Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Пісня летючої риби

Усі думки пана Переґрина Смарта, як мухи, крутилися навколо одного улюбленого надбання й одного улюбленого жарту. Це був невинний жарт – просто він усіх питав, чи бачили вони його золотих рибок. Жарт цей був ще й дуже дорогий, але пан Смарт потай тішився ним, цілком імовірно, навіть більше, ніж самим скарбом. Заговоривши з кимось, хто жив по сусідству, в нових будинках, що оточили стару сільську галявину, він не зволікаючи підводив розмову до предмету свого обожнювання.

Доктор Бердок був перспективним молодим біологом, із вольовим підборіддям і зачесаним на німецький лад чорним волоссям. І пан Смарт зробив перехід без зусиль: «Ось ви цікавитеся природознавством, а моїх золотих рибок не бачили?». Науковцю, переконаному прихильнику еволюції, вся природа уявлялася єдиною, але все ж на перший погляд зв’язок був далеченьким, оскільки цей фахівець був цілком поглинений походженням жирафи.

Патер Браун був священиком католицької церкви в сусідньому містечку. В бесіді з ним думками пана Смарта стрімко пробіг ланцюг логічних ланок: католицизм – Рим – апостол Петро – рибалка – золоті рибки. З паном Аймлаком Смітом, керуючим банку – субтильним і блідим чоловіком, чепуристим в одязі, хоча і скромним у поводженні – він різким ривком повернув розмову до золотого стандарту, від якого до золотих рибок залишався вже лиш крок. Віконт Івон де Лара (за титулом – француз, а за походженням швидше росіянин, якщо не татарин) був блискучий мандрівник, дослідник Сходу. Тому ерудований і кмітливий пан Смарт, висловивши пильний інтерес до Ґанґу й Індійського океану, невимушено перейшов до запитання про те, чи мешкають у тамтешніх водах золоті рибки. У пана Гаррі Гартоппа, дуже заможного, але дуже сором’язливого та мовчазного чоловіка, котрий тільки-но приїхав із Лондона, він витягнув урешті-решт визнання, що риболовля його не цікавить, і тоді додав: «До речі про риболовлі, а моїх рибок ви вже бачили?»

Золоті рибки були примітні тим, що їх зробили із золота. Цю ексцентричну, але дорогу дрібничку виготовили колись за примхою котрогось східного принца, і пан Смарт підчепив її чи то на розпродажу, чи в антикварній крамничці, які регулярно відвідував, прагнучи оснастити свій будинок якнайрідкіснішим непотребом. Кроків за десять здавалося, що це – чаша доволі незвичайних розмірів, в якій плавають також незвичайних розмірів живі золоті рибки. Поблизу, однак, вона виявлялася величезною дутою кулею чудового венеційського скла. По тонкому цьому склу була накладена легка райдужна пелена, і під нею, серед різнокольорових тіней, висіли неприродно великі рибини зі золота, з великими рубінами замість очей.

Увесь цей виріб, без сумніву, був дуже дорогим, особливо якщо врахувати безумство, в яке впадають колекціонери. Навіть новий секретар пана Смарта Френсіс Бойл, хоча й був ірландцем, до того ж не наділеним особливою обачністю, і той не без подиву слухав, як безтурботно просторікує його господар про свої коштовності перед ледь знайомими людьми, котрих у ці місця, як волоцюг-нероб, привів випадок, – адже колекціонери зазвичай обережні і навіть потайливі. Знайомлячись зі своїми новими обов’язками, пан Бойл переконався, що й у інших це викликало подібні почуття – від легкого подиву до рішучого осуду.

– Дивуюся, що йому ще не перерізали горло, – сказав камердинер пана Смарта з прихованою іронією, наче хотів насправді сказати: «засмучує» (природно, в переносному сенсі).

– Дивуюся, як він не береже своє добро, – сказав головний службовець пана Смарта, котрий залишив справи в конторі, щоб допомогти новому секретарю. – Адже він навіть старий засув не потурбується засунути на своїх старих дверях.

– Я взагалі дивуюся, – сказала домогосподарка пана Смарта з тієї категоричністю і з тієї туманністю, якими відзначалися її сентенції. – Ну, добре, коли це патер Браун або лікар, але коли він розмовляє з іноземцями, це, мені здається, означає випробовувати долю. І справа не тільки в віконті. Той, із банку, також занадто вже жовтий, як на англійця.

– Ну, Гартопп – точно англієць, – статечно відповів Бойл, – настільки англієць, що і слова про себе не скаже.

