– І прийде сюди? – з недовiрою кинула Софiя.
– Атож, в цей гадючник.
За годину в дверi справдi рiшуче постукали. До цього часу постояльцi вже встигли зiбрати своi речi в двi невеликi дорожнi торби. Христоф схопився з мiсця i рушив вiдчиняти, по дорозi вдоволено потираючи долонi. В цей час, вiн, найпевнiше, згадав наказ короля своему розпоряднику видати Христофовi стiльки грошей, скiльки той буде потребувати. Чоловiк з Лемберга вирiшив, що потребуватиме багато. Тим бiльше що дорога до Познанi неблизька та справа, до якоi вiн зголосився, важлива й по-своему небезпечна. Адже невiдомо, хто ще може дiзнатись про iснування королiвського нащадка… А дiзнавшись, чи бажатиме цьому нежданному спадкоемцевi добра? Словом, дiло вартiсне.
З такими думками Христоф прочинив дверi нiчному гостевi. Яким же великим було його здивування, коли замiсть високого благородного Свенсона, вiн побачив на порозi декiлька миршавих постатей, що миттю заштовхнули його всередину кiмнати, виставивши перед собою ножi, загостренi палицi та уламки шабель.
– Вiтаю вас, добродii, – Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу i двiчi, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зi свистом розсiкло повiтря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.
– Чого вам в бiса треба? – запитав постоялець, вiдчуваючи, як потроху пiсля здивування його переповнюе злiсть i навiть кiлькiсть цих пройдисвiтiв не применшуе бажання посiкти iх на капусту.
– Ми шукаемо зра… зрадникiв… – пробелькотiв хтось iз них п’яним голосом.
– Яких ще зрадникiв? – гаркнув Христоф.
– Зрадникiв корони, – втрутився iнший, – тих, що виннi в занедужаннi його величностi…
«От i почалося, – подумав постоялець, – через таких п’яних недоумкiв i почалося… Вельможi порадили б мiж собою, не проливаючи мiщанськоi кровi. Тепер же непереливки буде i городянам».
– Вiд чийого iменi ви тут? – хмикнув вiн, пiдступивши до них ще ближче.
– Вiд iменi короля! – заволали вони в один голос.
– В короля немае на службi свиней! – почулося в них за спиною.
Горе-нападники озирнулися. До тiсного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли вiн випрямився у повен зрiст, очi його палали, а обличчя було багряним вiд гнiву. За його спиною стояло ще трое жовнiрiв з королiвськоi сторожi. Вони, в свою чергу, тiльки криво всмiхались, наполовину повитягавши шаблi з-за поясу.
– Випхати звiдси цих волоцюг, – наказав своiм людям Свенсон i вiдступив убiк вiд дверей.
Однак, тi, що дiяли «вiд iменi короля» чимдуж кинулися до виходу самi, а сторожа тiльки пригостила iх наостанок щедрими копняками. Згодом Свенсон знаком наказав iм також чекати за дверима. Щойно вони вийшли, як всерединi запанувала тиша. Христоф заховав свою шаблю i почав було про щось говорити, коли ж помiтив, що Свенсон i Софiя мовчки дивляться один на одного. Не розумiючи в чому справа, вiн вирiшив почекати, доки заговорить хтось iз них.
– Не одразу тебе впiзнав, – першим озвався вiкiнг, – не вiрю своiм очам.
– Менi також не вiриться, що це ти, – вiдповiла жiнка.
– Багато минуло рокiв.
– Атож.
Вони одночасно глянули на Христофа, який стояв, завмерши вiд подиву, а потiм знову втюпились поглядами один в одного.
– Кожного разу, коли ми бачились, ставалося щось недобре, – раптом процiдив крiзь зуби Свенсон.
– Жодного разу моеi вини в цьому не було, – вiдповiла жiнка тремтячим голосом.
По обличчю Свенсона покотився рясний пiт.
– Що цього разу? – прохрипiв вiкiнг.
– Я не знаю…
Софiя вiдвела очi.
– Кажи!
– Не знаю, – зi сльозами мовила та.
– Що за бiсова комедiя? – втрутився Христоф, проте його нiхто не слухав.
– Вони вже тут? – перевiвши подих, твердо запитав Свенсон.
Жiнка пiдняла на нього своi вологi очi. Вони були широко розкритi i десь в iхнiй глибинi поволi загорався незрозумiлий i моторошний вогонь.
– Так, – вимовила вона чужим низьким голосом.
– Де саме? – перепитав норман.
Вуста Софii раптом почорнiли i скривились, як у бiснуватого.
– Позаду тебе…
В ту ж мить ззовнi почулися звуки бою. Брязкання зброi, слова лютих проклять i стогони поранених. Свенсон, вихопивши шаблю, кинувся за дверi, проте на нього там вже чекали. Хтось швидко i точно завдав йому удару шаблею в груди. Вiкiнг заревiв, наче лев i, викинувши лiвицю вперед, пiдтягнув нападника до себе. Своею велетенською рукою вiн тримав його за шию, мов гусака, дедалi мiцнiше ii стискаючи, хоч сам при цьому стiкав кров’ю. Христоф кинувся йому на допомогу i, перше, що вiн побачив за дверима – це були порубанi тiло волоцюг, що вдерлися до його кiмнати. Поруч з ними лежало двое з королiвськоi сторожi, а третiй вiдчайдушно вiдбивався вiд цiлого загону якихось нових нападникiв.
– Хто це в бiса такi? – вигукнув Христоф, намагаючись дiстати шаблею когось iз них.
У вiдповiдь, львiв’янин сам отримав добрий десяток майстерних ударiв, якi ледве зумiв вiдбити.
– Нема часу, – прохрипiв Свенсон, задушивши врештi того, кого тримав за горло. Тепер вiн використовував його мертве тiло, як щит, – повертайся досередини…
– І що далi? Будемо вiдсиджуватись, як щурi? – запротестував той.
– Досередини негайно! – гаркнув Свенсон, i на губах його виступила кров.
Христоф неохоче пiдкорився. Вiдштовхнувши своiх супротивникiв якнайдалi вiд себе, вiн кинувся назад до кiмнати. Вхiд миттю загородив Свенсон. Накинув мертве тiло, яким досi прикривався, собi на спину, а до Христофа й Софii повернувся обличчям.
– Тiкайте через вiкно, – прохрипiв норман, – я довго не зможу iх стримувати.
З iншого боку хтось вдарив його шаблею по нозi, i Свенсон важко опустився на колiна. Однак i в такому положеннi нападники не перевищували його зростом, тому вiн все ще надiйно захищав вiд них вхiд до покою.
– Чому я маю тебе залишати? – промовив Христоф.
– Бо в тебе доручення вiд короля!.. – вiдповiв норман. – Йди, чорт забирай…
Вдруге за останнiй час Христоф i Софiя мусили тiкати з заiжджого двору крiзь вiкно, наче злодii або постояльцi, яким нiчим заплатити за ночiвлю. Цього разу висота було бiльшою, а вiкно меншим. Полетiвши сторчака донизу, кожен iз них гепнувся на брукiвку, боляче при цьому забившись. Софiя скрикнула з болю.
Христоф звiвся на ноги. Обережно ступив крок, потiм другий… При падiннi тiльки забив колiно, але рухатись це надмiру не заважало.
– Йдемо Софiе, – прошепотiв вiн, простягаючи iй руку.
