К. все ще не наважувався наполягати, але сподiвався, що його вже майже залишили, тому про всяк випадок запитав тiльки iм’я пана.
– Кламм, – сказав господар мiж iншим, озираючись при цьому на свою дружину, яка прошарудiла повз них спiдницями дивовижно зношеноi, старомодноi сукнi, переобтяженоi надто численними рюшами i складками, хоча колись ця сукня, безумовно, виглядала по-мiському розкiшно. Господиня прийшла за чоловiком на прохання гостя-начальника. Перед тим як пiти, господар iще раз озирнувся на К., нiби не вiн сам, а К. мав тепер вирiшити справу ночiвлi. К. нiчого не мiг сказати, особливо у свiтлi того, що саме його начальник опинився сьогоднi тут. Ця новина змусила його розгубитися. К. сам собi не мiг цього до кiнця пояснити, але вiдчував себе перед Кламмом значно менш вiльно, нiж перед Замком загалом. К. зовсiм не боявся бути впiйманим тут у сенсi сказаного господарем, але це виглядало б як дрiбна шкода, легковажно заподiяна людинi, якiй чимось завдячуеш. При цьому вiн iз жалем констатував, що в цьому вiдчуттi проявляються першi наслiдки його пiдпорядкованостi керiвництву, його статусу зарахованого на службу, а також те, що, навiть помiтивши цi ознаки, вiн не в змозi боротися з ними. Тому вiн стояв, кусаючи губи, i мовчав. Господар iще раз зиркнув на К. перед тим, як зникнути за дверима. К. подивився йому вслiд i продовжував стояти на мiсцi, аж поки не пiдiйшла Ольга й не потягла його вперед.
– Що ти хотiв вiд господаря? – запитала Ольга.
– Я хотiв тут переночувати, – вiдповiв К.
– Ти ж ночуватимеш у нас, – здивувалася дiвчина.
– Звичайно, – вiдповiв К. i замовк, iй довелося самостiйно трактувати його слова.
Роздiл третiй
У просторому шинку, середина якого була нiчим не заставлена, попiд стiнами, зверху на бочках i довкола них, сидiли селяни, але виглядали вони трохи по-iншому, нiж у заiздi, де зупинився К. Тутешнi вiдвiдувачi були чистiшi, вбранi в майже однаковi, сiро-жовтi теплi куртки з цупкоi тканини i вузькi штани. Це були невисокi чоловiки, на перший погляд дуже подiбнi мiж собою, iз пласкими, скуластими обличчями, хоча й досить щокатi. Вони сидiли тихо i майже не рухалися, прибулих провели повiльними й байдужими поглядами. Але те, що iх було так багато i вони сидiли так тихо, справило враження на К. Вiн знову взяв Ольгу пiд руку, щоб пояснити свою присутнiсть тут. У кутку пiднявся знайомий Ольги i хотiв пiдiйти, але К. повернув дiвчину за лiкоть в iншому напрямку. Нiхто, крiм неi, не мiг цього помiтити, а вона не пручалась i тiльки з посмiшкою глянула вбiк.
Пиво наливала дiвчина на iм’я Фрiда [7 - Прототипом образу Фрiди частково вважають i Фелiцу Бауер, з якою у Кафки багато рокiв тривав роман i листування з якою становить частину творчостi Кафки. Ось опис ii зовнiшностi в щоденнику (20 серпня 1912 року) пiсля знайомства: «Фройляйн Ф.Б. Коли я 13 серпня прийшов до Брода, вона сидiла за столом i здалася менi все ж таки схожою на служницю. Та мене зовсiм i не цiкавило, хто вона, я просто вiдразу змирився з ii присутнiстю. Порожне кiстляве обличчя, що вiдверто демонструе свою порожнечу. Вiдкрита шия. Накинута наопашки блузка. Здавалося, вона була одягнена зовсiм по-домашньому, хоч, як з’ясувалося згодом, це було зовсiм не так. (…) Майже зламаний нiс, свiтлi, трохи цупкуватi непривабливi коси, мiцне пiдборiддя. Сiдаючи, я вперше придивився до неi, а коли сидiв, то вже мав твердий присуд».]. Непримiтна, маленька бiлявка з сумними очима i запалими щоками, але вражав ii погляд, у якому вiдчувалася якась особлива зверхнiсть. Коли вона глянула на К., йому здалося, що цей погляд уже прийняв за нього чимало рiшень, зокрема в питаннях, про iснування яких вiн не здогадувався, та цей погляд переконав його, що вони таки iснують. К. уважно стежив за Фрiдою збоку, поки вона розмовляла з Ольгою. Ольга i Фрiда, здаеться, не були подругами, вони обмiнялися лише кiлькома байдужими фразами. К. вирiшив iм допомогти i запитав Фрiду прямо:
– Ви знаете пана Кламма?
