– Для нас вiдкрили кав’ярню! – прошепотiв Андрюс. – Гайда?
Вона кивнула.
Забравши два наплiчники, мандрiвники зайшли всередину. Забилися в затишний закуток.
Магрибинець, що тепер стояв за барною стiйкою, запитально зиркав на Андрюса.
– Кава i круасан. Два! – замовив юнак.
Магрибинець кивнув i вийшов iз кав’ярнi. Вони залишилися самi, провiвши його здивованим поглядом.
– Куди це вiн? – здивувався Андрюс.
– Яка рiзниця! Зате ми прокинулися в Парижi, – промовила Барбора. – І тепер будемо тут прокидатися завжди!
Магрибинець повернувся з паперовим пакетом у руцi. Пакет ледь помiтно парував. Бармен висипав на тацю на барнiй стiйцi гарячi круасани. І пiдiйшов до блискучоi нiкельованоi кавоварки.
Автобус, що привiз iх у Париж, повiльно рушив iз мiсця i поiхав, вiдкривши для Андрюса та Барбори протилежний бiк вулицi. Там уже свiтилися вiтрини булочноi та маленькоi продуктовоi крамнички.
Бармен подав каву та круасани.
– Мерсi! – подякував йому Андрюс.
Бармен вiдповiв довгою та незрозумiлою фразою.
Андрюс i Барбора перезирнулися.
– Як гадаеш, що вiн сказав? – спитала дiвчина.
– Мабуть, що у мене дуже гарна супутниця.
– Нi, вiн же до мене звертався, – не погодилася Барбора. – Гаразд, треба буде вчити французьку! Чому ми з тобою ранiше цього не зробили?
– У нас було мало часу, – Андрюс ковтнув кави. – А коли вiн був, займалися коханням, а не французькою…
– Ну, тепер треба буде займатися французькою. А кохання може й зачекати!..
– З якого це дива? – жартома обурився Андрюс.
Роздiл 8. Анiкщяй
Мiстечко здалося Ренатi цього разу навiть меншим, нiж зазвичай. Немов вiд морозу зiщулилося. Свiй маленький, майже iграшковий «фiат» вона залишила бiля цукернi.
Пройшлася до костелу Святого Матаса. Перехрестилася перед брамою. Помилувалася його двома симетричними загостреними вежами, що стримiють у небо. Дивно, кому це спало на думку саме в iхньому маленькому Анiкщяi збудувати найвищий костел у Литвi? Чому в Анiкщяi? Але спитати вже нема в кого, всi, хто загадав i збудував, давно янголи i давно там, на небi!
Рената перенесла погляд зi шпилiв башточок костелу на веселе, не затьмарене нi хмарами, нi снiговими хмарами зимове небо.
І тут радiсний спокiй порушив дзвiнок мобiльника.
– Вiтаю! – пролунав бадьорий голос Вiтаса, немов вiн тiльки-но вистрибнув з-пiд холодного душу. – Даруй, я сьогоднi не приiду. Ще не все залагодив. Зате знайшов наймачiв на квартиру! Ти вже речi зiбрала?
– Нi, не зiбрала.
– А з дiдом побалакала?
– Увечерi побалакаю.
– Ти чимось заклопотана?
– Так, – зiзналася Рената. – Менi не дуже й хочеться iхати!
– Але ми ж вирiшили! – вигукнув Вiтас. – Твоя машина, мiй бензин, наше майбутне!
– Гарно, – спокiйно вiдреагувала на пишномовнiсть Вiтаса Рената. – Ти б мiг стати спiчрайтером у президента!
– Може, й буду! Тiльки не у нашого! Вранцi зателефоную, а завтра до вечора приiду. О’кей?
