– Це неможливо, – сказала господиня, – i я бачу, що вам бракуе здатностi збагнути це. Але скажiть, на Бога, про що ви збираетеся говорити з Кламмом?
– Про Фрiду, ясна рiч, – вiдповiв К.
– Про Фрiду? – здивувалася господиня i повернулася до Фрiди. – Ти чуеш, Фрiдо, вiн збираеться говорити з Кламмом про тебе. Вiн – iз Кламмом!
– Панi господине, – сказав К. – Ви ж така розумна й поважна жiнка, чому вас лякае кожна дрiбниця? Ну й що з того, якби я поговорив iз ним про Фрiду? Що в цьому нечуваного? Я б сказав, що це само собою зрозумiло. Бо ви помиляетеся, звичайно ж, i в тому, що вiд часу, коли я з’явився, Фрiда стала Кламмовi зовсiм байдужа. Якщо ви так уважаете, то недооцiнюете його. Я усвiдомлюю, що з мого боку повчати вас у таких речах надто самовпевнено, але я не бачу iншого виходу i змушений це робити. Мiй прихiд не повинен був нiчого мiняти в стосунках Кламма i Фрiди. Або ж нiяких стосункiв мiж ними не було, – так вважають тi, хто забирае у Фрiди право називатися коханкою цього шанованого чоловiка, – тодi i зараз цих стосункiв немае; або ж вони були, i як тодi iх могла зруйнувати моя поява, якщо я, згiдно з цiлком правильною вашою характеристикою, – нiщо в очах Кламма. У таке можна повiрити першоi митi, з переляку, але якщо подумати хоча б трохи, то все стае на своi мiсця. До речi, що думае сама Фрiда з цього приводу?
Фрiда притисла щоку до грудей К. i, замислено дивлячись поперед себе, сказала:
– Це справдi так, як каже матуся: Кламм не хоче бiльше й чути про мене. Але зовсiм не тому, що з’явився ти, коханий, щось подiбне не могло б вивести його з рiвноваги. Радше, я думаю, це вiн сам зробив так, що ми опинилися там, пiд шинквасом, нехай ця мить буде благословенна, а не проклята.
– Якщо це так, – повiльно вимовив К., насолоджуючись ii солодкими словами, заплющив очi на кiлька секунд, щоб проникнутися цим вiдчуттям. – Якщо це справдi так, то я тим бiльше не бачу причин уникати розмови з Кламмом.
– Боже, – сказала господиня i подивилася на К. з висоти свого зросту, – ви нагадуете менi часом мого чоловiка, вiн такий самий по-дитячому впертий. Ви лише кiлька днiв тут, у нас, а вже вважаете, що обiзнанi з усiм краще за тих, хто тут народився, краще, нiж я, стара жiнка, нiж Фрiда, яка так багато бачила й чула в «Панському дворi». Я не заперечую, що можливо досягнути чогось усупереч правилам i життевому досвiду; особисто зi мною такого не траплялося, але, мабуть, iснуе достатньо таких прикладiв. Але в таких випадках дiяти потрiбно iнакше, а не так, як робите ви, постiйно повторюете лише «нi» та й «нi», покладаетеся тiльки на себе i не слухаете корисних порад. Гадаете, я за вас переживаю? Хiба я опiкувалася вами, поки ви жили один? Хоча, ясна рiч, потрiбно було, тодi вдалося б уникнути багатьох неприемностей. Єдиним, що я тодi сказала про вас своему чоловiковi, було: «Тримайся вiд нього подалi». Я повторила б це й сьогоднi, якби ви не зв’язали свою долю з Фрiдою. Саме завдяки iй я турбуюся про вас i взагалi придiляю вам увагу. І ви не маете права просто не слухатися мене, бо вiдповiдаете передi мною за Фрiду, адже я едина, хто опiкуеться нею, як мати. Можливо, Фрiда мае рацiю, i все, що трапилося з вами, замислив Кламм, але вiд нього я не довiдаюся про це, я нiколи не матиму змоги поговорити з ним, вiн для мене недоступний. А ви сидите тут, тримаете мою Фрiду, i вас самого, – чому я повинна мовчати про це, – тримаю я. Саме так, я вас тримаю, бо спробували б ви, юначе, знайти притулок ще в когось у Селi, навiть у псячiй будi, якщо б я вигнала вас iз дому.