Ольга засмiялася.
– Чому ти смiешся? – роздратовано запитав К.
– Я не смiюся, – заперечила вона, продовжуючи реготати.
– Ольга поводиться як маленька дiвчинка, – сказав К. i перехилився через стiл, щоб ще раз упiймати погляд Фрiди. Але вона опустила очi й тихо запитала:
– Хочете побачити пана Кламма?
К. хотiв. Вона показала на дверi злiва вiд себе.
– Тут е невеличка дiрка, крiзь неi ви можете подивитися.
– А люди довкола? – запитав К.
Вона вiдкопилила нижню губу i неймовiрно м’якою рукою потягла К. до дверей. Крiзь щiлину, очевидно, просвердлену тут, щоб пiдглядати, К. побачив майже все сусiдне примiщення.
За письмовим столом у центрi кiмнати, у зручному крiслi з круглою спинкою сидiв Кламм, яскраво освiтлений лампою, що висiла просто над ним. Вiн був середнього зросту, товстий i вайлуватий. Обличчя ще виглядало гладеньким, але щоки вже трохи опустилися донизу пiд вагою рокiв. Досить довгi чорнi вуса. Криво вбране пенсне поблискувало, й очей не було видно. Якби Кламм сидiв за столом прямо, К. бачив би тiльки його профiль, але чиновник повернувся в бiк дверей, тому К. мiг дивитися просто в обличчя свого начальника. Лiвий лiкоть Кламм поклав на стiл, праву руку, яка тримала сигару марки «Вiрджинiя», – на колiно. На столi, оточеному високим кантом, стояв кухоль пива, кант заважав добре роздивитися, чи лежать там ще якiсь папери, але здавалося, що стiл порожнiй. Для певностi К. попросив Фрiду зазирнути в дiрочку й пiдтвердити побачене. Але оскiльки дiвчина незадовго перед тим була в кiмнатi, то могла з певнiстю засвiдчити К., що нiяких паперiв на столi не було. К. запитав Фрiду, чи йому вже час iти, але вона вiдповiла, що вiн може спостерiгати крiзь щiлину так довго, як йому подобаеться. К. залишився тепер наодинцi з Фрiдою, Ольга, як К. зауважив краем ока, пiшла до свого знайомого i тепер сидiла на бочцi з пивом та дригала ногами.
– Фрiдо, – прошепотiв К. – Ви добре знаете пана Кламма?
– О так, – сказала вона. – Дуже добре.
Фрiда нахилилася до К., i йому аж тепер впало у вiчi, що свою легеньку кремову блузку з глибоким вирiзом дiвчина поправляла доволi грайливо. На ii худорлявому тiлi ця блузка виглядала недоречно. Потiм вона сказала:
– Ви пам’ятаете, як Ольга смiялася?
– Так, вона дуже невихована, – сказав К.
– Не зовсiм так, – примирливо заперечила Фрiда. – У неi була причина для смiху. Ви питаете, чи знаю я Кламма, а я таки знаю, – у цьому мiсцi вона випросталася й кинула на К. свiй переможний погляд, який важко було пов’язати зi сказаним ранiше. – Я його коханка.
– Коханка Кламма? – перепитав К.
Вона кивнула.
