Фрiда, яка на кiлька хвилин зникла, повернулася з невеличким вузликом у руках. Ольга сумно вiдiйшла вбiк.
– Ми можемо йти, – сказала Фрiда.
Було само собою зрозумiло, що вона збираеться йти до заiзду «Бiля мосту». І вони вирушили процесiею в складi К., Фрiди i помiчникiв. Селяни демонстрували Фрiдi свою зневагу, iх можна було зрозумiти, адже досi вона була з ними занадто суворою; один навiть взяв палицю i робив вигляд, нiби не випустить нiкого, поки Фрiда не перескочить через палицю, та достатньо було ii погляду, щоб вiн облишив цю розвагу. На вулицi, в снiгу, К. зiтхнув трохи вiльнiше. Опинитися на свiжому повiтрi було великим щастям, це полегшувало труднощi шляху, якби К. був сам, йому йшлося б ще легше. У заiздi вiн одразу ж пiднявся нагору, до своеi кiмнати, i лiг на лiжко, Фрiда розташувалася внизу, на пiдлозi. Помiчники зайшли разом iз ними, iх виставили геть, але вони повернулися до кiмнати через вiкно. К. був надто втомлений, аби ще раз виганяти iх. Господиня пiднялася нагору привiтатися з Фрiдою, Фрiда назвала ii «матiнкою»; вони напрочуд довго вiтали одна одну з поцiлунками та обiймами. Загалом у кiмнатi було не надто тихо, час вiд часу заходили служницi у своiх чоловiчих чоботях, щоб принести або забрати щось. Якщо iм був потрiбен котрийсь iз численних навалених на лiжку предметiв, вони безцеремонно витягували його просто з-пiд К. Із Фрiдою вiталися як зi своею. Але попри цi перешкоди, К. пролежав у лiжку цiлий день i цiлу нiч. Фрiда приносила йому все необхiдне. А коли наступного ранку вiн нарештi пiднявся з вiдчуттям, що добре вiдпочив, настав уже четвертий день його перебування в Селi.
Роздiл четвертий
Вiн хотiв би порозмовляти з Фрiдою сам на сам, але йому заважала постiйна нав’язлива присутнiсть помiчникiв, з якими Фрiда час вiд часу жартувала i смiялася. Треба визнати, що вони були невибагливими i влаштувалися в куточку на двох старих жiночих спiдницях. Помiчники розповiли Фрiдi, що для них було справою честi не заважати пановi землемiру i займати щонайменше мiсця, тому вони постiйно намагалися сплестися якомога тiснiше руками чи ногами, i це супроводжувалося хихотiнням та перешiптуванням, вони скручувалися й виверталися, у темрявi в iхньому кутку можна було роздивитися тiльки один великий клубок. Але попри це, як важко було не помiтити в денному свiтлi, вони були дуже уважними спостерiгачами, якi нiколи не вiдводили погляду од К., навiть якщо при цьому вдавали, нiби по-дитячому бавляться, складали долонi в кулаки i дивилися крiзь них, немов у далекогляднi труби, або займалися iншими дурницями. Навiть коли вони лише час вiд часу поглядали на К. i робили вигляд, нiби цiлковито зайнятi доглядом за своiми бородами, якi були для них страшенно важливими, помiчники постiйно порiвнювали, чия довша й густiша, а Фрiду просили розсудити iх.
Часто К. з цiлковитою байдужiстю спостерiгав за тим, як вовтузиться ця трiйця.
Коли вiн вiдчував себе достатньо сильним, щоб устати з лiжка, всi навперебiй кидалися його обслуговувати. Та в нього не було ще сили опиратися iхнiй послужливостi, тому вiн змирився i спостерiгав, як поступово потрапляе в залежнiсть вiд них, що може мати поганi наслiдки, але нiчого не мiг iз собою вдiяти. Зрештою, не було жодноi неприемностi в тому, щоб пити за столом добру каву, яку принесла Фрiда, грiтися бiля камiна, який вона розпалила, раз по раз посилати донизу помiчникiв, сповнених старання i незграбностi, за водою для миття, милом, гребiнцем, дзеркалом, а врештi i за скляночкою рому, про що К. достатньо було лише тихо й нерозбiрливо натякнути.