– Дякую, – сказав К. – Це вiдверто, i я цiлком вам вiрю. Таке непевне мое становище, i, разом iз тим, становище Фрiди.
– Нi! – розлючено крикнула господиня. – Становище Фрiди не мае з цим нiчого спiльного. Фрiда живе в моему домi, i нiхто не мае права називати ii становище тут непевним.
– Добре, – сказав К. – Я погоджуюся з вами i в цьому, особливо враховуючи, що Фрiда з незрозумiлих менi причин, здаеться, страшенно вас боiться i тому не втручаеться. Тож зупинимося на менi. Мое становище страшенно хитке, цього ви не заперечуете, а навпаки, з усiх сил намагаетеся довести. Як i все, що ви говорите, це також правильно, хоча й не до кiнця. Наприклад, я знаю досить непогане мiсце для ночiвлi, яким маю право скористатися.
– Де? Де? – скрикнули Фрiда i господиня, одночасно й однаковою мiрою здивовано, так, нiби iхнi питання виникли з тих самих причин.
– У Варнави, – сказав К.
– Ця потолоч! – вигукнула господиня. – Цi пройдисвiти! У Варнави! Ви чули? – І вона повернулася обличчям до кутка, але помiчники випередили ii i вже виструнчилися по обидва боки господинi, яка схопила руку одного з них, так, нiби iй потрiбно було на когось спертися. – Ви чули, де ваш пан бувае? У сiм’i Варнави! Справдi, там вiн може переночувати, краще б вiн iз самого початку ночував там, а не в «Панському дворi». А ви куди дивилися?
– Панi господине, – сказав К. ще до того, як пролунала вiдповiдь. – Це моi помiчники, але ви поводитеся з ними так, нiби насправдi вони вашi помiчники, а моi охоронцi. У всьому iншому я готовий щонайменше ввiчливо посперечатися з вами, але питання помiчникiв, здаеться, надто зрозумiле! Тому я прошу вас не розмовляти з ними, а якщо мого прохання буде недостатньо, то я забороню iм вiдповiдати вам.
– Отже, менi не можна з вами розмовляти, – сказала господиня, i всi трое зареготали, смiх господинi був знущальним, але не таким, як очiкував К. Помiчники смiялися, як завжди, багатозначно й безглуздо, цей смiх знiмав iз них вiдповiдальнiсть.
– Не ображайся на нас, – сказала Фрiда. – Зрозумiй правильно. Якщо можна так висловитися, ми завдячуемо нашим коханням тiльки Варнавi. Коли я вперше побачила тебе, ти зайшов до шинку попiд руку з Ольгою. Хоча я вже чула про тебе, але нiяких особливих почуттiв це в мене не викликало. Я була байдужою не лише до тебе, а майже до всього. Я вже тодi була багато чим незадоволена, певнi речi дратували мене, але що то була за незадоволенiсть i що то було за роздратування! Наприклад, якщо мене ображав хтось iз вiдвiдувачiв, вони постiйно залицялися до мене, ти ж бачив iх, хоча приходили i ще гiршi за слуг Кламма. І от хтось мене образив, – але що для мене означала така образа? Менi здавалося, нiби це сталося багато рокiв тому або взагалi не зi мною, так, нiби я або лише чула про це, або вже встигла давно забути. Але я вже не можу докладно це описати, я навiть уявити цього вже не можу, настiльки сильно все помiнялося вiдтодi, як Кламм мене покинув.
І Фрiда перервала свою оповiдь, сумно похилила голову, склала руки на колiнах.