– Отже, багато про себе думає, – заявила домогосподарка. – Може, він і не іноземець, тільки він не такий уже й дурень. Вважаю, чужинцем здається – чужинцем і виявиться, – багатозначно додала вона.

Її несхвалення, без сумніву, погіршилося б, якби вона чула розмову у вітальні того ж дня, під вечір, – розмову, в якій ішлося про золотих рибок, а ненависний їй іноземець займав мало не чільне місце.

Він не так уже й багато базікав, але навіть мовчання у нього було якимось значним. Сидів на купі подушок, і в густіючих сутінках його широке монгольське обличчя поширювало, майже як до місяця, неяскраве сяйво. Його азійські риси ставали ще помітнішими в цій кімнаті, схожій на склад раритетів, де в хаосі вибагливих ліній і вогняних фарб око розрізняло незліченні шаблі та кинджали, музичні інструменти й ілюміновані манускрипти. Як би там не було, а Бойлові чим далі, тим більше здавалося, що фігура на подушках, чорна в напівтемряві, нагадує величезне зображення Будди.

Бесіда відбувалася на достатньо загальні теми, позаяк у ній брало участь усе маленьке місцеве товариство. Власне кажучи, його члени вже звикли збиратися по черзі то в одного, то в іншого, і до цього часу вони утворили щось схоже на клуб, що складається з мешканців чотирьох чи п’яти будинків навколо зеленої галявини. З них найстаровиннішим, найбільшим і наймальовничішим був будинок Переґрина Смарта. Він майже повністю займав одну зі сторін квадрата, і поруч містилася тільки маленька вілла, де жив відставний полковник на прізвище Ворні. Казали, що він – інвалід, котрий ніколи і нікуди не виходив. Під прямим кутом до цих будинків стояли дві чи три дрібні крамнички та готель «Синій дракон», в якій зупинився приїхавший з Лондона пан Гартопп. На протилежному боці було три будинки: один винаймав віконт де Лара, інший – доктор Бердок, третій стояв порожнім. Четвертий бік займав банк і будиночок керуючого, що примикав до нього, а далі йшла ділянка, залишена для забудови й обгороджена парканом.

Це була, таким чином, дуже замкнута компанія, і самотність у досить безлюдному на багато миль краю згуртовувала її ще тісніше. Того вечора, проте, їхнє магічне коло розтулив сторонній – якийсь індивід із дрібними рисами обличчя і лютими вусами сторчма, одягнений настільки бідно, що був, мабуть, мільйонером або герцогом, якщо і справді приїхав сюди, щоб здійснити ґешефт зі старим колекціонером. Утім, у готелі «Синій дракон» він був відомий під ім’ям пана Гармера.

Йому також описали пишноту золотих рибок, не забувши покритикувати власника, котрий так недбало їх зберігає.

– Так, усі кажуть, що з ними треба бути обережнішим, – сказав пан Смарт, вигинаючи брову і кидаючи багатозначний погляд на службовця, котрий чекав із якимись паперами. Смарт був округлий обличчям і тілом літній чоловік, що чимось нагадував лисого папугу. – Джеймсон і Гарріс усе чіпляються до мене, щоб я замикав двері на засув, як у старовинній фортеці, але ці проржавілі засуви і самі такі старовинні, що навряд чи завадять комусь увійти. Я більше покладаюся на фортуну та нашу поліцію.

– Навіть кращі замки не завжди захистять від вторгнень, – зауважив віконт. – Все залежить від того, хто захоче увійти. Якось один індус-відлюдник, котрий голим жив у печері, проник крізь потрійне кільце монгольських воїнів, викрав великий рубін із тюрбана самого правителя і вийшов звідтіля неушкоджений, як тінь. Він хотів показати можновладцям, які потужні тонкі закони простору та часу.

– Якщо вивчити ці найтонші закони, – сухо зауважив доктор Бердок, – то завжди можна втямити, як роблять такі штукенції. Західна наука багато що прояснила в східній магії. Безперечно, багато робиться за допомогою гіпнозу та навіювання, а то і просто спритністю рук.

– Рубін був не в царському наметі, – зронив віконт чи то задумливо, чи то сонно. – Індус розшукав його серед сотні інших наметів.

– А телепатією цього пояснити не можна? – роздратовано спитав лікар.

