Христоф вже збирався зiскочити на землю i зустрiти переслiдувачiв шаблею, але попереду несподiвано з’явився ще один вершник. В сутiнi виднiвся лише його силует i, попри несподiвану з’яву, нiчого б дивного у ньому не було, однак, попри скажений вiтер, жодна частина одягу незнайомця не трiпотiла й навiть не рухалась. Здавалось, просто з-пiд землi перед ними виросла бронзова статуя. Проте якоiсь митi вершник розвернувся i жестом запросив рушати слiдом. Вибору не було. Христоф ще раз пришпорив коня, i той цього разу слухняно виконав волю господаря.
Хоч вершник, який раптово став iхнiм проводирем, виглядав досить зловiсно, слiдом за ним утворювався зручний безвiтряний тунель, рухатись крiзь який було легко i безпечно. Буревiй лютував i далi, проте подорожнiх вiн бiльше не торкався. Ким був цей дивний незнайомець Христоф i Софiя не замислювались. Якщо тому захотiлося iх врятувати, то хай буде вiн хоч дiдьком.
Проiхавши так декiлька миль, вершник зупинився. Христоф помiтив, що вiтер також ущух, а пiд копитами коней виявився рiвний битий шлях, отже незнайомець вивiв iх куди слiд. Вони з Софiею ще раз вгледiлись у його постать i цього разу вдалося таки роздивитися його риси. Втiм, вiд побаченого подорожнiх пройняв жах. Обличчя невiдомого було сiрого, аж землистого кольору. Складалося враження, що череп просто обтягнули старою змертвiлою шкiрою. Очi незнайомця були посадженнi глибоко всерединi, тому очицi здавались порожнiми.
Їхнiй проводир загортався в темний промоклий плащ, з-пiд якого стримiла шабля без пiхов, а над халявою чобота з доброi шкiри виднiлось рукiв’я кинджалу. Очевидно, цьому добродiю частенько доводиться вступати в герць.
– Це дорога до Огродинця,[3 - Огродинець (або Огродзенец, пол. Ogrodzieniec) – мiстечко неподалiк Кракова.] – раптом озвався вiн голосом, подiбним до скреготiння катiвськоi диби, – чи ви збиралися до Кракова?
– Так, але спочатку нам потрiбна саме ця дорога, – вiдповiв Христоф, вiдчуваючи несамовите бажання попрощатися з цим чоловiком, – чи могли б ми якось вiддячити пану за наш порятунок?
– Прийде час, вiддячите, – вiдповiв той, – будьте певнi, я не забуваю своiх боржникiв. Вдалоi дороги!
З цими словами вiн пришпорив коня i, рушивши, за кiлька хвилин зник iз виду. Христоф вiдчув, що його супутниця тремтить чи то вiд холоду, чи то вiд страху i, вiдгорнувши полу свого плаща, накрив ii плечi. У вiдповiдь вона притулилася до нього, мов злякана сарна, загнана мисливцями.
Дорога, на яку вказав незнайомець, тягнулася далi рiвним полотном, де-не-де продiрявленим калюжами, але була затишною, мов стара сорочка. Вiтер ущух, свiт довкола побiлiшав. Тiльки обламанi гiлки i навiть цiлi дерева, вивернутi корiнням догори нагадували про те, що тут лютувала стихiя.
Приблизно за десять миль вдалинi зависочiв гостроверхий замок. Тримаючись своею основою за скелi, що слугували йому надiйною опорою, вiн здалеку був подiбний до велетенського бiлого орлиного гнiзда. Втiм, для птахiв воно здавалось занадто низьким, а для людей – занадто високим.
– Ми зупинимось там на певний час, – сказав Христоф, коли вони вже минали низькi присадкуватi хатини Пiдзамчого.
– Хiба до Кракова так далеко? – обережно перепитала Софiя.
– Нi, але я маю справу до вельможного пана Яна Фiрлея, господаря замку, – пояснив той, i жiнка помiтила, що говорить вiн якось непевно.
– Що ж, гаразд, – вiдповiла вона.
– Окрiм того, наш кiнь змучився везти двох. Думаю, менi вдасться тут позичити ще одного, – додав Христоф.
– Так, слушна думка…
Обое зрештою замовкли i мовчали, аж доки не наблизилися до в’iздноi брами. Вона була вiдчинена, i входу нiхто не пильнував. Можливо тому, що власнику твердинi, коронному маршалковi та кракiвському старостi Яну Фiрлею нiкого було боятися на вiдстанi пiвдня дороги вiд столицi. Але радше тому, що цей вхiд провадив тiльки до замкового двору. Будинок господаря мiстився на окремiй скелi, вiдгороджений вiд нього глибочезним ровом.
Челядь була заклопотана: кухарки, конюхи, ковалi й теслi сновигали з одного краю двору в iнший, час вiд часу перегукуючись, жартуючи або сварячись мiж собою. Господар, видно, був людиною дiйовою. А можливо, мешканцi замку, втiшенi тим, що вiтер нарештi вщух, намагалися якнайшвидше переробити всю необхiдну i найпотрiбнiшу роботу.