І от одного разу, посеред приемного процесу, коли К. вiддавав накази, а помiчники слухняно iх виконували, К. раптом сказав, бiльше пiд владою хорошого настрою, нiж iз надiею на успiх:
– А тепер вийдiть, ви, двое, менi вiд вас наразi нiчого не треба, я хочу порозмовляти з панною Фрiдою сам на сам.
І не побачивши на iхнiх обличчях спротиву, вiн додав, щоб утiшити iх:
– Пiзнiше ми втрьох пiдемо до старости, зачекайте на мене внизу.
Як не дивно, але вони послухалися, хоча й сказали перед тим, як вийти:
– Ми можемо й тут зачекати.
К. вiдповiв:
– Знаю, але непотрiбно.
Значно бiльше його розiзлило, але в певному сенсi й сподобалось, коли пiсля вiдходу помiчникiв Фрiда сiла йому на колiна й сказала:
– Коханий, а чим тобi не догодили помiчники? Ми не повиннi мати вiд них нiяких таемниць. Вони ж такi вiдданi.
– Отже, вiдданi, – обурився К. – Вони постiйно за мною тиняються, це безглуздо та жахливо.
– Здаеться, я тебе розумiю, – сказала вона й обiйняла його за шию, потiм хотiла додати ще щось, але не змогла. Крiсло стояло поряд iз лiжком, i обое перехилилися та скотилися туди. Вони затихли, але не так несамовито, як тiеi ночi. Вона шукала щось i вiн шукав щось, розлючено, зi спотвореними обличчями, сховавши голови на грудях одне одного, вони шукали, iхнi тiла здригалися, але, як i iхнi обiйми, не давали забуття, лише постiйно нагадували про обов’язок шукати далi. Як собаки нестямно розгрiбають землю, так гребли й вони в тiлах одне одного, а потiм безсило i розчаровано, намагаючись ухопити хоча б останнiй шматок щастя, кожен проводив язиком по обличчю iншого. Тiльки втома заспокоiла iх i примусила вiдчути вдячнiсть. До кiмнати увiйшли служницi.
– Дивись, як вони тут розляглися, – сказала одна й спiвчутливо накрила iх хустиною.
Пiзнiше, коли К. вiдкинув хустину й озирнувся, то побачив, i це його зовсiм не здивувало, що помiчники знову сидять у своему кутку, показують пальцями на К. i, перебиваючи один одного, вiддають йому честь, а зовсiм поряд iз лiжком сидить господиня i плете шкарпетку, ця маленька робота зовсiм не личить до ii велетенськоi постави, яка заступила собою майже все освiтлення в кiмнатi.
– Я вже давно чекаю, – сказала господиня й пiдняла свое широке обличчя, на якому вже було багато зморшок, хоча загалом воно виглядало ще достатньо гладеньким i нагадувало про колишню привабливiсть. Цi слова прозвучали як докiр, дуже недоречний, бо К. не просив ii приходити. Тому вiн лише кивнув, пiдтверджуючи ii слова, i сiв, прямо тримаючи спину. Фрiда також устала, але вiдiйшла вiд К. i сперлася на крiсло, в якому сидiла господиня.
– Чи не могло б те, що ви збираетеся менi сказати, панi господине, – розсiяно запитав К., – зачекати, поки я повернуся вiд старости? У мене з ним важлива розмова.
– Моя важливiша, повiрте, пане землемiр, – сказала господиня. – Там iтиметься, я пiдозрюю, всього-на-всього про роботу, а я хочу поговорити про людину, про Фрiду, мою бiдну дiвчинку.
– Он воно що, – сказав К. – Тодi будь ласка, хоча я й не розумiю, чому б не залишити цi справи на вирiшення нам обом.
– З любовi й турботи, – вiдповiла господиня i притягла до себе голову Фрiди. Фрiда стоячи досягала лише до плеча господинi, що сидiла в крiслi.
– Якщо Фрiда так вам довiряе, – сказав К., – то i я не можу iнакше. А крiм того вона нещодавно назвала моiх помiчникiв вiдданими, тож тепер ми всi стали друзями. Отже, панi господине, скажу я вам, найкраще буде, якщо ми з Фрiдою одружимося. І то якнайшвидше. На жаль, на превеликий жаль, я не зможу замiнити Фрiдi те, що вона через мене втратила, – посаду в «Панському дворi» та прихильнiсть Кламма.
