Теплий запах чужого тепла проник у нiздрi Ренати. Поцiлунок, в який ii «завiв» Вiтас, видався нескiнченним i прагнув бути нескiнченним. І запах Вiтаса став раптом солодким, своiм, рiдним.
«Мое «я» закiнчилося», – пояснила раптом Рената чiтку, вчасно вихоплену, думку.
Але проникнути глибше в мозок простiй думцi не вдалося: дiвчина вже полинула в свiт iнших, безсловесних вiдчуттiв i прагнень, що вiдключають мозок, – у свiт, де слова стають музикою i втрачають свое словникове значення.
Роздiл 29. Париж
Якби йшов дощ, вона б точно нiзащо не погодилася йти до Пер-Лашез у вечiрнiх сутiнках. Не тому, що боiться цвинтарiв, а просто дивно i нерозумно гуляти з малюком у вiзочку не в просторому парку Бут Шомон неподалiк вiд будинку, а тiсними тротуарами у вуличному гаморi машин, якi розвозять парижан по домiвках пiсля закiнчення робочого дня. У цю пору року робочий день закiнчуеться найтемнiшого вечора.
Гумовi шини колiс вiзочка по-особливому шиплять на мокрому асфальтi. Дощ iшов уночi й уранцi, а вже вдень хмари покинули небо над мiстом, поступившись своiм мiсцем хмарам i розривам мiж ними, крiзь якi проглядала звична й яскрава небесна блакить.
Барбора зупинилася на пiшохiдному переходi. Дочекалася зеленого сигналу. Пiшла далi. Малюк у вiзочку спав. Вiн, мабуть, проспить усю дорогу до кладовища i назад. Ось уже i поворот на бульвар де Бельвiль, звiдси до Пер-Лашез хвилин iз п’ятнадцять.
«Якщо Андрюс буде щодня заробляти хоча б по тридцять евро, я залишу собi тiльки прогулянки з собакою», – подумала вона.
Мама малюка Лейла вже вдруге напружила Барбору. Вперше, тиждень тому, попросила пройтися з вiзочком в iнший бiк, до каналу Сан-Мартан, аби передати ii родичцi пакет зi спецiями. До них, мовляв, приiхала бабуся з Бейрута i привезла купу гостинцiв. Так вона сказала.
Тепер ситуацiя повторилася, тiльки якийсь далекий родич батькiв Валiда мав чекати Барбору бiля правого краю кладовища при кав’ярнi з дивною назвою «Добедодо».
Нескiнченна вервечка машин i моторолерiв iз увiмкненими фарами повзла бульваром. Моторолери поспiшали до своеi мети, об’iжджали застряглi в пробцi автомобiлi лiворуч i праворуч, протискуючись мiж машинами, зачiпаючи дзеркала заднього огляду i отримуючи взамiн у спину добiрну французьку лайку. Година пiк будила в повiтрi Парижа атмосферу агресii. Агресii швидше театральноi, буфонадноi, нiж тiеi, вiд якоi треба ховатися. Але все одно цей рейвах дiяв на нерви. Настрiй у Барбори i так був не святковий.
Лiворуч з’явилася цвинтарна стiна, й одразу ж вiдкрилася увiгнута дуга-арка з воротами центрального входу, вже зачиненого. Барбора вже якось була тут, але без вiзочка. Вони з Андрюсом опинилися бiля кладовища в той момент, коли з машини, припаркованоi безпосередньо бiля входу, добродii в бiлих кухарських куртках почали годувати голодних i бездомних. Черга цих нещасних здавалася нескiнченною, i також, як змiя, тiльки змiя тиха i терпляча, вона своiм кiнцем майже сягала правого краю кладовища. Саме там, за словами Лейли, i була ця кав’ярня, на рю де Репо, тобто на вуличцi Спокою, що тягнеться лiворуч угору, на вуличцi, де з одного боку стояли житловi будинки, а з iншого – цегляна стiна мiста мертвих.
