Алена вiршi[34 - Ален Шартье (Chartier Alain, 1386 – 458) – двiрський поет Карла VI i Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревiарiй благородних», «Книгу чотирьох дам» та iн.] розважають iх,
А там зайде про мавпи, попугаi,
Про докторiв, про блазникiв двiрських,
А там i нiч; досвiдченi актори
Комедiею тiшать iхнi зори, —
І врештi пару безтурботну знов
На ложi щастя з’еднуе любов.
Заглибленим в солодке раювання,
Їм кожна нiч – як перша нiч кохання,
Хвилина кожна – порив огняний;
Нi ревнiсть iх, нi туга не труiла,
І навiть час, невтомний чародiй,
До нiг Агнесi склав побожно крила.
Шляхетний Карл не раз, не два казав,
Стискаючи ii в солодкiй млостi:
«Земнi держави й неба високостi
За твiй цiлунок я б, Агнесо, дав!
Усе бредня: i трони, i походи.
Парламент мiй клене мое iм’я
,
Плюндрують нас англiйцi-мореходи.
Та що по тiм, коли твоеi вроди
Незцiнним скарбом володiю я!»
В цiй мовi героiзму небагато,
Але й герой, що з милою лежить,
Не раз такого може наказати,
Вiд чого потiм мусить червонiть.
Так жив король для втiхи чарiвноi,
Як той абат в догодi та спокоi. —
А принц англiйський в лютому розбоi
,
Озброений, невтомний, на конi,
По Францii нещаснiй день при днi,
Склонивши спис, пiднявши забороло,
Лiтав, мечем усе тнучи навколо.
Вiн б’е, плюндруе, валить мури вiн,
Серед страшних пожарищ i руiн
Кров проливае, вимага данину,
Солдатам кида й матiр i дитину,
Черниць гвалтуе пiд жорстокий смiх,
П’е вина в бернардинцiв боязких,
Карбуе грошi з золота святих
I – ворог Дiвi та Господнiй тайнi —
Монастирi перетворяе в стайнi.
Отак, бувае, гостi незагайнi,
Вовки отару сонну опадуть,
Овець лякливих, беззахисних рвуть,
А пастушок iз нiмфою стрункою
Спить у солодкiм, краснiм супокоi,
I пес його, не знаючи турбот,
Недоiдки жуе на повен рот.
Та з височин ясного апогею
Святий Денис, ласкавий наш патрон
,
Французький бачить в небезпецi трон,
І королiвську стоптану лiлею,
I кров, i дим, що в’еться над землею,
І Карла, що народ свiй занедбав
Для пестощiв солодких i забав.
Святий Денис для Францii, – те саме,
Що Марс для давнiх римських воякiв,
Паллада для афiнських мудрецiв…
А втiм, не будем гратися словами:
Один угодник вартий всiх богiв.
«Нi, присягнусь, – вiн каже, – не здолаю
Дивитись довше на страждання краю,
Де вiри правоi пiдняв я стяг:
Святий вiнець у ворога в руках,
Рiд Валуа[35 - Валуа – королiвський рiд у Францii; першим королем з дому Валуа був Фiлiпп VI (1328–1350), а останнiм – Генрiх III (1574–1589).] примушений конати,
I вороги, що брат iм – Генрiх П’ятий
,
Законного властителя женуть
Із краю рiдного в незнану путь!
Хоч я святий, та Бог менi пробачить:
Менi британцiв гидко навiть бачить,
Бо я напевне вiдаю з Письма,
Що цей народ пойме невiри тьма,
I вiн Господнi приписи зламае,
I римську праву церкву занедбае,
I образ папи спалить на вогнi.
Навiщо ж зволiкатися менi?
Моi французи в вiрi будуть жити,
Єретиками стануть гордi бритти, —
Тож час наспiв за лихо iм сплатити,
Яке цi дикi марнослови злi
В майбутньому посiють на землi».
Так говорив вiстун святих законiв,
До молитов додаючи прокльонiв;
Тодi ж таки нещасний Орлеан[36 - Орлеан – велике торговельне мiсто – фортеця на рiчцi Луарi, важливий стратегiчний пункт. Падiння Орлеана позбавило б Карла VII пiдпори в центрi Францii.]
Зiбрав на раду славних громадян, —
Англiйська-бо неумоленна сила
Його тодi зловiсно обложила.