Фрiда пiдняла очi, вони були повнi слiз i цiлком позбавленi переможного виразу.
– Чому я? Чому вибрали саме мене?
– Як так? – в один голос запитали господиня i К.
– Вона розгублена, бiдна дитина, – сказала господиня, – бо ж так багато щастя й нещастя водночас.
І нiби на пiдтвердження цих слiв Фрiда кинулася К. на шию, почала пристрасно його цiлувати, так нiби в кiмнатi бiльше нiкого не було, i, не випускаючи його з обiймiв, з плачем упала перед ним на колiна. К. обома руками погладив Фрiду по головi i запитав господиню:
– Ви вважаете, я маю рацiю?
– Ви чесний чоловiк, – сказала господиня, в ii голосi також бринiли сльози, вона виглядала трохи втомленою й важко дихала, але знайшла в собi сили продовжити: – Тепер вiд вас вимагатимуться тiльки якiсь гарантii, що iх ви маете дати Фрiдi, бо хоч би якою високою була моя думка про вас, ви все-таки чужинець, нiхто не може порекомендувати вас, про ваше попередне iснування в нас тут нiчого не вiдомо. Гарантii необхiднi, пане землемiр, ви ж самi визнали, що Фрiда так багато втрачае через стосунки з вами.
– Так, так, звичайно, гарантii, – сказав К. – Найкраще буде дати iх у присутностi нотарiуса, хоча тут можуть утрутитися i якiсь iншi графськi служби. До речi, я обов’язково мушу ще перед весiллям залагодити одну справу. Для цього менi необхiдно поговорити з Кламмом.
– Це неможливо, – сказала Фрiда, встала i притислася до К. – Що за дивна iдея!
– Це необхiдно, – сказав К. – Якщо я не можу досягнути цього самостiйно, ти мусиш менi допомогти.
– Я не можу, К., я не можу, – сказала Фрiда. – Кламм нiколи не розмовлятиме з тобою, як ти тiльки мiг подумати, що вiн з тобою розмовлятиме!
– А з тобою? – запитав К.
– Також нi, – вiдповiла Фрiда. – Нi з тобою, нi зi мною, все це абсолютно неможливо.
Вона повернулася до господинi, розводячи руками:
– Ви тiльки послухайте, панi господине, чого вiн вимагае.
– Ви – егоiст, пане землемiр, – сказала господиня, i було страшно спостерiгати, як прямо вона сидить на своему стiльцi, заклавши ногу на ногу, могутнi колiна проступають крiзь тонку спiдницю. – Ви вимагаете неможливого.
– Чому це неможливо? – запитав К.
– Я поясню вам, – сказала господиня таким тоном, нiби це була з ii боку не остання послуга, а перше покарання. – Це я вам радо поясню. Я не маю нiякого вiдношення до Замку, я звичайна жiнка i господиня в заiздi найнижчого класу. Можливо, не зовсiм найнижчого, але майже. Тому, ймовiрно, ви й не вважатимете мое пояснення вартим уваги, але я чимало бачила в життi, зустрiчалася з багатьма людьми i несла важкий тягар господарки лише на своiх плечах, бо хоча мiй чоловiк i дуже милий, але хазяйнувати вiн не вмiе i нiколи не збагне, що таке вiдповiдальнiсть. Особисто ви завдячуете тiльки його недбальству тим, що опинилися того вечора тут, у Селi, тим, що сидите на лiжку, спокiйний i задоволений, – я тодi була вже страшенно втомлена, просто падала з нiг.
– Про що це ви? – запитав К. бiльше з цiкавостi, нiж зi злостi, i струсив iз себе неуважнiсть.
– Ви завдячуете цим тiльки його недбальству! – ще раз вигукнула господиня, показуючи на К. пальцем.
Фрiда спробувала ii заспокоiти.