Перед кав’ярнею, на другому й третьому поверхах якоi розташувався однойменний готель, нiхто Барбору не чекав. Тиша, що майже раптом настала навколо, здивувала ii. Густий потiк машин i моторолерiв продовжував свiй рух бульваром, але тут – усього за якихось сорок метрiв – жодного настирливого гомону. Немов близькiсть стiн цвинтаря вiдштовхувала всi непотрiбнi та чужi для тих, хто залишив цей свiт звуки. Вiд цiеi майже-тишi Барборi стало легше. Їi роздратування, пов’язане з вимушеною прогулянкою, минулося. Згадався дощовий ранок. Згадалася прогулянка з сенбернаром. Прогулянка в тому чудовому парку, в якому вона зазвичай гуляе алеями, котячи вiзочок iз Валiдом. Тiльки цього ранку пiсля того, як пес поробив усi своi справи, вона завела його в помешкання. Собi зробила чай, а собацi, що лiг бiля дверей, дала кусник ковбаси. Сенбернар, коли зайшли, кинувся в iхню кiмнатку i залишив на пiдлозi багато мокрих слiдiв. Андрюса вже не було, вiн поiхав одразу пiсля снiданку. У «клоунське кафе» на рю де Севр. Може, вiн уже вдома?
– Ви Барбi? – спитав чоловiчий голос з-за спини.
Барбора обернулася. Перед нею стояв хлопець рокiв двадцяти в куртцi з каптуром. Розгледiти його обличчя iй не вдалося. Козирок вiд каптура затуляв очi.
– Для мене Лейла передала два пакети, – нагадав вiн.
– Он один, – Барбора кинула погляд на вiзочок, закритий прозорою пластиковою накидкою вiд дощу.
Вона вiдсунула накидку i витягла легкий пакетик, що лежав у нiжках малюка. Передала його хлопцевi.
– Там мае бути ще один, – недовiрливо промовив вiн i сам нахилився над вiзочком i полiз туди рукою. – Ось! Ось вiн! – радiсно вигукнув юнак, витягнувши з протилежного боку вiзочка – з узголiв’я – пакет вдвiчi бiльший за попереднiй.
– Дякую! – сказав вiн i пiшов у бiк бульвару, в бiк гамору i рухомого свiтла фар.
Барбора поправила пластикову накидку вiд дощу. Зiтхнула i, розвернувши вiзочок, рушила дорогою назад.
Лейла чекала ii бiля булочноi. Вони завжди зустрiчалися тут, на рю де ля Вiлетт. За п’ять хвилин ходьби вiд iхньоi квартирки.
– Завтра можете вiдпочити, моя мама з ним погуляе, – повiдомила Лейла, вручаючи Барборi тридцять евро. – А пiслязавтра вранцi я зателефоную!
Андрюса ще не було вдома, i Барбора насамперед витерла на пiдлозi висхлi вiдбитки лап сенбернара. Ввiмкнула електрочайник. Присiла за стiл. Взяла з дерев’яноi миски-хлiбницi ранковий круасан, вмочила його кiнчик у вiдкритий слоiчок iз шоколадним кремом i вiдкусила. Приемна солодкавiсть у ротi не змогла вiдвернути ii вiд обтяжливоi прогулянки до кладовища, не змогла вiдвернути ii вiд неприемного присмаку цього вечора. І тридцять евро, отриманi за послуги нянi-кур’ера, також не тiшили. Думати про це не хотiлося, але i не думати Барбора не могла. Єдине, що вона точно могла – це залишити отi думки i сумнiви собi, щоб не обтяжувати Андрюса, коли той повернеться додому. А вiн, якщо день виявився вдалим, обов’язково буде нав’язувати свою радiсть iй, не звертаючи уваги на настрiй коханоi. Нав’язуватиме й обов’язково нав’яже. І вона йому не буде суперечити i знову пiде з ним у в’етнамську або китайську забiгайлiвку, якi тут гордо iменують «ресторанами».
Барбора зiтхнула. Спробувала вiдвернути себе вiд цього неприемного стану. Згадала про друзiв, котрi перебувають тепер далеко. Про Клаудiюса й Інгриду, до котрих звiдси набагато ближче, нiж до Ренати та Вiтаса. Вони наразi так i не доiхали з Анiкщяя до своеi Італii! Цiкаво, як у них там справи? Чи справдi сидять на хуторi Ренати? Це ж, мабуть, така нудьга! А Інгрида востанне по скайпу показала розкiшний особняк, за яким вони тепер доглядають i в якому влаштовують собi вечерi й обiди. У них усе чудово. Є i грошi, i машина. Хоч комусь iз iхньоi гарноi «шенгенськоi» компанii пощастило!