Запитання пролунало тим різкіше, що за ним постала повна тиша, ніби знаменитий мандрівник через брак вихованості задрімав. Утім, він тут же схаменувся і сказав із несподіваною посмішкою:

– Даруйте, я забув, що ми висловлюваємося словами. На Сході ми звикли розмовляти подумки і тому завжди правильно розуміємо один одного. Дивно, до чого ви тут обожнюєте слова і довіряєте їм. Ви зараз згадали про телепатію, а могли і зовсім відмахнутися – мовляв, фокуси, а що від цього змінюється? Якщо вам скажуть, що хтось виліз на небо по манговому дереву, то яка різниця, назвати це левітацією чи просто брехнею? Якби середньовічна відьма помахом чарівної палички перетворила мене на блакитного бабуїна, ви і в цьому побачили б всього лише атавізм.

Доктор явно хотів відповісти, що від такого перетворення мало що змінилося б, але тут у розмову грубувато втрутився приїжджий, котрого звали Гармером:

– Певна річ, індійські факіри – майстри на різні штуки, але зауважу, що робиться це здебільшого в Індії. Там їм, мабуть, допомагають свої люди або просто психологія натовпу. Навряд чи такі вибрики вдавалися б в англійському селі, тому, мені здається, рибки нашого друга тут у цілковитій безпеці.

– Ось і я розповім вам один випадок, – все так же не рухаючись, промовив віконт де Лара, – який стався не в Індії, а перед штабом англійських військ у найсучаснішій дільниці Каїра. У дворі штабу стояв вартовий і зиркав крізь ґрати залізних воріт на вулицю. Зовні до воріт підійшов якийсь халамидник, босий і в тубільному лахмітті, і спитав його чистою та правильною англійською мовою про один документ, що зберігався в штабі. Солдат, природно, відповів, що всередину йому ходу немає, а тубілець посміхнувся і сказав: «А ось подивимося, що зовні, а що – всередині». Чатовий ще дивився на нього зневажливо крізь ґрати, коли раптом побачив, що хоча і він, і ворота начебто залишилися на колишніх місцях, але сам він опинився на вулиці і дивиться на подвір’я, де безпечно посміхається той самий халамидник, котрий також не зробив навіть одного кроку. Потім той повернувся до будівлі штабу. Тоді вартовий опам’ятався і крикнув солдатам у дворі, щоб вони схопили шпигуна. «Гаразд, ти все одно не вийдеш назовні», – мстиво сказав він. Та халамидник відгукнувся дзвінким голосом: «Подивимося, що всередині, а що – зовні». І солдат побачив, що від вулиці його знову відокремлює пруття воріт, а усміхнений тубілець, цілий і неушкоджений, опинився на вулиці і тримає в руці папірець.

Пан Аймлак Сміт, керуючий банком, котрий весь час слухав, схиливши голову і дивлячись на килим, тут озвався вперше:

– А що сталося з документом? – спитав він.

– Бездоганний професійний інстинкт, – з іронічною люб’язністю зауважив оповідач. – Авжеж, це справді був важливий фінансовий документ. Наслідки мали міжнародний резонанс.

– Залишається сподіватися, що такі події трапляються нечасто, – похмуро промовив молодий Гартопп.

– Мене цікавить не політичний бік справи, – безтурботно продовжував віконт, – а філософський. З цього прикладу видно, як навчена людина може обійти час і простір, і, маніпулюючи, так би мовити, їхніми важелями, повернути весь світ. Але вам, друзі, важко повірити в духовні сили, які можуть бути сильнішими за матеріальні.

– Що ж, – жваво сказав старий Смарт, – я, звісно, не авторитет по частині духовних сил. А ось що скажете ви, патере Браун?

– Мене вражає, – відповів той, – що всі надприродні діяння, про які ми чули, відбувалися заради крадіжки. А крадуть духовними засобами чи матеріальними – це, мені здається, однаково.

– Патер Браун людина проста, – посміхнувся Сміт.

– Нехай і так, прості люди мені близькі, – сказав Браун. – Вони знають свою слушність, навіть якщо не можуть її довести.

– Вже дуже це дивно для мене, – невигадливо зізнався Гартопп.

– Може б, – з посмішкою сказав маленький священик, – вам більше підійшло б висловлюватися без слів, як пропонує віконт. Він підчепив би вас безсловесною колючістю, а ви відповіли б йому беззвучним вибухом обурення.

– Не варто забувати про музику, – сонно пробурмотів віконт, – іноді вона діє краще за слова.

– Мабуть, це мені було б зрозуміліше, – тихо відповів молодик.