– Чого тобi треба? – запитала господиня, рiзко повернувшись усiм тiлом. – Пан землемiр мене запитав, тож я мушу йому вiдповiсти. Як по-iншому вiн повинен збагнути те, що для нас само собою зрозумiле, що пан Кламм нiколи не буде з ним розмовляти. Що я кажу «буде», нiколи не зможе з ним розмовляти. Чуете, пане землемiр! Пан Кламм належить до Замку, а це вже само по собi, незалежно вiд його посади, означае дуже високе становище. А хто ви такий, чию згоду на одруження ми тут так принижено випрошуемо! Ви не належите до Замку, ви не належите до Села, ви – нiхто. Хоча, на жаль, ви таки хтось, ви – чужинець, який всюди зайвий i завжди плутаеться пiд ногами, чоловiк, через якого у всiх додаеться клопотiв, через якого потрiбно переселяти служниць, чиi намiри нiкому невiдомi, чоловiк, який спокусив нашу любу маленьку Фрiду i якому ii тепер, на жаль, потрiбно вiддати за дружину. Я, зрештою, не дорiкаю вам за всi цi недолiки; ви такий, який е, я вже занадто багато бачила у своему життi, тож витримаю й це. Але уявiть собi тiльки, чого ви вимагаете. Людина рiвня Кламма повинна з вами говорити! Я з болем у серцi слухала, як Фрiда дала вам можливiсть пiдглядати в щiлину, вже тодi, коли вона це зробила, ви ii спокусили. Скажiть, як ви взагалi змогли витримати присутнiсть Кламма? Ви не повиннi вiдповiдати, я знаю, ви добре це витримали. Ви взагалi не маете здатностi побачити Кламма насправдi, це не перебiльшення з мого боку, бо я сама не маю такоi здатностi. Кламм повинен поговорити з вами, але вiн нiколи не розмовляе з людьми iз Села, вiн ще нiколи нi з ким не розмовляв. Це була велика честь для Фрiди, честь, якою я пишатимуся до кiнця своiх днiв, що вiн час вiд часу вигукував Фрiдине iм’я, що вона могла звертатися до нього, коли захоче, й отримала дозвiл користуватися дiрочкою для пiдглядання, але вiн навiть iз нею не розмовляв. І те, що вiн ii часом кликав, не мусить мати того значення, яке цьому фактовi часто приписують. Вiн просто вигукував iм’я «Фрiда», i невiдомо, що мав при цьому на увазi. Те, що Фрiда вiдразу ж прибiгала на цей крик, це ii справа, а коли ii щоразу беззастережно впускали до нього, на це була його добра воля, хоча не доведено, що кликав вiн саме ii. Але, на жаль, навiть це назавжди залишилося в минулому. Можливо, Кламм ще колись вигукне: «Фрiда», хто знае, але ii до нього точно бiльше не пустять, це дiвчисько, яке зв’язалося з вами. Тiльки одного-единого я не можу збагнути бiдною своею головою: як дiвчина, яку всi називали коханкою Кламма, до речi, особисто я вважаю таке формулювання надто перебiльшеним, – могла дозволити вам навiть торкнутися до себе.
– Погоджуюся, це дивно, – сказав К. i посадив Фрiду собi на колiна, вона не пручалася, хоча й не пiднiмала голови. – Але це доводить, що й усi iншi вашi твердження не цiлком справедливi. Наприклад, ви маете цiлковиту рацiю в тому, що порiвняно з Кламмом я – нiхто, i якщо зараз я вимагаю можливостi порозмовляти з ним, i навiть вашi пояснення не змусили мене передумати, то це не означае, що я зможу витримати його присутнiсть без посередництва дверей i не вибiжу з кiмнати вiдразу пiсля його появи. Але такi побоювання, навiть якщо вони небезпiдставнi, для мене не становлять достатньо вагомоi причини, аби вiдмовитися од прагнення до такоi розмови. Хоча якщо менi вдасться не спасувати перед ним, то тодi вже не обов’язково, щоб вiн зi мною розмовляв, менi достатньо буде побачити, як дiють на нього моi слова, а якщо вони нiяк не подiють або вiн iх не почуе, то я все одно матиму ту перевагу, що змiг вiльно висловитися в присутностi можновладця. А ви, панi господине, з вашим величезним знанням життя i людськоi психологii, а також Фрiда, яка ще вчора була коханкою Кламма, – я не бачу потреби не вживати цього слова, – ви обое з певнiстю маете змогу влаштувати менi розмову з Кламмом. Якщо немае iншоi можливостi, то в «Панському дворi», сподiваюся, вiн i сьогоднi ще там.