– От бачите! – вигукнула господиня так, нiби це сказала не вона, а Фрiда голосом господинi, а потiм пiдсунулася ближче до Фрiди. – Ви бачите, пане землемiр, наслiдки вашого вчинку, нехай це стане наукою i для ваших помiчникiв, з якими менi не можна розмовляти! Ви позбавили Фрiду найщасливiшого з усiх можливих станiв, що випав iй на долю, i це вдалося вам насамперед тому, що ця дiвчинка з ii по-дитячому надмiрним спiвчуттям не змогла витримати того, що ви прийшли попiд руку з Ольгою, бо це виглядало так, нiби ви потрапили до рук сiм’i Варнави. Вона врятувала вас i пожертвувала для цього собою. І тепер, коли це вже сталося i Фрiда вiддала усе, що мала, за щастя сидiти у вас на колiнах, тепер ви приходите й оголошуете як про свою найбiльшу перемогу про те, що одного разу у вас була можливiсть переночувати у Варнави. Цим ви, очевидно, намагаетеся довести свою незалежнiсть вiд мене. Справдi, якщо б ви переночували у Варнави, ви стали б настiльки незалежним вiд мене, що миттю змушенi були б забиратися геть iз мого дому.
– Я не знаю, якi грiхи мае на сумлiннi сiм’я Варнави, – сказав К., обережно пiдняв Фрiду, що була мов нежива, посадив ii на лiжко, а сам пiднявся. – Можливо, тут ви й маете рацiю, але я, безумовно, зробив правильно, коли пропонував вам не втручатися в нашi з Фрiдою справи. Ви згадали тодi про любов i турботу, але у ваших подальших словах я не надто помiтив щось подiбне, натомiсть в них було чимало ненавистi, знущання й погроз вигнати мене з дому. Якщо ви надумали посварити Фрiду зi мною чи мене з Фрiдою, то зроблено все було цiлком майстерно; але я не думаю, що ви досягнете мети, а якби раптом таке трапилося, то, – дозвольте й менi туманну погрозу, – ви дуже про це пошкодуете. Що ж стосуеться помешкання, яке ви менi видiлили, – очевидно, так ви називаете цю жахливу дiру, – то я сумнiваюся, що ви робите це з власноi волi, думаю, вас зобов’язуе спецiальне розпорядження вiдповiдних графських iнстанцiй. Я дам знати куди слiд, що мене вигнали звiдси, i менi призначать iнше помешкання, тодi ви зiтхнете з полегшенням, а я тим бiльше. А тепер я пiду до старости, щоб залагодити усi цi та деякi iншi справи; будь ласка, потурбуйтеся про Фрiду. Подивiться, до якого жахливого стану довели ii вашi так званi материнськi слова.
Потiм вiн повернувся до помiчникiв. «Ходiмо!» – сказав вiн, зняв iз гачка листа Кламма i хотiв уже йти геть. Господиня спочатку спостерiгала за ним мовчки i, аж коли вiн поклав руку на клямку дверей, сказала:
– Пане землемiр, я хочу сказати вам ще одну рiч на дорогу, бо як би ви не намагалися образити мене, стару жiнку, ви все-таки майбутнiй чоловiк Фрiди. Я говорю вам це тiльки тому, що ви страшенний невiглас у всьому, що стосуеться тутешнiх порядкiв, i коли вас слухаеш, волосся стае дибки, а ще бiльше, коли порiвнюеш те, що ви кажете, з дiйснiстю. Це неуцтво не вдасться виправити за один раз, а можливо, й нiколи, але дещо можна було б покращити, якби ви хоч трохи мене слухали й усвiдомлювали, що нiчого не знаете. Наприклад, ви вiдразу мали б стати справедливiшим щодо мене i збагнути, який страх менi довелося пережити, а наслiдки цього страху я вiдчуваю й досi, – коли я дiзналася, що моя крихiтка, так би мовити, покинула орла i зв’язалася з горобцем, хоча насправдi все значно гiрше, i я постiйно мушу намагатися забути про це, iнакше менi не вдалося б сказати вам жодного спокiйного слова. От ви й розiзлилися знову. Нi, будь ласка, ще не йдiть, вислухайте це останне прохання: куди б ви не прийшли, пам’ятайте, що ви нiчого не знаете, i будьте обережнi. Тут, у нас, де вас оберiгае присутнiсть Фрiди, говорiть собi все, що вам спаде на думку, наприклад, демонструйте нам, як ви збираетеся розмовляти з Кламмом, але, Бога ради, не робiть цього насправдi!
