I враз вода цiлюща потекла
На рани вiд падiння та сiдла,
Що червонiли на прекраснiм тiлi,
Подiбному до нiжних роз та лiлiй.
За зле того Агнеса не взяла,
А поглядала, далебi, без гнiву
На юнакову постать уродливу,
Хоч серце королевi прирекла.
Тодi Монроз: «Приймiть мою пораду;
Я проведу охоче вас i радо
До селища, що в забоцi лежить;
Я маю грошi й можу там купить
Сорочку, верхнiй одяг i спiдницю,
Щоб сором не спадав на чарiвницю,
Французького достойну короля».
На те приставши, голову схиля
Красуня нiжна: гречного хлопчини
Вiдкинуть раду не було причини.
«Стривай-но! – чую: – Чи могла ж
Така пригода статися на диво,
Щоб то розбещений англiйський паж
Поводився так мудро i почтиво?
Невже таку вiн скромнiсть появив?»
Читачу мiй! Навiщо це питання?
Жага грiховна зраджуе смiлькiв,
Несмiливими робить нас кохання.
Дорогою до ближнього села
Про любощi розмова в них iшла,
Про подвиги героiв нездоланних,
Про нiжний пал, мальований в романах.
Монроз, на тее не питавши прав,
Красунi часом руку цiлував,
Але робив це нiжно так i чемно,
Що сердитись було б цiлком даремно.
Ще й те скажу: багато вiн хотiв,
Але нiчого в неi не просив.
От i село. У затишнiм покоi
Сорель Агнеса вiдпочить лягла,
I пишну вроду дiви молодоi
Сором’язлива ковдра повила.
А юний паж задихався, гасае:
Смачноi iжi, гарних спiдничок,
Панчiшок, черевичкiв, сорочок
Для божества свойого вiн шукае.
Прекрасний хлопче! Чи ж на свiтi есть
Людей багато, що тобi б рiвнялись,
Якi любов, шанобу, вiру й честь
В единий струмiнь злити б не вагались?
В тiм самiм домi (знае хай читач)
Жив капелан, Шандосiв сповiдач,
А звiсно: капелани – не пажi вам.
Дiзнавшися, що випадком щасливим
Сорель Агнеса прибула в село,
Що до кiмнати з тим предивним дивом
Десятка крокiв навiть не було,
Оп’янений неситою жагою,
Як звiр, вiн скочив до ii покою,
На сотню присягаючись ладiв,
Вiкно запнув i дверi зачинив.
Що сталось там – про це ще буде мова.
Але ж на чiм бастардова й ослова
Кiнчилася мандрiвка в небесах?
Куди завiв iх таемничий шлях?
Там, де Альпiйськi височiють гори
І сивi хмари стеляться, як дим,
Пiд скелею, де Ганнiбал суровий
Ішов вiйною на залiзний Рим,
Де над чолом лиш синява безкрая,
А пiд ногами громовиця грае,
Стоiть палац без даху, без дверей,
Прозорiстю дивуючи людей.
Яснi дзеркала там усерединi,
І чи дiвчата свiжi та невиннi,
Чи хлопець юний, чи дiдок старий —
Усi побачать там вiдбиток свiй.
Є сто шляхiв у той палац дiстатись,
Щоб у дзеркала пишнi видивлятись,
Та небезпеку кожен з них таiть,
Бо кожен над безоднею лежить.
Одному легко, бачиться, дiйшлося
I цiлою лишилась голова,
А той упав, розбився – i волосся
В яру страшному вiтер розвiва.
Палац той дивний мае господиню —
Ту балакучу i стару богиню,
Що Чуткою чи Славою зовуть,
Що всi дари уклiнно iй несуть.
Мудрець доводить, що йому байдуже
До цеi панi, що хвала людська —
Це брязкалка порожня, хоч дзвiнка…
Не вiр йому: вiн бреше, милий друже!
Отож царюе Слава в тих мiсцях,
А перед нею в пишному палацi
І принц, i вчений, воiн i монах
Колiнчать i, як п’янi, метушаться,