Бойл стежив за розмовою з уважною цікавістю, тому що її учасники трималися якось особливо і навіть незбагненно. Флюгер бесіди ліниво хитнувся в бік музики і всі погляди звернулися на Аймлака Сміта – він був непоганим музикантом-аматором. Тоді молодий секретар згадав раптом про свої службові обов’язки та вказав господареві на головного службовця, котрий терпляче чекав із паперами в руці.

– Ох, та не морочте з ними голову, Джеймсоне! – квапливо сказав Смарт. – Це з приводу мого рахунку, тільки й всього. Я потім побалакаю про це з паном Смітом. Атож, пане Сміт, ви якраз балакали про віолончелі…

Але холодний подих мирських справ встиг розвіяти пахощі метафізичної дискусії, і гості стали один за одним прощатися. Аймлак Сміт залишився останнім, і коли інші вже пішли, вони з господарем подалися до іншої кімнати, де стояла посудина зі золотими рибками, і причинили за собою двері.

Будинок був подовгастим і вузьким, із критим балконом вздовж другого поверху, який майже весь займали покої самого господаря: його спальня, гардеробна, а також темна кімнатка, куди іноді ховали на ніч найцінніші речі, хоча зазвичай їх тримали в нижньому поверсі. Цей балкон, як і ненадійні двері внизу, постійно турбував домоправительку, головного службовця й усіх інших, хто нарікав на безпечність господаря. Однак старий хитрун був насправді обережнішим, ніж здавалося. Він не особливо покладався на застарілі замки старого будинку, які, якщо вірити скаргам домогосподарки, іржавіли від бездіяльності, але зате розробив тоншу стратегію. Своїх рибок він завжди переселяв на ніч у маленьку кімнатку позаду спальні і з пістолетом під подушкою спав перед самими її дверима.

Коли Бойл із Джеймсоном побачили, що він повертається після усамітненої бесіди, а в руках несе коштовну посудину, та так благоговійно, ніби це мощі святого.

Останні промені заходу ще не поспішали розлучитися зі зеленою галявиною, але в будинку вже засвітили лампу, і в цьому різнорідному світлі переливчаста скляна куля мерехтіла, буцімто велетенський самоцвіт, а химерні обриси вогненних риб, схожі на потойбічні тіні, показані віщунові в глибині магічного кристалу, надавали йому схожості з таємничим талісманом. Над плечем пана Смарта, немов сфінкс, виднілося оливкове обличчя пана Сміта.

– Сьогодні ввечері я їду в Лондон, пане Бойл, – сказав Смарт заклопотаніше, ніж зазвичай. – Ми з паном Смітом хочемо встигнути на шосту сорок п’ять. Я попросив би вас, Джеймсоне, переночувати сьогодні у мене нагорі. Якщо поставити рибок, як зазвичай, в задній кімнаті, їм ніщо не загрожуватиме. Але нічого, гадаю, і не станеться.

– Трапитися може що завгодно і де завгодно, – посміхнувся пан Сміт. – Самі ж ви лягаєте завжди з револьвером. Може, варто залишити його сьогодні вдома?

Переґрин Смарт нічого не відказав, і вони з гостем вийшли з дому.

Секретар і старий клерк розташувалися на ніч, як було їм сказано, в спальні господаря. Точніше кажучи, Джеймсон влаштувався в гардеробній, але двері в спальню залишив незачиненими, й обидві кімнати перетворилися ніби в одну. У самій спальні було довге французьке вікно, що виходило на згаданий балкон, і ще одні двері – в темну кімнатку, куди від гріха подалі помістили коштовну кулю.

Поперек цих дверей Бойл поставив своє ліжко, потім поклав під подушку револьвер, роздягнувся і ліг, відчуваючи, що вжив усіх можливих запобіжних заходів на випадок неможливої або неймовірної події пересічного грабунку. Духовні ж грабунки з оповідок знаменитого мандрівника якщо і пригадуються йому зараз, на порозі сну, то з тієї єдиної причини, що і самі складалися з субстанції, спорідненої зі снами. Незабаром, однак, і ці думки перейшли в заповітні мрії, що перемежовувалися дрімотою без снів. Старий службовець був, певна річ, більш метушливий, але, потлумившись і повторивши по багато разів всі свої застереження і скарги, він також відійшов до сну.

Місяць засяяв над зеленою галявиною, оточеною сірими брилами будинків, і знову потьмянів, ніким не помічений на безлюдній і мовчазній землі. Й ось, коли темний небосхил прорізали перші тріщини світанку, непередбачене сталося.

