– Гадаю, дурня якась, – несподiвано сказав Христоф.
Йому пригадалася зустрiч з дивакуватим й моторошним на вигляд вершником, що показав iм сьогоднi шлях. Для одного дня здавалось забагато чортiвнi. Вiд такоi раптовоi рiзкостi з вуст гостя ключник згорбився i замовк, озвавшись пiсля цього лише раз:
– Вечеря о дев’ятiй в комендантськiй трапезнiй. На вас чекатиме егомосць Фiрлей.
Вiдкланявшись, вiн з такою ж спритнiстю збiг донизу по сходах, з якою пiднявся сюди. Залишалося тiльки здогадуватись, звiдки в такому геть немолодому тiлi стiльки спритностi.
– Ти мiг би бути з ним гречнiший, – дорiкнула Софiя, щойно кроки ключника затихли десь унизу сходiв.
– Так, мiг би, – Христоф i сам це розумiв, проте втома далася взнаки i не сприяла ввiчливому поводженню.
Хотiлося чимшвидше i хоч ненадовго простягнутись на якiйсь лежанцi. Хай навiть у смердячому замковому покоi. Вiн мовчки повернувся до неi спиною i рушив до своеi кiмнати. Всерединi, лиш знявши з поясу шаблю, чоловiк лiг горiлиць на низьке трухляве лiжко i з насолодою заплющив очi.
Сон прийшов до нього миттево. Спершу липкою темною пеленою застелив йому очi, а потiм крiзь неi почало пробиватися свiтло. Врештi воно зiбралося у два яскравi вогники, якi пломенiли на вiдстанi руки вiд нього. Придивившись до них, Христоф зрозумiв, що насправдi це пара чиiхось очей. Вони дивились пильно, мовби прагнули спопелити його. В цю мить чоловiк з жахом вiдчув, що тiло його сухе, наче папiр. Отже, як тiльки тi вогники до нього наблизяться, вiн спалахне. Та ще ранiше всерединi загорiлось вiдчуття страху. І яким же був його подив, коли разом зi страхом вiн почав вiдчувати дивну насолоду. Вона огортала його i пульсувала в ньому, мовби замiсть кровi в жилах розтiкався божественний нектар. Слiдом за страхом i насолодою Христоф вiдчув над собою тепло i вагу чийогось тiла. Воно було гнучке i пругке. Добре вiдчувалися натягнутi, мов струни, м’язи та живiт, що пульсував пришвидшеним диханням.
Раптом трохи вище грудей його пронизав рiзкий бiль, мовби хтось увiткнув йому в тiло одночасно десяток ножiв. Христоф рiзко стрепенувся i вiд того зникла з-перед очей пелена… Тепер вiн побачив, що болю йому завдають не ножi, а пазурi. А на ньому сидить, широко розкривши пащу, велетенська рись. Вiн бачив ii жовтавi зуби, що от-от, слiдом за кiгтями, мали вп’ястися в його плоть.
– Не смiй вiдвертатись вiд мене, коли я тебе хочу… – раптом почув вiн жiночий голос.
Замiсть розлюченоi тварини чоловiк побачив над собою Софiю, яка мiцно стиснувши стегнами його боки, знiмала з себе сорочку. Груди ii вистрибнули з полону одягу i хтиво затрiпотiли пiд здiйнятими руками. Коли сорочка полетiла вбiг, вiн побачив ii обличчя, перекошене вiд лютi й бажання.
– Сучий виродку, не смiй…
Вона рiзко подалася вперед, i вiн вiдчув на своему животi ii гаряче лоно.
– Тепер начувайся!.. – знову озвалась жiнка i конвульсивно зарухалась на ньому, мовби частинка якогось точного i вiдлагодженого механiзму.
Вона скаженiла й завивала, мовби та рись не зникла, а поселилася всерединi неi i тепер керувала ii дiями. Коли насолоди iй ставало замало, жiнка щосили била його по обличчю, хапала за волосся i, нахилившись, до кровi кусала йому вуста. Коли терпiти стало вже несила, Христоф, ухопивши ii за стан, зняв iз себе, мовби розлючену кiшку. Тiеi ж митi всi його почуття змiнилися на якесь дике блаженство, пiсля якого настало знесилення, а далi безпам’ять.
Прийшовши до тями, вiн вiдчув, що лежить на кам’янiй пiдлозi, а одяг його розкидано по кiмнатi. Звiвшись на ноги, пiдiйшов до дверей i смикнув за ручку. Дверi виявились замкненi.
– Що за чортiвня…
Христоф зiбрав свiй одяг i якось непевно одягся. Такi бiсовi сни, та ще й не посеред ночi, йому ще нiколи не снились.
У дверi голосно постукали, i з коридору долинув голос ключника:
– Пане Христофе, за чверть години вечеря. Єгомосць не любить, коли спiзнюються. Навiть якщо це гостi…
– Іду, – роздратовано буркнув чоловiк i пристебнув до поясу шаблю.
За мить вiн вже був готовий. В коридорi Христоф рушив у протилежний бiк вiд сходiв, що вели донизу.
– Куди це ви? – здивувався ключник.
