– Мене це навiть дивуе! – чорнявка вiдвела вiд нього погляд i ображено втюпилась кудись попереду себе.
– Замало пропонували…
– Негiдник!
На очах у жiнки виступили сльози. Глянувши на неi, Христоф зрозумiв, що надто далеко зайшов у своiх жартах. Тихо вилаявшись, вiн перечекав першу хвилю плачу, а тодi промовив:
– Вибач, Софiе.
Вона витерла очi, вгамувала подих, але озвалася тiльки за хвилину.
– Навiщо ти влаштував цю виставу? – запитала жiнка.
Христоф знизав плечима.
– Хотiв iх провчити, а для цього слiд було пiдпустити ближче.
– Хiба ж я не досить натерпiлася принижень, Христофе?
Чоловiк важко зiтхнув.
– Дорога Софiе, на жаль, можу тiльки вдруге просити менi вибачити. Так, я справдi повiвся негiдно…
– Гаразд, давай забудемо про це, – вона мовила здавленим, але вже рiвнiшим голосом, – зрештою, тi негiдники отримали те, на що заслуговували.
Чоловiк вдоволено реготнув.
– Атож, навряд чи в них ще колись виникне бажання до таких торгiв.
Неприемний осад на душi, втiм, залишився навiть у Христофа. Йому пригадалось, що кiлька мiсяцiв тому, коли вiн зустрiв Софiю ще на Волинi, то пообiцяв iй свiй захист у дорозi. Тим бiльше, що прямувала ця жiнка, як i вiн сам, до Кракова.
Софiя була знатного походження, однак рано залишилась сиротою. Згодом, прагнучи отримати освiту, подалась до Неаполя, де найнялася служницею до видатного математика Нiкколо Тартальi. Чоловiк цей, окрiм усього, займався ще й алхiмiею, астрологiею та не гребував чаклунством i, подейкують, знав потаемнi секрети людвисарства, завдяки яким мiг виготовляти небаченi досi потужнi гармати, що одним пострiлом здатнi були покласти пiв ворожоi армii.
Нiкколо Тарталья помер понад п’ятнадцять рокiв тому, але, подейкують, передав знання своiм учням, серед яких була й Софiя.
Пiсля смертi вчителя доля ii склалася не найкращим чином. Серед найгiрших поневiрянь був полон у пiратiв, якi продали ii туркам у Кафi, звiдки вона потрапила до гарему в Бахчисараi. Звiдти, на щастя, iй вдалося втекти i пристати до купцiв, що допровадили ii до Речi Посполитоi.
– Ти так менi й не зiзналась, навiщо тобi до Кракова, – промовив Христоф, умостившись на свое попередне мiсце на стiльцевi бiля вiкна, де сидiв до появи непроханих гостей, – тебе чекае там хтось? Маеш там родичiв? Друзiв? Чоловiка?
– Зате я зiзнавалась в iнших своiх бажаннях.
Вiдповiдь Софii була раптовою, як блискавка, i змусила його на хвилину замовкнути.
– Що таке, Христофе? – дещо насмiшкувато запитала вона, – невже ти знiтився?
Здавалось, що Софiя в такий спосiб хотiла вiдомстити йому за свое приниження.
– Аж нiяк… – вiдповiв той.
– То в чому рiч?
Вона одним рiзким рухом зiрвала з себе ковдру, пiд якою була цiлковито оголеною.
– Ти розповiдав про моi стегна, живiт та груди, сам не уявляючи, як вони виглядають. То подивись… То скуштуй iх.
Софiя трохи розвела колiна i провела пальцями по своему акуратному затишному лонi.
– Невже не хочеш?…
– Хочу.
Вiн простягнув до неi руку i, коли вона подала йому свою, потягнув ii до себе. Христофовi кортiло побачити ii оголеною в повен зрiст на ногах. І саме так вона виглядала божественно. Впившись спочатку у ii вуста, вiн згодом потроху опускався цiлунками до ii шиi, плечей i персiв, затримавшись довше губами на брунатних налитих сосках, а далi знову повернувся до вуст.