Бойл був молодший за свого товариша і, природно, спав здоровіше та міцніше. Завжди бадьорий після пробудження, прокидався він, однак, важко, ніби тягав каміння. Та й сни чіплялися за його ожилий розум, немов мацаки восьминога. В їхній мішанині серед іншого був зелений квадрат майдану з чотирма сірими дорогами, які він бачив із балкона перед сном. Тільки тепер вони весь час міняли свою форму, зміщувалися та запаморочливо оберталися під акомпанемент низького рокоту, схожого на гул підземної річки, яким йому, мабуть, здавалося крізь дрімоту хропіння старого Джеймсона в гардеробній. Але в мізках сплячого цей неясний шум і кружляння якось смутно в’язалися зі словами віконта де Лара про премудрості, які дозволяють маніпулювати важелями часу та простору й обертати світ. Йому здавалося, ніби якийсь незрозумілий механізм в пеклі, гуркочучи, переміщує земні ландшафти, так що край світу може опинитися в сусідському саду, а сад – перенестися за тридев’ять земель.

Першими до його свідомості дійшли слова пісні, яку наспівував у супроводі тонкого металевого звуку голос із іноземним акцентом, дивний і разом із тим смутно знайомий. Але молодик не був наразі впевнений, чи не сам він складає уві сні вірші:

Бойл із зусиллям піднявся з ліжка і побачив, що його напарник вже на ногах. Джеймсон визирав у довге вікно, яке виходило на балкон, і кликав когось на вулиці.

– Хто там такий! – суворо кричав він. – Що вам тут треба?

Потім сполохано повернувся до Бойла:

– Тут хтось волочиться біля самого будинку. Я знав, що всіляке може трапитися. Піду вниз, замкну двері, що б там не казали.

Він щодуху кинувся вниз по сходах, і Бойл почув гуркіт засувів. Молодик вийшов на балкон, подивився на сіру стрічку дороги, що веде до будинку, і йому подумалося, що він ще не прокинувся. На темній дорозі, що перетинала пустир, порослий скромним північним вереском, і виходила на площу звичного англійського села, маячила постать, наче прямо з джунглів чи східного базару – точнісінько живий герой віконтових історій чи «Тисячі й однієї ночі». Примарні сірі сутінки, в яких на світанку починають проявлятися і знебарвлюються всі предмети, повільно розступалися, ніби розсувалася каламутна серпанкова фіранка, і з’явився чоловік у химерному вбранні. Широка і довга тканина разючого кольору морської хвилі охоплювала його голову, немов тюрбан, і закривала підборіддя, так що виходило щось на зразок шалика. Обличчя схоже на маску – полотнище, огорнуте навколо голови, прилягало щільно, як вуаль. Голова була схилена до якогось дивовижного музичного інструменту, чи то сталевого, чи то срібного, схожого на дивно вигнуту або зламану скрипку. Замість смичка було щось на зразок срібного гребеня, і звуки виходили бридко тонкі та різкі. Не встиг Бойл відкрити рота, як з-під шалика пролунав той же голос із нав’язливим акцентом:

– Яке ви маєте право? – обурено закричав Бойл, сам не дуже усвідомлюючи, що каже.

– Я маю право на золотих рибок, – відповів чоловік на дорозі, наче цар Соломон, а не босоногий бедуїн у синьому балахоні. – І вони відгукнуться на мій поклик. Слухайте!

Різко підвищивши голос на останньому слові, він торкнувся до своєї дивної скрипки. Пролунав пронизливий звук, він вп’явся в мозок, а потім, буцімто у відповідь йому, почувся слабкий тремтячий стогін. Він походив із темної кімнати, де зберігалася коштовна чаша. Бойл кинувся туди, і в цей момент вібруюче відлуння перейшло в довгий напружений дзвін, що нагадував електричний дзвінок, а потім – у глухий тріск. Він гукнув обірванця всього кілька секунд тому, але старий клерк вже з’явився нагорі сходів, трохи захекавшись, оскільки вік давався взнаки.

– Ну ось, двері я замкнув, – сказав він. – Хто його зна, що цьому солов’ю тут знадобиться.

– Що ж, пташок він заманив, – відгукнувся Бойл із темної внутрішньої кімнати. – Клітка спорожніла.

Джеймсон кинувся туди і застав молодика над купою кольорового скла, що була встелена уламками розбитої веселки.

– Як це заманив, яких пташок? – спитав Джеймсон.