Вона встала з мiсця, злегка похитуючись вiд збудження, пiдiйшла до К., взяла його за руку i благально подивилася на нього.
– Панi господине, – сказав К. – Я не розумiю, чому ви принижуетесь i просите мене заради такоi дрiбницi. Якщо вашi слова – правда i менi дiйсно нiколи не вдасться порозмовляти з Кламмом, отже, цього не вiдбудеться незалежно вiд того, просять мене чи нi. Але якщо така можливiсть iснуе, то чому я повинен вiдмовлятися од неi, особливо якщо цим можна буде спростувати ваш основний закид, а вiдповiдно пiд великим питанням опиняться i вся решта. Те, що я невiглас, – правда, яку важко заперечити, i це дуже сумно для мене, але е в цьому й перевага, оскiльки невiглас завжди дiе смiливiше, а тому я волiю ще деякий час, поки вистачить моiх сил, перебувати в станi свого невiгластва i готовий змиритися з його, безумовно, поганими наслiдками. Цi наслiдки стосуються насамперед мене, тому я не розумiю, навiщо ви мене просите. Ви ж нiколи не покинете Фрiду, пiклуватиметеся про неi, i навiть якби я назавжди зник iз ii життя, у вашому розумiннi це було б щастям. Отже, чого ви боiтеся? Чи не боiтеся ви часом, – невiгласовi все дозволено, – з цими словами К. вiдчинив дверi, – чи не боiтеся ви часом за Кламма?
Господиня мовчки дивилася йому вслiд, коли вiн швидко спускався сходами, а за ним – помiчники.
Роздiл п’ятий
К. сам дивувався, що майбутня розмова зi старостою не надто його хвилюе. Вiн намагався пояснити це попереднiм досвiдом, бо досi спiлкування зi службами графа проходило вiдносно безболiсно. Однiею з причин, мабуть, було те, що в його справi iснувало якесь дуже чiтке й вигiдне для нього розпорядження, хоча, з iншого боку, вражала неймовiрна цiлiснiсть та стрункiсть структури всiх замкових служб. Ця еднiсть виглядала особливо досконалою там, де служби, на перший погляд, зовсiм не були взаемопов’язаними. Часом К. розмiрковував про все це i був недалекий вiд думки, що його становище цiлком задовiльне, але щоразу пiсля нападу такоi безтурботностi вiдразу ж нагадував собi, що саме в цьому й криеться найбiльша небезпека.
Прямий контакт iз владою був не надто утрудненим, оскiльки влада, хоч би як добре добре органiзована вона була, завжди мала дiяти вiд iменi далеких невидимих володарiв i залагоджувати далекi невидимi справи, тодi як К. боровся за щось живе i близьке, за себе самого. Принаймнi на початку, оскiльки вiн нападав. У цiй боротьбi йому, здаеться, допомагали ще й iншi, наразi невiдомi йому сили, про iснування яких вiн мiг запiдозрити з дiй влади. Та позаяк у всiх дрiбницях, а про важливi речi наразi ще не було мови, влада досi йшла К. назустрiч, у нього забирали можливiсть незначних i легких перемог, а разом iз цiею можливiстю й вiдповiдне задоволення собою, а також упевненiсть перемоги в подальших великих битвах. Замiсть цього вони дозволяли К. проникати всюди, куди вiн хотiв, хоча й лише в межах Села, розбещували i знесилювали його цим, позбавляли будь-якоi можливостi наступних сутичок та iзолювали вiд дiяльностi владних структур, примушуючи до нудного, незрозумiлого й чужого для нього способу iснування. Якщо так буде й далi, а К. утратить пильнiсть, то цiлком може статитися, що одного дня вiн, попри доброзичливiсть влади i свое старанне виконання всiх занадто вже легких бюрократичних обов’язкiв, дасть увести себе в оману нiбито сприятливiй атмосферi, яка його оточуе, i в подальшому життi поводитиметься настiльки необережно, що помилиться. І тодi влада, все ще м’яка i дружня, буде змушена прибрати його з дороги в iм’я якогось невiдомого йому, але загальнознаного закону. А як, зрештою, виглядатиме подальше життя в Селi? Ще нiде К. не бачив, щоб приватне й службове життя спiвiснували так тiсно, як тут. Вони настiльки переплелися, що часом здавалося, нiби просто помiнялися мiсцями. Наприклад, що означае влада, якою надiлений Кламм над службою К. i яка досi проявила себе лише достатньо формально, порiвняно з тою владою, яку Кламм реально мае в його спальнiй комiрчинi. Звiдси випливае, що трохи бiльшу легковажнiсть i розслабленiсть можна було проявити лише в ставленнi до офiцiйних установ, а всюди решта необхiдно бути страшенно обережним, озиратися на всi боки пiсля кожного кроку.