На обличчi Барбори з’явилася сумна усмiшка. Нi, i тут також не все так кепсько! Навiть навпаки! Тут усе чудово, просто вони ще не звикли, ще не пристосувалися до цього паризького легкого життя. Просто не вдаеться заробити! Хоча нi, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокiй – нi. Але процес iде. Й Андрюс, здаеться, в цьому процесi обганяе ii, Барбору. Хоча це вона йому розповiла про «ринок клоунiв» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але вiн його знайшов! Бо не дурень!
Усмiшка Барбори перестала бути сумною.
І дуже вчасно. За вхiдними дверима дзенькнули ключi. Два замки по черзi клацнули, i дверi вiдчинилися.
Барбора пiднялася йому назустрiч. Поцiлувала.
– Ти, мабуть, хочеш пiти кудись повечеряти? – поцiкавилася вона.
– А що, у нас нiчого немае? – розгубився Андрюс. – Я якось втомився сьогоднi. Гадав, що вдома повечеряемо.
Барбора з полегшенням зiтхнула.
– Я також втомилася, – зiзналася вона. – Можемо i тут перекусити.
Уже за столиком, поiдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотiти i пiдсмiюватися, чим викликав у Барбори цiкавiсть.
– Ти чого? – не витримала вона.
– Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнiбал, – пояснив Андрюс. – Я таких дивакiв ще не бачив! Заплатив менi тiльки двадцять евро сьогоднi. Сказав, що всi грошi у нього пiшли на дорогий iталiйський костюм. А сам i так прийшов у костюмi вiд «Г’юго Босса».
– А ти хiба тямиш в одязi? – здивувалася Барбора.
– Нi, але на рукавi пiджака у нього пришита лейбочка з фiрмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з пiджака зрiзав би! А вiн до того ж ще й дипломат! І iздить на крутому «мерседесi»!
Барбора стенула плечима.
– Африка, – видихнула вона з таким виразом, що це слово було нiби унiверсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. – А як хлопчик?
– Нiчого! Смiявся. У нього, виявляеться, хвороба кiсток. Але у Францii цю недугу лiкують. У Камерунi медицини практично не iснуе. Ганнiбал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лiкарнi кiлька мiсяцiв.
– Це добре, – Барбi закивала.
– Чому добре? – Андрюс подивився на неi спантеличено.
– Для тебе добре, – пояснила Барбора з нотками провини в голосi. – Поки вiн хворiе, у тебе е регулярна робота.
– Так, – погодився Андрюс. – Тiльки спочатку вiн менi платив по сорок евро, а тепер – двадцять.
– Будь удячний i за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмiшити?!
– Клоун не зобов’язаний смiшити, – Андрюс дожував кiнчик круасана i глянув у забарвлене вечiрнiми сутiнками вiкно, що виходило у двiр. – Я, звiсно, сиджу там, у кафе. І це справдi схоже на «ринок клоунiв». Заходить чоловiк, розглядае нас, вибирае когось i веде… Найчастiше беруть Джека, вiн чорношкiрий, iммiгрант. Каже, що з Нiгерii. Є два хлопцi-албанцi, Сесiль сказала, що вони рiднi брати, сидять завжди похмурi, зовсiм не смiшнi, приходять iнодi ще й iншi клоуни. Сесiль завжди сидить за столиком бiля вiкна.
– А Сесiль це хто? – з пiдозрою спитала Барбора.
– Француженка. Руда, маленька, iй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона iнодi ходить у дитячу онкологiю безкоштовно дiтей смiшити. Ну i кiлька разiв на день ii беруть батьки до своiх хворих дiтей за грошi. Вона симпатична, але англiйською не дуже.
У куртцi Андрюса, залишенiй на настiнному вiшаку бiля дверей, зателенькав мобiльний. Вiн витягнув телефон.
