– Є з журавлиною та чорницею, – вiдповiла бiлява дiвчина-офiцiантка. – Будете брати?
Рената заперечно похитала головою.
Миготiв по обидва боки дороги зимовий лiс. Високi сосни стояли, впершись кронами в небо, й iхнi стовбури здавалися напруженими струнами величезноi арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!
Поруч на пасажирському сидiннi – пакет iз продуктами з супермаркету. На пiдлозi пiд сидiнням – ще один. Запас на двi кухнi.
Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравiйку. Тут уже маленький червоний «фiат» зменшив швидкiсть. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Снiг перед його ворiтьми i хвiрткою лежав незайманий. Нiхто пiсля того, як вiн випав, до давно померлих не навiдувався.
Далi два новi дерев’янi будинки, збудованi на мiсцi старих хутiрських. На тому ж фундаментi. Так тут заведено. Потiм лiсок i ще один хутiр, тiльки той уже сучаснiший, цiла ферма! Там i корiвник, i свинарник, i два трактори.
Мерзла укочена бiчна дорiжка з гравiю повернула до цiеi ферми, а Рената поiхала далi. По ii особистiй дорiжцi, по колiях, витиснених у снiгу, що осiв пiд колесами ii маленькоi машинки. Ще п’ять кiлометрiв, i вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в дiда Йонаса. Їхнiх двох «домiв» пiд одним дахом. Просто один дивиться вiкнами на пiвнiч, а другий – на пiвдень.
Пес Барсас вискочив iз будки i заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фiат» спинився бiля комори.
Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила бiля зелених фарбованих-перефарбованих дверей дiда. Другий занесла до себе.
«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати i дiда покликати!» – вирiшила вона.
Повернулася в коридор, постукала в зеленi дверi, штовхнула iх. Тi вiдчинилися.
– О! Приiхала! – зрадiв Йонас. – Якi в свiтi е новини?
– А що, треба було газети купити? – спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив ii про це дiдусь.
– Нi, навiщо менi газети! Що там у мiстi? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?
– Нi, – на ходу вiдповiла Рената. Занесла пакет iз iжею на кухню, розклала покупки на столi. Частину в холодильник сховала, частину – в шафку бiля плити.
– Все по-старому. Нiчого нового! Згадувала там бабусинi пирiжки з яблуками…
– Так, – дiд кивнув. – Пирiжки… Завези мене якось туди, в мiсто. Давненько не був.
– Звiсно! Ти сьогоднi ввечерi у мене повечеряеш?
– О! А я думав тебе до себе кликати! – зiзнався дiд.
– Ну тодi давай я вечерю приготую, а iсти будемо у тебе! Гаразд? – запропонувала Рената.
– Тобi треба в полiтику йти, – посмiхнувся дiд. – Згоден. А що приготуеш?
– Ще не знаю, але спробую щось смачне! – пообiцяла Рената.
Повернулася до себе.
Задумалася про Вiтаса. Згадала нещодавню «Шенгенську нiч», згадала гостей i веселу атмосферу очiкування вiд опiвночi дива. Інгрида та Клаудiюс уже в Лондонi, Барбора й Андрюс – у Парижi. Вiтас сказав, що вони йому вже телефонували. Вони в захватi. У них все чудово!
Може, якби Вiтас принiс iй квитки на потяг чи на лiтак i стояв би над нею, поки дiвчина не збере речi, тодi б i вони вже були зараз десь в Італii. Але Вiтас – практичний, вiн усе ж ветеринар. Вирiшив, що вони поiдуть ii автiвкою. А iхати треба через усю Європу. Машина маленька, слабенька. Довезе? Але навiть не це головне! Навiщо? Що робити iм, литовцям, в Італii? Подивитися на Рим i Венецiю? Авжеж. А потiм?