Потiм у маленькiй затишнiй кав’ярнi на вулицi Баранаускаса вона пила м’ятний чай. Пила i дивилася у вiкно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляе будинками, не визнае прямих лiнiй i прямих кутiв, таку типову для маленького мiстечка Анiкщяй, бiля якого вона виросла пiд наглядом дiдуся Йонаса та бабусi Северюте. Згадала себе шестирiчною. Тодi дiдусь був молодший i не такий замислений, як зараз. Тодi у нього був кiнь i вiзок, на якому вiн iздив у мiсто. Тодi вiн був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а вiн хитро посмiхався. Й iнодi робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселi, яку сама i наводила. Через цю чистоту дiд Йонас улiтку залишав черевики на порозi та заходив у господу в шкарпетках або босонiж. Бабуся якось вирiшила, що Рената любить пирiжки з яблуками i пекла iх щотижня в суботу. Пирiжки були смачнi, але дiдовi вони подобалися бiльше, нiж Ренатi. І вiн намагався з’iсти iх бiльше, нiж онука. А бабуся Северюте, знаючи про цю його слабкiсть, витягнувши гарячi пирiжки та закликавши Ренату на кухню, не вiдходила вiд столу, поки внучка не з’iсть стiльки, скiльки може. І тiльки пiсля того, як дитина вимовляла жалiбним голосом: «Бiльше не можу!», тiльки тодi Северюте кликала дiда, але наодинцi з рештою пирiжкiв його не залишала. Зате витягала пляшку наливки власного виготовлення та стару срiбну чарочку. Адже колись вона вирiшила, що дiд Йонас любить наливку, i стала робити ii з вишень, слив i малини. І дiд Йонас справдi полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як ii ж пирiжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодноi, з льоху, наливки теплий пирiжок – бiльшого задоволення для Йонаса й не iснувало.
А коли Северюте не повернулася з лiкарнi, все в iхньому життi з дiдом змiнилося. Час пирiжкiв iз яблуками минув i бiльше не повертався. Щоправда, в погребi ще стояло кiлька бутлiв iз наливками, i дiд щовечора навiдувався туди зi скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою. Стара срiбна чарочка кудись згинула, i скiльки не намагався дiд Йонас, а знайти ii так i не змiг. У льох вiн вiднiс стiлець, щоб не пiдiймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собi скляночку, посидить, помiркуе.
Якось Рената перелякалася, коли раптом помiтила, що час наближався до пiвночi, а дiда ще вдома немае. У льох вiн пiшов близько сьомоi! Тринадцятирiчна на той момент дiвчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити. Спочатку подумала, що дiдусь помер, i вiд жаху ввiмкнула по всьому будинку свiтло та забилася в закуток кухнi. Але потiм раптом подумала, що вiн мiг впасти зi сходiв i вдаритися або зламати ногу. І так лежить i чекае, коли ж онучка прийде йому на допомогу!
Нелегко було Ренатi змусити себе здiйнятися на ноги, але, врештi-решт, озброiвшись лiхтариком i взувши гумовi чоботи, вона таки вийшла з оселi. На порозi зупинилася i прислухалася. Дзенькнув поруч ланцюг: iхнiй пес Барсас визирнув iз будки.
«Якщо не гавкае, отже, чужих немае!» – подумала Рената i пiшла смiливiше до льоху, пiдсвiчуючи собi шлях.
Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кiмнату з полицями обабiч стiн i нiшею для картоплi й iнших овочiв у кiнцi примiщення.
Дiд сидiв на стiльцi прямо пiд палаючоi лампочкою спиною до Ренати. Сидiв нерухомо, через що дiвчинка подумала, що вiн мертвий. Затамувавши подих, вона обiйшла його i присiла перед Йонасом навпочiпки, вдивляючись в опущене обличчя.
– Дiду, ти помер? – спитала переляканим голосом.
Голова Йонаса сiпнулася, пiдвелася. Вiн розплющив очi i тут же з його руки випала на пiдлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердiй, затоптанiй до блиску пiдлозi.
– Що? – вирвалося у дiда Йонаса.
– Ти не помер? – прошепотiла внучка.
– Я не помер, – захитав головою дiд. – Йонаси не вмирають. Я просто заснув… Вибач!
Вона взяла його за руку i повела до сходiв.
Дiд потiм ще кiлька разiв вибачався.
Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиноi наливки i так йому сумно стало, немов знову i цього разу вже, певно, назавжди попрощався зi своею Северюте. Вирiшив сидiти в льосi, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замiсть смертi прийшов сон, а потiм прийшла й онучка, перелякана та блiда.
– А у вас е пирiжки з яблуками? – спитала, обернувшись до офiцiантки, Рената.
