Коли захотiлося пити, Клаудiюс пiдiйшов до холодильника зi скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаець i пояснив, що за фанти i коли треба платити. Клаудiюс повернувся на мiсце, i тут же iм принесли лiтрову фiгурну пляшку з водою та двi склянки.
– Ну що, ми тут виживемо? – спитав роблено бадьорим голосом Клаудiюс.
Інгрида подивилася на нього сумно.
– Мусимо вижити, – сказала вона. – Треба тiльки знайти нормальну роботу! І знайти ii самим!
До Іслiнгтона iхали на другому поверсi автобуса, на переднiх сидiннях. Вечiрне мiсто, що пропливало повз iз висоти «даблдеккера», дiяло як заспокiйливi лiки. У Клаудiюса трохи паморочилося в головi. Язик ще вiдчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудiти, але водночас настало умиротворення i навiть десь поруч iз його думками ховалася радiсть вiд того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кiмнатку, де буде майже тепло та затишно i де вони зможуть вiдпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, помiркувати вголос про наступнi кроки з пошуку власного мiсця, власного життевого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою мiстi.
Сходинки, що спускалися до дверей, були освiтленi кухонним вiкном. За столиком хтось сидiв.
– Добре, що ми вже поiли, – промовив Клаудiюс, витягаючи ключi з кишенi.
У кiмнатцi вони зняли куртки, роззулися, прилягли на лiжко, накрите старим пледом.
– Чимось пахне, – Інгрида пiдняла голову.
Клаудiюс принюхався.
– Сусiди на кухнi курять, – сказав вiн. Нахилився, зазирнув пiд лiжко i раптом зареготав.
– Ти чого? – здивувалася Інгрида.
– Минулi мешканцi свiй антикварiат забули! – Вiн пiдняв iз пiдлоги червону гумову грiлку, наповнену холодною водою.
– Може, залити окропом? – спитав весело в Інгриди.
– Не треба, – вiдмахнулася вона й усмiхнулася. – Ти будеш моею грiлкою!
Роздiл 10. Париж
Рю де Бельвiль котилася вниз у напрямку площi Републiк, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, сине та легке, як ситець, що проглядае через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимiзму.
Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз вiдпускали один одного, щоб обiйти жiнку з вiзочком, котра йшла назустрiч, або пенсiонера з продуктовою торбою-вiзком.
Все у них вийшло напрочуд швидко та безболiсно. Нехай торочать, що iнтернету довiряти не можна. А ось вони ще до вiд’iзду познайомилися у фейсбуцi з литовцем, котрий уже десять рокiв живе в Парижi. Вiн iх через соцмережу познайомив iз поляком, а той пiдшукав для молодоi симпатичноi пари маленьку однокiмнатну квартирку поруч iз метро «Жардан», на вируючiй життям вуличцi з десятками крамничок, цукерень i дешевих перемовних пунктiв. Половина привезених грошей пiшла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав ii поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч i мiкроскопiчна, вмiщала в себе все необхiдне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мiкрохвильовка, на нiй – електрочайник. Праворуч вiд холодильника – мийка. Власне, ось i вся кухня – метра зо два завширшки i стiльки ж – углибину. Довжини тут не було. Зате не було i дверей, просто кухонна нiша, в яку заходиш безпосередньо з кiмнатки з одним вiкном, одним столиком пiд цим же вiкном, широким лiжком пiд стiнкою i дивною шафкою в закутку. Дивовижа ii полягала в тому, що шафка застiбалася на блискавку i зроблена була з бiлоi тканини, натягнутоi на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.
А над лiжком висiв аматорський портрет кучерявоi африканки з бiлозубою посмiшкою, намальований гуашшю i навiть нерозбiрливо пiдписаний художником. Картонка висiла без рами. Квартирку здавала iм звичайна молода француженка, худенька, коротко обстрижена, котра ледь розмовляла англiйською. Отже, портрет африканки, що висiв над лiжком, явно не був ii родинною релiквiею.
Мiж крамницею арабського рiзника з вивiскою «HALAL»[8 - Halal (араб.) – вiльний, все те, що дозволено та допустимо в iсламi (на протилежнiсть хараму). Найчастiше це поняття використовуеться для позначення правильно приготовленоi та дозволеноi мусульманам iжi.] над вiтриною i турецькоi кебабною був затиснутий звичайний паризький бар.
Вони зайшли в його дверi так само впевнено, як заходили в бари та кав’ярнi Вiльнюса.
– Deux cafеs![9 - Двi кави (франц.).] – чiтко, з гордiстю вимовив Андрюс одну з перших вивчених французькою фраз.
Вони стояли з Барборою бiля барноi стiйки та насолоджувалися «паризьким моментом», ритуалом, про який вони i ранiше знали. Кава бiля барноi стiйки – найдешевша. Один евро. Варто сiсти за столик поруч, й ii цiна пiдскочить до двох. А якщо ще вийти на вуличну терасу, то там той же еспресо буде коштувати два п’ятдесят. Але тут тераси не було, а пити каву стоячи бiля барноi стiйки додавало особливого задоволення. Вони почувалися парижанами. І почувалися б парижанами до останньоi краплi кави в горнятку, якби бармен, худий гостроносий француз, не ввiмкнув раптом пультом телевiзор, що висiв на кронштейнi пiд стелею, i не спитав iх про щось французькою, киваючи на телеекран. Тут уже довелося Андрюсовi розвести руками.
– Pas Fran?ais, English, – сказав Андрюс.
– Pas English, Fran?ais,[10 - Не розмовляю французькою, тiльки англiйська. (Франц.) Не розмовляю англiйською, тiльки французька. (Франц.)] – вiдповiв бармен, але вимовив це з посмiшкою цiлком привiтно, так, немов вони мирно домовилися не розмовляти через вiдсутнiсть спiльноi мови.
