Голоси за спиною маршалка знову захихотiли. Христоф стиснув зуби, бо вiдповiсти хотiлось зухвало й гостро.
– Не ображайся, – вгадавши його настрiй, поспiшив промовити вельможа, – жарти о такiй порi – химерна рiч. І не все слiд сприймати близько до серця. То як, дорогий Христофе, вдалося тобi отримати бодай королiвську аудiенцiю?
– Нi, ваша милосте, – вирiшив збрехати той.
– Не дивно… Зараз король допускае до себе тiльки того Свенсона i лiкарiв. Втiм, менi вiдомо бiльше…
Ян Фiрлей раптом стишив голос i пiдiйшов ближче до свого спiврозмовника.
– Наш Сiгiзмунд навряд чи доживе до ранку, – промовив вiн.
Христоф змовчав.
– Ти чув мене? – перепитав маршалок.
– Чув, ваша милосте.
– І що ж?
– Ця звiстка завдае жалю.
– Так, але я зараз про iнше… Смерть короля передчувають усi. І з усiеi Речi Посполитоi до Кракова стiкаються могутнi вельможi. Тi, хто готовий дiлити королiвську спадщину. Не треба бути провидцем, аби передбачити, що як тiльки закриються назавжди очi Сiгiзмунда, тут почнеться рiзанина. Це важлива нiч, Христофе. Бо вже в прийдешнiй полудень буде видно, хто матиме владу, а кого втоплять у Вiслi чи втопчуть у кракiвськi вулицi. Тому кожна вправна шабля i кожне хоробре серце зараз для мене на вагу золота…
Фiрлей ухопив Христофа за плечi.
– Я заплачу тобi будь-якi грошi, якщо станеш цiеi ночi поруч i рубатимеш за моiм наказом. Ти згоден?
– Ваша милосте…
– Будь-якi грошi, – перебив його маршалок, – всi патякають про мою скупiсть, але я доведу тобi iнше.
– Я зв’язаний iншим обов’язком, вашмосць.
– Яким ще, в дiдька, обов’язком?
– Це гонорова справа, – коротко вiдповiв Христоф.
– Ти наживаеш собi ворога, – погрозливо сказав Фiрлей.
– Господь милосердний, – покiрно мовив львiв’янин, ступивши, про всяк випадок, пiвкроку назад.
Йому не вдавалося розгледiти, як виглядають охоронцi Фiрлея, проте Христоф розумiв, що королiвський маршалок не ходив би в таку нiч по мiсту аби з ким. Найпевнiше, там трое озброених до зубiв вiдданих своему господарю мiцних бiйцiв, якi кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансiв дожити до свiтанку тодi в Христофа буде небагато.
Проте, вельможа опанував свою злiсть i, глянувши на нього зверхньо, промовив:
– Не раджу тобi лишатися в Краковi довше, нiж до ранку. Задля твого ж добра.
– Я й не мав такого намiру, ваша милосте, – з деяким полегшенням вiдповiв Христоф.
– От i правильно.
Стримано попрощавшись, цi нiчнi спiврозмовники розiйшлися, кожен вiдчуваючи, що в душi залишився гнилий неприемний осад. Цi двое знайомi були ще з лiвонських, коли служили в одному вiйську i билися з одним ворогом. Тепер же, за iнших обставин, не могли знаходитись навiть в одному мiстi.
Христоф шкiрою вiдчував, як у мiстi росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сiгiзмунд був ще живий i нiхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен мiщанин Кракова не спав, снуючи з площi на площу, з вулицi на вулицю, якимось потаемним чином переймаючись майбутньою долею держави. В рiзних мiсцях спалахували все новi вогнi, освiтлюючи дорогу невеликим групам, а то й цiлим юрбам людей, що, ховаючи зброю пiд плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королiвських солдатiв поки що видно не було.
Христоф дiстався нарештi свого помешкання на Казiмежу. В цiй дiльницi Кракова було спокiйнiше, хоч час од часу також з’являвся хтось зi смолоскипом в руках i стривоженою мiною на обличчi.
Софiя вiдчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знiмали. Вона також виглядала переляканою.
– Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, – розпачливо промовила жiнка.
– Це не так легко зробити, Софiе, – вiдповiв той, нахиляючись над мискою з водою.
Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сiруватим рушником.
– Ти не знаеш з ким маеш справу, – раптом промовила Софiя.
– Поки що на вулицi тiльки юрми мiщан. Жодного солдата не видно, – промовив Христоф, вiдкидаючи вологого рушника геть, – хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом… Пiд ранок. Мене до того часу вже тут не буде.
– Ти… ти iдеш?
– Так, маю одне завдання, яке менi доручили у Вавелi.
– А як же я? Ти залишиш мене тут?
В голосi ii чулося стiльки благання, що, здавалось, не встояла б i кам’яна стiна.
– Я гадав, ти прямувала тiльки до Кракова… – розгублено мовив чоловiк.
– Хотiла, як i ти, пiдшукати тут для себе службу. Але ж сам бачиш, що коiться в цьому мiстi.
Христоф дивився на неi, намагаючись вирiшити, що робити зi своею супутницею надалi.
– Куди ти вирушаеш? – Софiя першою порушила незручну мовчанку.
– До Познанi.
– Вiзьми мене з собою… Прошу тебе. Я там залишусь i бiльше не буду тебе обтяжувати… А по дорозi дбатиму про тебе, мов дружина чи служниця, i не проситиму нiчого, крiм захисту.
Христофовi раптом подумалось, що цим глибоким благальним очам, якi дивились зараз на нього, не змiг би вiдмовити жоден чоловiк. Вiн не надто багато знав про цю жiнку, але найпевнiше, так воно й було.
Вiдвернувшись, мовби для того щоб позбутися чар ii погляду, львiв’янин кивнув.
– Сьогоднi ще чекаемо на гостя, – промовив Христоф за кiлька хвилин, – власне того, хто нас спровадить у подорож.
– Хто цей гiсть? – перепитала Софiя.
– Таемний розпорядник його величностi, – вiдповiв львiв’янин, – забув або й не почув його iм’я. Однак людина поважна.