– Хiба ми не покличемо Софiю? – запитав Христоф. – Я йду сказати iй.
– Панi Софiя вже в трапезнiй, – сухо вiдповiв той, – ходiмо.
Христоф пiдкорився i слухняно пiшов за ним.
Ян Фiрлей сидiв у головi столу, вдягнений у зовсiм iнший, значно багатший одяг, як i личило коронному маршалковi. Софiя була по праву руку вiд нього, i господар, тримаючись на своему мiсцi штивно й рiвно, мов свiчка, вiв iз нею якусь неспiшну розмову, прагнучи, вочевидь, дещо згладити первинне враження, яке справив на цю жiнку. Софiя стримано та прихильно усмiхалась йому, уважно вислуховуючи розповiдь.
Зайшовши до зали, Христоф перепросив за свое спiзнення i сiв з iншого кiнця столу. Мiж ним i Фiрлеем сидiло ще двое мовчазних чоловiкiв. Найпевнiше – бурграф i замковий скарбiй. Невдовзi подали наiдки.
Господар, схоже, вирiшив почастувати гостей найкращим, на що була здатна замкова кухня. Подали дичину в гiрчичному соусi та свинячу шию з кислою капустою. Пiсля цього на столi з’явилася птиця з лiсовими ягодами, а пiсля птицi – жирнi печенi коропи. Потiм настала черга пирогiв i кнедлiв, а згодом i солодких фруктiв. До наiдкiв гостям подали вiдмiнне пиво та витримане не менш як десять рокiв (так здалося Христофовi) добре вино. Христоф також подумав, що Фiрлей навряд чи старався б так для нього. Очевидно, маршалок прагнув вразити Софiю. Зрозумiвши це, чоловiк усмiхнувся i з неабиякою охотою кинувся обгризати запечене до скоринки дрiбне пташине тiло. Пiсля вечерi Софiя першою пiдвелася з-за столу i, подякувавши за частунок, попросила господаря дозволу пiти до свого покою. Ян Фiрлей учтиво пiдвiвся й також висловив iй подяку за те, що погодилась роздiлити з ним цю скромну трапезу. Пiсля цього додав, що, звiсно, вона може йти до себе, хоч вiдпускае ii маршалок вкрай неохоче. Ще за чверть години вiдкланялись дещо захмелiлi бурграф i скарбiй.
Христоф i господар замку залишились наодинцi.
– То що ж, тепер ти поясниш менi той бiсовий софiзм, який я почув вiд тебе вдень? – запитав маршалок.
– Який? – здивовано перепитав гiсть, справдi забувши про що йде мова.
Фiрлей хрипло захихотiв.
– Я ж казав, бiсовi русини… – промовив вiн, втираючи сльози, що виступили на його очах вiд смiху, – пригадай, що ти говорив про свою службу в мене. Мовляв, i служитимеш i нi. То що ти мав на увазi, скурвий сину?
– От дiдько, справдi забув, – Христоф ляснув долонею по стiльницi й також розсмiявся, – тепер пригадую.
– То кажи, – посерйознiшав господар замку.
– Мав на увазi, вашмосць, що прямую до Кракова, – вiдповiв гiсть, – а в столицi збираюся стати на службу до короля. І оскiльки вашмосць, як вiдомо менi, один iз найвiдданiших слуг його величностi, то я одночасно служитиму й вам.
– Он як, – веселощi раптом зникли з обличчя Фiрлея, – що ж, тодi ти маеш рацiю. На службi в короля служитимеш одночасно i менi.
– Прошу вибачення, якщо чимось засмутив вашмосць… – спробував виправити ситуацiю Христоф, проте господар знаком його зупинив.
– Все гаразд, – мовив Фiрлей i зморщив чоло, нiби вiд болю, що закрадався десь з глибини мозку.
Насправдi це був неприемний для нього спомин.
– Його Королiвська Мосць хворий, – важко зiтхнувши сказав Фiрлей, – важко хворий… І, курва, добром це не закiнчиться.
– Що не закiнчиться? – чомусь перепитав гiсть.
У вiдповiдь той сердито зиркнув на спiврозмовника, мовби його дратувало те, що гiсть не зрозумiв одразу.
– Король хворiе не на застуду чи пердячку, – вимовив маршалок, i слова його були важкими, мов каменi, – егомосць майже весь час лихоманить, i на додачу цей бiдолашний чоловiк провалюеться у безпам’ять, щойно лихоманка трохи вiдступае. Згодом вiн повертаеться до тями, але всi побоюються (хоч декотрi з нетерпiнням чекають), що одного разу вiн не прокинеться… Не уявляю, що буде коiтися в бiдолашнiй Речi Посполитий, якщо король зараз вiддасть Боговi душу.
– У короля немае наступника, – з розумiнням справи сказав Христоф.
– Та отож бо… – ще раз i ще важче зiтхнув Фiрлей.
Вiн звiвся на ноги, сiпнувшись вiд несподiваного болю в спинi, що викликало чергову хвилю брутальноi лайки з його вуст.
– Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашоi мосцi? – також встаючи, запитав Христоф.
– Кажи, – прокректав маршалок.
