвору без правила i нiколи не рядимо мирянина в чернечу одежину. Однак я задумався про те, чому ж вiн носить каптур i ховае обличчя. Менi здалося, що таемниця не в тому, що вiн зробив, а в тому, хто вiн. Потiм генерал дуже живописно описав менi поединок, i найживiшою в цiй картинi була загадкова поза Ромейна, застиглого осторонь. Вона тому i була загадковою, що вiн застиг осторонь. Чому цей чоловiк не кинувся до свого товариша? І тут я почув маленьку дрiбничку – генерал згадав про те, що Ромейн стояв саме так, чекаючи грому пiсля блискавки. Тут я все второпав. Ромейн чекав i тодi, бiля моря.
– Та поединок же скiнчився! – скрикнув лорд Аутрем. – Чого ж вiн чекав?
– На розмову, – пояснив патер Браун.
– Кажу ж вам, я все бачив! – ще схвильованiше крикнув генерал.
– А я, – сказав священик, – скажу вам, що ви нiчого не бачили.
– Даруйте, вам клепок не бракуе? – спробував кепкувати генерал. – Чому ви вирiшили, що я ослiп?
– Тому що ви хороша людина, – вiдповiдав священик. – Господь пощадив вашу чисту душу i вiдвернув ваш погляд вiд беззаконня. Вiн поставив стiну пiску i таемницi мiж вами i тим, що трапилося на закривавленiй землi.
– Розкажiть тодi, що там сталося, – ледь вимовила ледi Аутрем.
– Потерпiть трохи, – вiдповiв iй священик. – Постежите за ходом моiх думок. Обмiркував я i те, що Ромейн вчив Морiса прийомам свого ремесла. У мене е товариш-актор, вiн показував менi дуже цiкавий прийом, як падати мертвим.
– Господи помилуй! – закрив рот рукою лорд Аутрем.
– Амiнь, – закiнчив патер Браун. – Атож, Морiс упав, як тiльки Джеймс вистрiлив, i лежав, чекаючи. Чекав i його злочинний учитель, стоячи осторонь.