– Тодi ви, – сказав К. з посмiшкою, щоб це не прозвучало занадто серйозно, – дуже поважна особа для мене.
– Не лише для вас, – сказала Фрiда дружнiм тоном, хоча й не вiдповiла на його посмiшку. Але К. знайшов спосiб подолати ii зверхнiсть i скористався ним. Вiн запитав:
– Ви вже були в Замку?
Це не подiяло, бо вона вiдповiла:
– Нi, але хiба не досить того, що я стою тут, за шинквасом?
Їi марнославство було неймовiрним, i, здаеться, вона хотiла задовольнити його саме на К.
– До речi, – сказав К., – у цьому шинку справа поставлена добре.
– Це дiйсно так, – погодилася дiвчина. – А починала я з догляду за худобою в заiздi «Бiля мосту».
– Цими нiжними ручками? – сказав К. напiвпитально i сам не зрозумiв, чи вiн просто хоче пiдсипатися до неi, чи справдi вона його зачарувала. Їi руки дiйсно були маленькi й тендiтнi, але iх можна було б назвати й слабкими та невиразними.
– Тодi нiхто на це не зважав, – сказала вона. – Та й зараз…
К. подивився на неi запитально, але вона похитала головою i не хотiла говорити далi.
– Звичайно, – сказав К. – У вас е своi таемницi, i ви не будете iх вiдкривати комусь, кого знаете якихось пiвгодини i хто ще не мав нагоди розповiсти, що вiн за один.
Але це була невчасна фраза, вона нiби вивела Фрiду з такоi сприятливоi для К. замрiяностi. Дiвчина витягла зi шкiряноi торбинки у себе на поясi дерев’яний корок, встромила його у дiрку для спостереження i сказала К., намагаючись не показувати змiни настрою:
– Усе, що стосуеться вас, я знаю. Ви – землемiр. – І додала: – А тепер я мушу працювати.
І вона зайняла свое мiсце за шинквасом, куди пiдiйшли один за одним кiлька вiдвiдувачiв, щоб наповнити своi кухлi. К. хотiв ще раз непомiтно переговорити з нею, тому взяв iз полицi порожнiй кухоль i пiдiйшов до неi.
– Ще тiльки одне слово, панно Фрiдо, – сказав вiн. – Для того щоб пiднятися з доглядальницi худоби до шинкарки, потрiбна неймовiрна сила духу, та й сам випадок незвичайний, але хiба такiй людинi, як ви, варто на цьому зупинятися? Безглузде питання. З ваших очей, тiльки не смiйтеся з мене, панно Фрiдо, промовляе не так уже здобута перемога, як готовнiсть до майбутньоi боротьби. Та перед людиною, що прагне досягнути мети, виникае стiльки перешкод. І що вища мета, то бiльшими стають перешкоди, тому немае нiчого неприродного в прагненнi забезпечити собi пiдтримку iншоi людини. Нехай незначноi i невпливовоi, але такоi, що теж не полишае боротьби. Можливо, ми могли б спокiйно поговорити про це наодинцi, коли за нами не спостерiгатимуть стiльки чужих очей.
– Я не розумiю, чого ви хочете, – сказала вона, i в ii голосi цього разу мимоволi прозвучали не стiльки перемоги ii життя, скiльки нескiнченнi розчарування. – Чи не запраглося вам часом вiдбити мене у Кламма? О Боже! – вона розвела руками.
– Ви бачите мене наскрiзь, – сказав К. так, нiби його втомила ii недовiра. – Саме таким i був мiй потаемний план. Ви повиннi покинути Кламма i стати моею коханкою. А тепер я можу йти. Ольго! – покликав вiн. – Ми йдемо додому.
Ольга слухняно зiстрибнула з бочки, але приятелi вiдразу обступили ii тiсним колом i не вiдпускали. Тут Фрiда раптом загрозливо подивилася на К. i тихо сказала:
– То коли я можу з вами поговорити?
– Чи мiг би я тут переночувати? – запитав К.
– Так, – вiдповiла Фрiда.