Уся ця iсторiя з «Шенгенською нiччю» зараз здавалася Ренатi продовженням фестивалю «Be2gether», де вони всi й познайомилися наприкiнцi серпня. Драйв, який захопив iх у вир музики та спiлкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опiр. Та й не було причини чинити опiр. А потiм жартiвливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радiстю взяли участь i пiсля цього, як пiсля справжнього одруження, влаштували в окремому наметi потрiйне весiлля без гостей. Кожен був одночасно i нареченим, i гостем на весiллi своiх друзiв. А потiм, коли прощалися, домовилися вiдсвяткувати разом «Шенгенську нiч». Ця iдея, здаеться, спала на гадку Барборi. Вiтас зрадiв, але сказав, що у нього в Каунасi не можна: занадто маленьке помешкання, хоч i свое власне – подарунок вiд батькiв на честь закiнчення ветеринарноi академii. До Інгриди, яка живе в Пренаi, далеченько. Клаудiюс та Андрюс своiм мовчанням дали зрозумiти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тiльки у Ренати виявилося достатньо мiсця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторi Пiенагалiс, на цьому литовському хуторi, на своiй землi, вкритiй снiгом. І iздила вона в Анiкщяй двiчi, зустрiчаючи з автобуса друзiв i вiдвозячи iх у будинок. А наступного дня пiсля «шенгенськоi забави», коли всi вiдiспалися та пообiдали, вiдвезла iх назад на Анiкщяйський автовокзал. Вiдвезла за один раз, здивувавшись, що в ii маленькому «фiатi» на задньому сидiннi вмiстилося аж четверо пасажирiв! А вони не тiльки вмiстилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже iх назва хутора розсмiшила. Пiенагалiс – корiння молока. «У тебе ж жодноi корови!» – реготав Клаудiюс. «А яке в молока може бути корiння?» – питала теж iз посмiшкою на обличчi Інгрида. Рената кермувала машиною i на iхнi запитання тiльки стенала плечима. І сама при цьому думала про «корiння молока». Адже й ii колись ця назва – Пiенагалiс – здивувала. Коли була зовсiм маленькою. «Все мае корiння, – вiдповiдала тодi на ii цiкавiсть бабуся Северюте. – У камiння, в iсторiй, у трави й у молока. Корiння молока дуже схоже на корiння трави! Якщо молоко на траву пролити, то пiде воно в землю по корiнням трави…»
Голос бабусi Северюте пролунав у пам’ятi Ренати дзвiнкiше, нiж зазвичай.
Тепер чотири пасажири зi заднього сидiння роз’iхалися по двое в двi краiни, а тi, хто сидiв на переднiх, залишилися наразi вдома, в Литвi.
– То що ж приготувати? – спитала себе Рената.
Дiд Йонас зiзнався, що про вечерю почав думати з обiду, якого вирiшив не iсти. Апетит уже не той, що ранiше. Зовсiм не той. По два апетити на день не навiдуеться! Тому вирiшив зберегти той единий, що ще з’являвся у нього в думках i бажаннях, на вечiр.
На кухонному столi по центру – дерев’яне кружальце: пiдставка для каструлi чи казанка, двi тарiлки, виделки, ножi. І двi чарочки. Строго, по-прусському. Нiчого зайвого.
Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кiмнату. Дiд звеселiв, вловивши простий i знайомий аромат тушкованих свинячих реберець iз картоплею.
– Ти ж зi мною вип’еш трохи? – спитав вiн, уже сiвши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарiлку.
Не чекаючи вiдповiдi, налив собi й iй гiркого бальзаму.
– Дiду, – Рената сiла за стiл, – ну давай, смачного!
Йонас вхопив мiцними пальцями свиняче реберце, пiднiс до рота.
– Чим простiша iжа, тим смачнiша, – вимовив вiн перед тим, як зняти з кiсточки зубами м’ясо.
– Не поспiшай, гаряче! – попередила Рената.
– Це не я поспiшаю, а мiй голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дiд кинув уважний погляд на онуку. – Пiд колiр машини купувала?
– Майже! Я ж спочатку машину купувала пiд колiр старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаеш… Майже такий же червоний… А потiм новий светр – пiд колiр машини.
– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Вiн у тебе ще, як гольф, на шиi манжетою закручувався! А що з роботою?
– Звiльнилася.
– Це я вже помiтив. А нову знайшла?
– Ще нi. Треба вирiшити, що хочу робити.
– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…
– Нi, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупцiв зараз в Анiкщяi стало менше. Всi, у кого машина е, в Паневежис за покупками iздять. Там вибiр бiльший! Тобi, дiду, також, до речi, треба щось купити. А то носиш усе старе!
– Старi носять старе, а новi – нове! Я ж не винен, що ранiше так шили, що двадцять рокiв носити можна!
– Винен, – засмiялася Рената. – Певна рiч, винен! Сам же ж шив!
– Шив, маю грiх, – закивав головою старий. – То куди тепер працювати пiдеш?
– Поки що не знаю… Ми з друзями вирiшили пошукати роботу в Європi…
