Дiд Йонас завмер. Очi на мить зробилися склянi.
– В Європi? А ми тут де? – пiсля паузи перепитав вiн. – Це ти з Вiтасом вирiшила?
– Це ми вшiстьох вирiшили. Нашi друзi вже поiхали i влаштовуються, а ми наразi ще тут…
– А ти з Вiтасом давно знайома?
– З серпня. Вiн хороший. Ветеринарну академiю закiнчив. Уже працюе.
– Справдi? Нехай вiн нашого Барсаса подивиться!
Йонас важко зiтхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, пiдняв руку та тут же опустив знову на стiльницю.
– Чорна дiра – ця Велика Європа, – промовив вiн. – З неi не повертаються, не вiдгукуються…
Рената замовкла. Вона i до вечерi знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдiяти? Казати щось треба!
– Як звали твою матiр, мою доньку? – Йонас перейшов на шепiт.
– Юрате, – вiдповiла також пошепки Рената.
– А твого батька?
– Римас.
– Ти iх пам’ятаеш?
Рената мовчала. Вона заплющила очi. Не хотiла, щоб дiд бачив сльози.
– Кого ти пам’ятаеш? – продовжував шепотiти запитання дiд Йонас. – Бабусю Северюте пам’ятаеш?
Онучка кивнула.
– Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобi ще й шести не виповнилося. Поiхали на пiвроку в Англiю на заробiтки… І де вони? Де iхнi заробленi фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона iх просто вбила!
Рената пiднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.
– Я зараз, вибач, дiду! – сказала i вийшла.
Повернулася через кiлька хвилин, умита.
Якийсь час iли мовчки. На кухнi у дiда було теплiше та затишнiше, нiж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всi боки. Здавалося, все тут iз дитинства знала, кожен вбитий у стiнку i загнутий цвях, на якому висiла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цiкаво. Думки легко пiдпорядковувалися цiкавостi, лишаючи в спокою теми важкi, що викликають смуток й iнодi – сльози.
– Одягнися, пiдемо на зiрки подивимося! – запропонував дiд Йонас, коли чай уже допили.
Вони вийшли на порiг. Дiд у накинутому на плечi старому сiрому драповому пальтi, внучка – в китайському пуховику.
Зiрки палали яскраво на темно-синьому небi. Здавалося, що вони вiддзеркалюються на бiлiй скатертинi снiгу.
– Он там i там рокiв iз десять тому по вечорах свiтилися вiкна, – дiд показав рукою в бiк занедбаних сусiднiх хуторiв. – Цей помер, – вiн затримав витягнуту руку, потiм повiв ii далi, – цей потонув, цей спився, цi поiхали на заробiтки… Я тут останнiй… Якщо ти поiдеш…
– Я ще не знаю, – зiзналася Рената.
– Хочеш, я тобi пальто пошию? У мене десь сувiй драпу лежить, сiро-блакитний, йому зносу не буде! – запропонував раптом старий.
– Ти вже рокiв десять голку в пальцях не тримав!
– Вiчний «Зiнгер» працюе, та й пальцi ще мiцнi… Пальто, природно, до кольору машини не пiдiйде, – вiн усмiхнувся. – Пiд нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну…
– Згода, – Рената кивнула. – Тiльки потiм пришиеш пiд петлю лейбик «Зроблено в Китаi».
– Нi, – дiд захитав головою. – Пришию: «Зроблено в Литвi. Фабрика Йонаса»!
Роздiл 9. Лондон
М’яка лондонська зима спочатку втiшила Клаудiюса. Все мiсто святкувало Рiздво, гамiрно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристiв. Суцiльна молодь. У лiвому вусi дзвенiла iспанська мова, в правому – польська. А Клаудiюс стояв на розi Оксфорд-стрит i Бервiк-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердинi справдi привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, iси, скiльки заманеться!» І стрiлка, що вказувала на бiчну вуличку, де розмiстилася та сама китайська забiгайлiвка, яка забезпечила його першим лондонським заробiтком. У першу годину Клаудiюс навiть лiчив, скiльки людей його щит звернув iз дороги i вiдправив пiдкрiпитися до китайцiв, але потiм перестав.
Інгрида волочилася крамницями, час вiд часу навiдуючись до свого коханого. Раз принесла каву в паперовому горнятку з пластиковою накривкою. Другий раз – ситний пирiжок iз картоплею.
– Може, пiдемо посидимо в кав’ярнi? – запропонувала вона, пiдiйшовши до Клаудiюса вже десь о четвертiй. – Я всi магазини в окрузi обiйшла! Бiльше нiчого робити!
– До восьмоi не можу, – втомлено видихнув хлопець. – «Довгий» сказав, що якщо прийде i мене не застане, то за день не заплатить!
– Цiкаво, а тут можна отримати роботу напряму?! – пирхнула Інгрида. – Так, щоб не за когось працювати, а за себе?
– Треба шукати, – впевнено промовив Клаудiюс. – Ще кiлька днiв тут простою, а бiльше – нi! Вже ноги гудуть!
– А менi що робити? – спитала розгублено Інгрида.
– Пiди в нацiональну галерею! Вона безкоштовна та велика!
– Гаразд, – дiвчина покiрно кивнула. – Пiду закохуватися в свiтовi шедеври!
«Довгий» з’явився тiльки о чверть на дев’яту, коли Клаудiюс, опустивши щит-покажчик догори дригом, притулив його до стiни кутовоi крамницi одягу мiж вiтринами, а сам сидiв навпочiпки, спираючись спиною об ту ж стiнку. Настрiй був гидкий. Вiн уже думав, що його просто кинули, як якогось розтелеху.
Інгридi ж настрiй приятеля не просто передався, а передався в обтяженому варiантi. Вона стояла на розi бiля входу в магазин, склянi дверi якого раз по раз роз’iжджалися та з’iжджалися, щоразу при цьому викидаючи на вулицю потiк теплого повiтря. Інгридi було холодно та нудно, але найбiльше iй було прикро за Клаудiюса.
Однак «Довгий» усе ж з’явився. Вiдлiчив Клаудiюсу тридцять фунтiв – по три за кожну годину роботи, i пiдказав, що тепер вiн може вiднести щит-покажчик у китайський ресторанчик i його там безкоштовно погодують.
– А ii? – поцiкавився Клаудiюс, показавши рукою на Інгриду, котра стояла трохи вiддалiк.
– Їi? Нехай на вулицi зачекае! А ти вiзьми це, – вiн передав хлопцевi маленький пластиковий пакет. – Поклади його в кишеню куртки i потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!
Китайцi – юнак i дiвчина, що прибирали з вiльних столикiв посуд, – побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудiюса, привiтно закивали. Кинули погляд на Інгриду, котра зайшла з ним. Старший китаець забрав iз його рук щит, вiднiс у пiдсобку. Потiм показав рукою на буфетний прилавок, на якому пiд склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всiляка iжа. З кожного стирчала ручка великоi ложки.
Клаудiюс показав китайцевi пальцем на Інгриду. Той зрозумiв безсловесне запитання i, чемно всмiхнувшись, кивнув.
Вони взяли по тарiлцi, наповнили ii кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, пiдсмаженою з ананасами i горiхами кеш’ю. Сiли за чистий столик i почали наминати смачну, екзотичну вечерю.