Спочатку К. побачив, що його теорiя стосовно дiяльностi тутешнiх органiзацiй пiдтверджуеться i в старости. Привiтний, товстий i поголений налисо чоловiк хворiв, його мучив особливо сильний напад подагри, тому вiн прийняв К. у лiжку.
– Отже, ви – наш землемiр, – сказав староста, хотiв випростатися для привiтання, але не змiг i знову вiдкинувся на подушки, безсило показуючи на ноги. Мовчазна жiнка, яка в напiвсутiнках заштореноi кiмнати з крихiтними вiкнами була схожа майже на тiнь, принесла крiсло й пiдсунула його до лiжка.
– Сiдайте, будь ласка, будь ласка, сiдайте, пане землемiр, – сказав староста. – І прошу менi сказати, у якiй ви справi.
К. прочитав листа Кламма i висловив своi зауваження. Тут у нього знову з’явилося вiдчуття надзвичайно легкого спiлкування з владою. Влада буквально брала на себе будь-якi труднощi, можна було все перекласти на ii плечi, а самому залишатися нiчим не зв’язаним i вiльним. Нiби вiдчувши це по-своему, староста неспокiйно засовгався в лiжку. Потiм сказав:
– Як ви помiтили, пане землемiр, я вже знав про всi цi справи. Причиною того, що я досi нiчого не зробив, е, по-перше, моя хвороба, а по-друге, те, що ви так довго не приходили. Я вже подумав, що ви вiд усього вiдмовилися. Але оскiльки ви так люб’язно знайшли мене самi, мушу, на жаль, сказати вам усю гiрку правду. Ви кажете, вас прийняли на роботу як землемiра, але, на жаль, нам не потрiбен землемiр. Для нього не знайшлося б нiякоi роботи, навiть зовсiм дрiбноi. Кордони наших скромних господарств чiтко визначенi, все акуратно розмежовано. Змiни власникiв майже не трапляються, а невеличкi територiальнi непорозумiння ми вирiшуемо самостiйно. Отже, навiщо нам землемiр?
Хоча К. попередньо й не думав про це, але в глибинi душi сподiвався почути щось подiбне. Саме тому змiг вiдразу вiдповiсти:
– Це для мене велика несподiванка, яка руйнуе всi моi плани. Я можу хiба сподiватися, що трапилася якась помилка.
– На жаль, нi, – сказав староста. – Усе виглядае саме так, як я описав.
– Але як таке можливо! – вигукнув К. – Я ж не для того так довго сюди iхав, щоб мене вiдразу ж вiдiслали назад!