– Що мало бути вкрадене – вкрадено, – пояснив Бойл. – Рибки полетіли. Летючі були рибки! Нашому приятелеві-факіру вартувало тільки свиснути, і вони зникли.

– Як же він міг? – вибухнув службовець, ніби йшлося про порушення пристойності.

– Та вже міг, – коротко відповів Бойл. – Ось і розбита куля. Розкрити її так відразу і не розкриєш, а щоб розбити, досить і секунди. Й риби зникли – як, одному Богу відомо, хоча, мені здається, спитати варто було б цього молодика.

– Ми гаємо час, – нагадав Джеймсон, – треба зараз же шукати його.

– Ні, треба телефонувати в поліцію, – заперечив Бойл. – Їм легше його перехопити, у них автомобілі і телефони, це вам не те, що ганятися селом у нічних сорочках. Тільки, боюся, бувають такі крадії, що за ними ні на яких автомобілях не вженешся.

Поки розпашілий Джеймсон балакав по телефону з поліційною дільницею, Бойл знову вийшов на балкон і роззирнувся навколо. Ніде не було чоловіка в тюрбані й узагалі жодних ознак життя, хіба що в готелі «Синій дракон» досвідчене око могло б помітити слабкий рух.

Однак зараз Бойл збагнув те, на чому весь час наголошував підсвідомо, немов якась думка борсалася в мозку і вимагала ясності. Зводилася вона до того, що сірий ландшафт перед ним не був монотонно-безбарвним – каламутну імлу розривав яскравий прямокутник: в одному з будинків навпроти світилося вікно. Щось, усупереч здоровому глузду, підказувало Бойлу, що воно горіло всю ніч і зблякло лише на світанку. Він полічив будинки, і результат ніби збігався з чимось, хоча і не відомо, з чим. Так чи інакше, це був будинок віконта де Лара.

Приїхав із кількома полісменами інспектор Піннер і вчинив кілька невідкладних справ, цілком усвідомлюючи, що безглуздість коштовної дрібнички наробить галасу в газетах. Він усе оглянув, все обміряв, вислухав свідчення під присягою, взяв відбитки пальців, всім набрид до нудоти і врешті-решт постав перед фактом, в який не міг повірити. Якийсь мешканець аравійської пустелі пройшов собі сільською дорогою і зупинився перед будинком пана Смарта, де у внутрішній кімнаті зберігалася посудина з рибками із золота. Потім він чи то проспівав, чи то продекламував кілька рядків віршів, і посудина вибухнула, наче бомба, причому рибки безслідно зникли. Інспектор анітрохи не втішився і тоді, коли іноземець віконт м’яким, вуркотливим голосом повідомив йому, що ця подія розширює межі наших знань.

Та й у поведінці кожного цілком проявився його характер.

Сам пан Смарт почув про свою втрату, повернувшись вранці з Лондона. Природно, він був вражений. Але так уже був улаштований цей завзятий, хоча і трохи безглуздий чоловік, котрий нагадував задиркуватого горобця, що він, не піддавшись зневірі, бадьоро зайнявся пошуками. Джентльмен на прізвище Гармер приїхав сюди зумисне, щоб купити рибки, і певне роздратування, коли дізнався, що купити їх уже не можна, було цілком природним. Однак його люті вуса висловлювали щось більше, ніж злість, а погляд, яким він пронизував присутніх, був сповнений настороженості, щоб не сказати – підозрілості.

Бліде обличчя керуючого банку, котрий також повернувся з Лондона, тільки пізніше, притягувало цей свердлувальний, нервовий погляд, немов магніт. З двох інших вчорашніх співрозмовників патер Браун, якщо з ним не балакали, здебільшого мовчав, а приголомшений Гартопп не відповідав, навіть коли до нього зверталися.

Натомість віконт не міг пропустити нагоди, щоб зміцнити свої позиції в принциповій суперечці. Він посміхнувся своєму супротивнику-раціоналісту, як посміхаються, знаючи, що можна сердити вже самою ґречністю поводження.

– Погодьтеся, лікарю, – сказав він, – принаймні деякі з випадків, які ви вважали неймовірними, сьогодні правдоподібніші, ніж учора. Якщо якийсь волоцюга зумів, прочитавши вірша, зруйнувати міцну посудину, та до того ж за подвійною стіною, це непогано підтверджує мої слова про духовні сили та матеріальні перешкоди.

– Це нітрохи не гірше підтверджує і мої слова, – їдко відбивався доктор. – Якщо мати малу частку наукових знань, то можна дати пояснення і таким витівкам.