Прибулих помiтили не одразу. Аж за чверть години до них пiдiйшов замковий вартовий i поцiкавився, чого iм треба. Христоф попросив повiдомити господаря про iхнiй вiзит. Той змiряв гостей недовiрливим поглядом i, сплюнувши, побрiв кудись убiк солдатський касарень. Очевидно, десь там знаходився його старшинник. Ще за годину iх провели нарештi в будинок господаря i залишили у невеликiй кам’янiй почекальнi. Невдовзi до них вийшов господар замку. Ян Фiрлей був невисоким на зрiст i худорлявим, а проте в усiй його поставi вiдчувалася сила i влада. Риси обличчя мав чiткi, мов рiзьбленi, а погляд уважний i гострий. Христоф i Софiя при його появi звелися з мiсця й схилились в поклонi.
– До дiдька церемонiал, – вигукнув раптом Фiрлей i розкрив перед Христофом обiйми, – радий, що ти завiтав. Згодився врештi пристати до мене на службу?
– І так i нi, вашмосць – вiдповiв Христоф, пiсля того, як господар випустив його зi своiх мiцних обiймiв.
– І так i нi? – здивовано перепитав той. – Це ж як?…
– Найпевнiше, служитиму вашiй мосцi i не служитиму одночасно, – продовжив гiсть.
– Дiдько б узяв цих русинiв, – промовив Фiрлей i зареготав, – хитрi, як жиди. Прямо тобi нiколи не скажуть… «Служитиму вашiй мосцi i не служитиму одночасно». Це ж як? Братимеш платню, а сам будеш молодиць грати довколишнiх?… Так? Ой, пробачте, ясна панi…
Господар спохопився, згадавши, що поруч з Христофом жiнка. Вiн уклонився Софii i додав дещо винуватим голосом:
– В цiй глушинi перетворююсь потроху на селюка, але обiцяю в присутностi панi бути шляхтичем, як того велить мое походження.
Гостя поблажливо усмiхнулася i вiдповiла, що насправдi нiчого й не розчула. Вiн по-шляхетськи представився iй, витискаючи з себе стiльки добрих манер, скiльки в ньому iх було. Жiнка схвально кивнула, даючи зрозумiти, що оцiнила його потуги належним чином. Сама вона представилась господарю як Софiя Єлецька.
– Що ж, найперше, вам слiд вiдпочити з дороги, а вже потiм поговоримо з тобою, Христофе, наодинцi, – мовив Фiрлей i гукнув ключника.
Той миттю опинився перед господарем i глянув на нього вiдданими, як у пса, очима. Це був уже лiтнiй чоловiк, трохи згорблений i сивий. Пересувався вiн так безшумно, що, здавалось, ключником у цьому замку насправдi служив привид.
– Нашим гостям потрiбнi покоi, – коротко сказав Фiрлей.
Той вклонився у вiдповiдь.
– Ходiть, прошу, за мною, – запросив iх ключник.
Мандрiвники попрощалися з господарем i рушили слiдом за слугою, який повiв iх добряче стертими сходами кудись нагору.
– Йдiть поволi й обачно, – застерiг iх той, – тут можна впасти й добряче забитися.
Сам вiн, проте, подався попереду так швидко i бадьоро, що гостi ледве за ним встигали, одразу ж i порушуючи засторогу. На щастя, до вiдведених iм покоiв вони дiсталися цiлими. Всерединi кожноi з двох кiмнат було сиро i вiдгонило погано вичиненими шкурами. Ключник пояснив, що це вiд того, що там довго нiхто не мешкав. Кожен новий постоялець втягуе в себе i сморiд, i сирiсть, а потiм виносить iх назовнi пiд час прогулянок. Тож чим довше iхнi гостi тут пробудуть, тим краще для них самих, бо з часом побут iхнiй ставатиме все приемнiший. Христоф вiдповiв, що вони планують залишитися тут лише на одну нiч.
– Тодi ви, можливо, й не побачите ii… – пробурмотiв тихо ключник.
Втiм, гостi добре почули його слова.
– Кого «ii»? – першою перепитала Софiя.
Той затнувся i прикусив безкровну старечу губу.
– Не зважайте, – спробував вiдговоритися ключник.
Це ще бiльше пiдiгрiло iнтерес прибулих.
– Кого чи що пан мае на увазi? – запитав тепер уже Христоф.
Вiдвiвши погляд, ключник неохоче промовив:
– Челядь бачить iнодi величезну рись з вогненними очима, що гуляе вночi по замкових стiнах i подвiр’i… Кажуть, це демон, що приходить сюди з пекла…
– А ви ii бачили? – з цiкавiстю мовила Софiя.
– Так, декiлька разiв… Інакше не повiрив би i сказав, що все це вигадки.
– І що потрiбно цьому демоновi в подобi рисi?
– Невiдомо.
– Тобто вiн не чинить жодного зла?
– Нi, лише лякае челядникiв до смертi.