– Це вже iнше питання, – сказав староста. – І не менi його вирiшувати, але як до цього дiйшло, я можу вам пояснити. У такiй величезнiй установi, як графська канцелярiя, може часом статися, що один вiддiл видае якийсь наказ, а водночас сусiднiй, нi про що не здогадуючись, готуе цiлком протилежний. І хоча вища контрольна iнстанцiя дiе безпомилково, але ii природа така, що вона завжди запiзнюеться, тому час вiд часу трапляються дрiбнi казуси. Помилки цi завжди дуже незначнi, як, наприклад, у вашому випадку. У важливих справах менi не доводилося чути про якiсь помилки, але за дрiбницi часто бувае дуже соромно. Що ж стосуеться вашоi ситуацii, то я не збираюся робити з цього бюрократичноi таемницi, насамперед тому, що не почуваю себе достатньою мiрою бюрократом, я селянин, i таким залишуся. Тому можу вiдверто розповiсти вам, як усе вiдбувалося. Досить давно, я тодi щойно кiлька мiсяцiв як став старостою, прийшов наказ, уже не пам’ятаю, з якого саме вiддiлу, в наказi з типовою для тамтешнiх канцеляристiв категоричнiстю було повiдомлення про необхiднiсть викликати землемiра, а громада повинна приготувати до його прибуття всi необхiднi для роботи плани й креслення. Цей наказ стосувався, ясна рiч, не вас, це було багато рокiв тому, i я б узагалi про це не згадав, якби не хвороба i надмiр вiльного часу, який я проводжу в лiжку, тож маю нагоду думати про рiзнi дрiбницi… Мiццi, – перебив вiн сам себе, звертаючись до жiнки, яка все ще тинялася по кiмнатi, зайнята незрозумiлою дiяльнiстю. – Будь ласка, подивися там у шафi, може, ти знайдеш наказ. – Розумiете, це було на самому початку моеi роботи, я тодi ще все зберiгав.
Жiнка тут же вiдчинила шафу, i К. разом зi старостою зазирнули всередину. Шафа була забита паперами. Коли вiдкрилися дверi, на пiдлогу випало двi великi пачки документiв, перемотаних так, як переважно зв’язують дрова, – жiнка злякано вiдскочила.
– Це мае бути десь унизу, – керував староста з лiжка. – Унизу, я сказав.
Жiнка обома руками слухняно витягла все з шафи, щоб дiстатися до нижнiх паперiв. Документи зайняли майже пiвкiмнати.
– Багато роботи зроблено, – покивав головою староста. – І це лише крихiтна частка. Основну масу я зберiгав у стодолi, але найбiльшу частину, на жаль, утрачено. Хто ж може все це втримати вкупi! Але в стодолi залишилося ще дуже багато. Ну що, ти зможеш знайти наказ? – вiн знову звернувся до своеi дружини. – Тобi потрiбна папка, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.
– Тут надто темно, – сказала жiнка. – Я принесу свiчку.
І вона вийшла з кiмнати, переступаючи через розкиданi на пiдлозi папери.
– Моя дружина для мене велика опора, – сказав староста, – у цiй важкiй канцелярськiй працi, яку, до того ж, потрiбно виконувати лише помiж iншим. Щоправда, для писання в мене е помiчник, учитель, але навiть i з ним ми не встигаемо завершити все, це просто неможливо, тому залишаеться багато невирiшених справ, я iх зберiгаю в тiй скринi. – І вiн показав на iншу шафу. – А тепер, коли я хворiю, нас просто завалило, – сказав вiн i втомлено, але гордо вiдкинувся на подушки.
– Може, я допомiг би вашiй дружинi в пошуках? – запропонував К., коли жiнка повернулася зi свiчкою i стала на колiна перед шухлядою, шукаючи наказ.
Староста з уcмiшкою похитав головою:
– Я вже сказав, що не маю перед вами жодних службових таемниць, але дозволити вам порпатися в документах – це все-таки занадто.
У кiмнатi стало тихо, було чути лише шарудiння паперу. Староста, можливо, навiть трохи задрiмав. Тихенький стукiт у дверi змусив К. озирнутися. Це були, ясна рiч, помiчники. Добре, що вiн iх змiг уже хоча б трохи виховати, i вони не ввалювалися вiдразу до кiмнати, а шепотiли спершу крiзь прочиненi дверi:
– Нам холодно на вулицi.