А на рю Бельвiль випали вслiд за зграею хмар, що пролетiли, променi сонця. Вулицею застрибали сонячнi зайчики вiд скляних дверей магазинчикiв i ресторанiв, що прочинялися та зачинялися то тут, то там.
Андрюс витягнув iз кишенi куртки пухнастий червоний клоунський нiс на гумцi, почепив його.
Малюк, якого назустрiч вела молода мама-китаянка, залементував щось китайською. Його мама також глянула на клоунський носик i заусмiхалася.
На розi бiля китайського супермаркету Андрюс зупинився й озирнувся. Тут було людно, але люд не був французьким: араби, китайцi, африканцi, магрибинцi. Хоч настрiй i спонукав Андрюса до веселоi вуличноi клоунади, але ця публiка не вселяла впевненостi, що його перший паризький сольний номер виявиться успiшним. І вони рушили далi.
Тепер це була вже iнша вулиця, рiвна, не така яскрава, але ще жвавiша та залюднена. По обидва боки тягнулися нескiнченнi магазини одягу та взуття, iнодi розбавленi крамницею з валiзами, перед якою на тротуарi, «скутi одним ланцюгом», щоб не вкрали, стояли цiлi валiзнi родини: вiд маленьких несесерiв, якi дозволялося брати зi собою в лiтак як ручну поклажу, до скринь, в яких могла б помiститися й людина середньоi статури.
Повз промайнули ще двi паризькi кав’ярнi, за барними стiйками яких звичайнi парижани, французи, пили повiльно свiй еспресо за евро, зануривши погляд у газети, що лежали поруч.
А попереду вигулькнула карусель, i вона крутилася! Очi Андрюса спалахнули азартом. Вiн прискорив крок, Барбора ледве встигала за ним. Зупинилися бiля каруселi посеред площi Републiк. На карусельних кониках кружляли дiти, а мами та нянi стояли поруч i махали iм руками.
Барбора кинула погляд на Андрюса. Потiм озирнулася навколо, намагаючись здогадатися: куди вiн зараз встане, щоб привернути до себе увагу. Мiж бровкою дорожньоi розв’язки та каруселлю мiсця було замало, хоча саме тут якраз i проходили люди, котрi перетинали площу. За каруселлю вiдкривався вiльний майданчик, а далi стояв пам’ятник. «Мабуть, пiд пам’ятником!» – вирiшила Барбора.
І помилилася.
Андрюс зробив два кроки вперед i, жестом попросивши ii не пiдходити, закрутився на мiсцi, як турецький дервiш. Мами та нянi озирнулися на нього здивовано, але його червоний клоунський нiс нiби виправдовував таку поведiнку. Й iхнi напруженi спочатку погляди заспокоiлися.
А Андрюс зупинився, скорчив здивовану фiзiю i став махати дiтям, що кружляли на каруселi, якi також його помiтили i тепер, як тiльки клоун з’являвся в iхньому кругозорi, розглядали його жадiбно та з цiкавiстю.
А коли карусель сповiльнила свое обертання та зупинилася, i мами з нянями познiмали своiх малюкiв iз конячок, дiтлахи самi потягнули дорослих ближче до чоловiка з червоним клоунським носом.
Тут уже Андрюс розiйшовся не на жарт. Барбора споглядала на нього i не могла збагнути, чим, крiм носа, вiн привертае увагу цих дiточок. Може, рудою шевелюрою? Адже клоуни часто рудi. А вiн до того ж рудий вiд народження! Андрюс просто нахилявся, махав руками, робив вигляд, що втрачае рiвновагу й ось-ось впаде. Опускався рiзко навпочiпки i заглядався по-собачому в небо. Коротко кажучи, пустував вiд душi. Дiти смiялися, мами з нянями всмiхалися, перемовляючись мiж собою.
«Цiкаво, на скiльки його вистачить?» – спитала себе Барбора.
Хвилини через три клоун сповiльнив своi рухи i немов поплив, захитався, не зводячи з дiтей погляду. Потiм схопився руками за голову i нiби став ii руками нахиляти. І сiв знову навпочiпки.
Висока струнка мулатка вiдпустила руку бiлого малюка, щоб витягти з гаманця монетку. Пiдiйшла, поглядом шукаючи, куди б ii опустити.
Андрюс знiяковiв на мить, мабуть, допетрав, що бракуе горнятка або тарiлки для гонорару. Тому просто простягнув свою долоню. І монетка лягла в неi, заманливо блиснувши на сонцi. Ще три жiнки потiшили його своею щедрiстю, а решта, забравши дiтей, пiшли.
– Ну от, Барбi, можемо ще кави випити! Тут досить! – зрадiло повiдомив Андрюс.
– Я бiльше кави не хочу! – твердо заявила вона. – А ось перекусити було б незле.
Андрюс озирнувся вусiбiч. Зупинив погляд на новiй групi мам-няньок iз дiтьми, котрi з’юрмилися бiля каруселi.
– Ну, тодi зачекай ще трохи, а я попрацюю! Щоб на щось смачненьке вистачило! – запропонував вiн.
Роздiл 11. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
– Природа Рiздво не святкуе, тiльки людина! – сказав старий Йонас у вiдповiдь на пропозицiю Ренати прикрасити не тiльки ялинку в будинку на половинi дiда, а й ялинку, що виросла за коморою ближче до лiсу.
Рената сперечатися не стала. Тим бiльше, що сама сумнiвалася, чи вистачить у них прикрас аж на двi ялинки. Коробки з ялинковими iграшками – старi та рiзних розмiрiв – дiд принiс iз комори. Пригадати, де вони там лежали, внучцi Йонаса так i не вдалося, та й не було часу.
