І молить кожен, стелячись до нiг:
«Богине! Ти так любиш говорити,
Усе ти знаеш, мудра над усiх, —
Про мене слово хоч одно скажи ти!»
Щоб тi палкi благання вдовольнять,
Богиня двi труби великi мае:
Одну собi в уста вона вкладае,
Як подвиги береться вихвалять,
А друга мiститься, даруйте, ззаду:
Вона спiвае про лукавство й зраду,
Про свiжi книги, он якi товстi, —
Писак продажних витвори пустi,
Про скороспiлi гелiконськi блохи,
Що день живуть, а може, й менше трохи,
Про вiршомазiв, що зiпсутий крам
Пiдносять легковiрним покупцям,
Про купу привiлеiв тих поважних,
Що загнились в колегiях продажних.
Зiйшлася там мерзота iз мерзот:
Гiйон з Фрероном, Ля Бонель, Нонот
I Саватье, запроданець та злодiй,
Безчесний та лукавий лицемiр,
Кому перо на те стае в пригодi,
Щоб виливати брехнi на папiр.
Прибравшися, неначе до параду,
У Слави храм iдуть вони ключем,
Але вона вiдгонить iх бичем
І всiх отих негiдникiв громаду
Не пiдпускае до свойого заду
.
У той палац, хотiв чи не хотiв,
Пан Дюнуа в гостину прилетiв, —
I стрiнуто почесною трубою
Тебе, шляхетний рицарю й герою,
І бачиш ти в дзеркалах чарiвних
Вiдбитки дiл блискучих та гучних,
У мальовничих з’еднанi картинах:
Фортецi взятi, городи в руiнах,
Атаки, штурми, наскоки буйнi.
Але не тiльки смiлiсть на вiйнi,
Ще й кращi вiдбивалися там речi:
Помога щедра з щедрих рук твоiх
Старцям, удовам, сиротам, малечi
Та обставання смiливе за них.
Дивився рицар радiсно та гордо,
Якоi честi на землi зажив,
І там же, спишна пiдiйнявши морду,
Осел перед дзеркалами ходив.
Аж ось iзнов труба загомонiла,
Та рицаря уже не звеселила:
«В Мiланi жах нечуваний зайшов:
Спалити мають красну Доротею
На полум’i. О, плачте всi за нею,
Усi серця, що вiдали любов!»
«Як? – Дюнуа схопився, повен гнiву, —
За що? Навiщо? Де ii вина?
Хоч би ж iще бридка була вона,
А то палити юну i вродливу!
Чи не зiйшли мiланцi тi з ума?»
На мову ту спiвае знов сурма:
«О Доротее, бiдна Доротее!
Сконаеш ти у муках нелюдських,
Коли з пательнi[88 - Пательня – сковорода.] не здiйме тiеi
Тебе вояк, славетний над усiх!»
Таке почувши, Дюнуа завзятий
Поклав негайно дiву врятувати,
Таку-бо вдачу ще з дитинства мав:
Туди, де мiг собi добути слави,
За скривджених пiдняти меч кривавий,
Без роздуму й вагання поспiшав.
«Гей, до Мiлана! – крикнув на осла вiн. —
Неси мене, i шлях той буде славен!
Лети ж, не гайся!» – По наказi тiм
Осел полинув, наче херувим
.
Небавом город iх очам вiдкрився,
Де лютий вирок щойно народився;
Там на майдан уже збiгався люд,
Вже хмиз i дрова зношено для страти,
Стрiльцi стояли – натовп вiдганяти, —
I тiшився неублаганний суд.
Із вiкон виглядали гарнi дами
З цiкавiстю, а дехто й зо сльозами,
А на балконi, у гуртi попiв,
Архiепископ радiсний сидiв.
Знак подано, й чотири альгвасили
Ведуть красуню, мов дитя безсиле,
В залiзних путах, злякану й блiду.
Вона ридае. Розпач на виду
I сором, i мольба, i страх покари
Туманять очi, нiби темнi хмари.
Поглянула несмiливо з-пiд вiй
