– Втiм, сталося так, що, попри все, я залишаю по собi на цьому свiтi маленьке життя…
Христоф i навiть суворий вiкiнг здивовано звели брови, а король усмiхався, i усмiшка його була щасливою. Сiгiзмунд сповненим тепла поглядом дивився кудись у стелю, де, можливо, бачив щось, що приносило йому полегшення, або чийсь образ, який втiшав його у цi останнi болiснi митi.
Минуло майже чверть години, перш нiж король заговорив знову:
– І от, моi дорогi друзi, перебуваючи на смертному ложi й терплячи несамовитий бiль, я прошу вас зберегти чи порятувати мою дитину, яка нiколи й не бачила свого батька, – Сiгiзмунд перевiв погляд на своiх мовчазних слухачiв, – знайдiть це янголя i допровадьте у безпечне мiсце. А найголовнiше – збережiть таемницю. Бачить Бог, життя цiеi дитини перетвориться на пекло, щойно про наш кровний зв’язок дiзнаються моi вороги…
Дихання короля стало важким i уривчастим.
– Свенсоне, – видавив з себе монарх, – поруч з вами вiдчайдух i смiливець родом з Лемберга. Довiряйте йому, наче собi. Пiсля моеi смертi ви залишитесь розпорядником скарбу, то ж дайте цьому чоловiковi стiльки грошей, скiльки йому знадобиться…
– Буде сповнено, ваша величносте, – невпевнено вiдповiв той.
– Христофоре, вас я прошу виконати цю останню волю вмираючого короля…
Чоловiк з Лемберга напружив слух i трохи подав голову вперед, щоб краще розчути слова монарха, однак той вкотре важко зiтхнув i заплющив очi. Точнiше, його важкi повiки скотилися вниз i не пiдiймались назад.
– Ваша величносте, – стривожено промовив Свенсон, – ваша величносте, ви чуете мене?…
Не вiдкриваючи очей, Сiгiзмунд кивнув. Тодi Христоф пiдiйшов до королiвського ложа i, ставши на одне колiно, нахилився до страждальця.
– Скажiть менi, де знаходиться дитина, ваша милосте, – промовив львiв’янин.
Король облизав сухi потрiсканi губи.
– В Познанi, – прошепотiв вiн ледь чутно.
– В Познанi, – повторив Христоф.
– Це хлопчик? – знову запитав вiн.
– Так…
– Пам’ятаете iм’я?
– Звiсно, – навiть у слабкому голосi почулося щире обурення, – звiсно…
Христоф замовк i став чекати, доки король назве iм’я сина.
– Звiсно… – втрете сказав той, – його звати… Франциск, здаеться…
– Франциск, – Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.
– Йому мае бути трохи бiльше року…
– Зрозумiв, ваша милосте.
Христоф спробував пiдвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.
– В Познанi знайдiть… абата Купiдуру… Це наш друг. І вiн знае…
Сiгiзмунд, здавалося, заговорив з останнiх сил.
– … мою таемницю.
– Лiкарю! – тiеi ж митi гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свiдомiсть.
Дверi розчинились, i той, кого кликали, увiрвався в покоi. Опинившись бiля лiжка, вiн сердито вiдштовхнув Христофа, на додачу змiрявши його пiдозрiлим поглядом.
– Забирайтесь звiдси, – просичав ескулап.
Чоловiк слухняно звiвся на ноги й попрямував до виходу, жодним чином не вiдповiвши на цю грубiсть. Лiкаря в цю мить можна було зрозумiти.
Бiля дверей його зупинив Свенсон.
– Де ви зупинились? – запитав вiкiнг.
– В постоялому дворi, в «Кривого Яцка».
– Це той гадючник на Клепажу?
– Так.
– Я навiдаюсь за декiлька годин. Справа, як бачите, пильна.
– Буду чекати.
З цими словами Христоф вийшов з покоiв i, ледь не загубившись у безкiнечних лабiринтах коридорiв та сходiв, подався геть з королiвського палацу. Замок височiв над мiстом, а пiд ним простягалась темна пелена нiчного Пiдзамча, крiзь яку то там, то там пробивалися вогнi будинкiв i вулиць. Львiв’янин спустився донизу, просто в обiйми мiськоi ночi, iнстинктивно поклавши руку на ефес шаблi, що висiла в нього на поясi. Звiдси до Клепажу було не надто далеко, проте о такiй порi неприемностi могли спiткати на кожному кроцi навiть озброеного чоловiка. Краще загорнутися у свiй плащ i швидким кроком подолати цю вiдстань, не звертаючи уваги нi на кого i нi на що.
– Агов, любчику… – гукнула до нього якась шльондра.
– Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, – ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотiлося бiйцiвських пригод, а проте не вистачало сил навiть на те, щоб пiдвестися з калюжi власноi сечi.
Христоф, не повертаючи голови в iхнiй бiк, вийшов на вулицю Канонiчну. Тут вiн пiшов ще швидше, але несподiвано спiткнувся i простягся просто на загидженiй темнiй брукiвцi. Почулася добiрна львiвська лайка, яку Христоф не змiг та й не прагнув стримати.
– Будьте обачнiшим, добродiю, – промовив хтось.
Ще кiлька чоловiчих голосiв захихотiли.
– Спробуй тут… – Христоф хутко звiвся на ноги i спробував розгледiти, хто перед ним.
Навпроти сiрiло чотири силуети, один з яких видався йому знайомим.
– І що ж, вдалося потрапити на королiвську службу? – запитав той самий голос, i львiв’янин упiзнав нарештi в цiй постатi вельможного Яна Фiрлея, власника замку, в якому вони зупинялися з Софiею по дорозi до Кракова.
– Ваша милосте… – уклонився йому Христоф, – не сподiвався зустрiти вас ось так несподiвано…
– Все земне наше паломництво – суцiльна несподiванка, – по-фiлософському сказав Фiрлей, – ти, либонь, i гепнутись посеред вулицi не сподiвався.