Мiж тим ii руки вже опинились пiд його сорочкою, а далi мiцно вхопили пояс, мовби прагнучи розiрвати його з пристрастi. Ледве стримуючи шал, Христоф пiдняв ii i, пронiсши кiлька крокiв, притис до стiни. Тут, вiдчувши, що руки Софii вже подолали перешкоду з поясу, за хвилину звiльнив собi шлях вiд одягу i ввiйшов у неi одним дужим рухом.
Лоно Софii вiдгукнулося гарячим i вологим пульсом, жадiбно засмоктуючи його плоть з кожним рухом все глибше. Коханцi сильно i з насолодою вдарялися в стiну, шалено стогнучи в унiсон вiтрам ззовнi, аж раптом хтось з силою гримнув у дверi.
– Не зважай, – благально промовила Софiя, ще дужче впиваючись нiгтями в його спину.
– Вони виб’ють дверi, – вiдповiв iй коханець.
– Плювати, що буде потiм. Давай закiнчимо!..
– Тодi повернися… – наказав вiн iй.
Софiя миттю сперлася руками на лiжко, пiдставивши йому пружнi розчервонiлi сiдницi.
– Тiльки продовж, продовж… – застогнала вона.
Постоялець за цю мить встиг ухопити зарядженого пiстоля, що лежав неподалiк вiд них i звiв курок. Пiсля цього знову увiйшов у свою коханку. Дверi, здавалось, от-от зiскочать з петель, i, щоб цього не сталося, вiн натиснув на гачок. Гримнув пострiл, i удари в дверi припинились. Одночасно з цим Софiя голосно закричала вiд останньоi найбажанiшоi хвилi задоволення.
Христоф нахилився й торкнувся губами ii шиi.
– А тепер пора, – прошепотiв вiн iй, – з того боку вгомонились ненадовго.
І справдi, щойно коханцi, долаючи млiсть у тiлi, встигли одягнутися, як дверi знову затряслися. Цього разу значно дужче i, здавалось, трималися на мiсцi тiльки дивом. Христоф прислухався, намагаючись зрозумiти, скiльки за ними нападникiв. Втiм, схоже, тих було аж надто багато. Вiн глянув на Софiю i з подивом зауважив, що вона цiлковито спокiйна, мовби от-от в цю кiмнату ввiрветься не зграя розгнiваних волоцюг, а натовп усмiхнених самаритян.
Вiн ухопив до рук стiльця i щосили жбурнув його у вiкно. Шиба розлетiлася, i до кiмнати увiрвався скажений холодний вiтер.
– Нам доведеться тiкати, – промовив Христоф, – i, на жаль, ось цим не вельми зручним шляхом.
– Дрiбницi, – несподiвано з усмiшкою вiдповiла Софiя.
Чоловiк першим перелiз через пiдвiконня i пiдставив обличчя густому дужому вiтру. Донизу можна було спуститися спочатку дахом прилеглоi до будинку конюшнi, а далi драбиною. Софiя, попри свою тендiтну зовнiшнiсть, виявилась надзвичайно сильною та вправною. Мов гнучка кiшка, вона на рiвнi з Христофом подолала всi перешкоди i спустилася з ним донизу.
Чоловiк вiдчинив конюшню i кинувся до свого коня, що ввидiвши господаря, радiсно заiржав. Та вже наступноi митi тварина злякано нашорошила вуха, зачувши свист i ревiння вiтру знадвору. То ласкою, то силою Христофовi вдалося осiдлати його й вивести з конюшнi. Скочивши в сiдло, вiн подав руку Софii. Як виявилось, досить вчасно, бо тiеi ж митi за якихось десять крокiв вiд них з’явилися iхнi розлюченi переслiдувачi.
Втiм, опинившись на конi, вони побачили перед собою лише темно-сiру пелену, за якою не видно було анi дороги, анi навiть найближчих орiентирiв. Не лишалось нiчого iншого, як рушити навмання, проте кiнь, незважаючи навiть на гострi шпори, затупцював на мiсцi, не ступивши вперед анi кроку.
