– Варнаво, – сказав К. – У цьому немае потреби, я пройдуся трохи з тобою.
– Чому ти не хочеш iти до шинку? – запитав Варнава.
– Мене дратують люди всерединi, – вiдповiв К. – Ти ж сам бачив, якi настирливi цi селяни.
– Але ж ми можемо пiти до твоеi кiмнати, – запропонував Варнава.
– Це кiмната служниць, – заперечив К. – Там брудно i душно; щоб не залишатися в нiй, я вирiшив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти своi вагання. – Вiзьми мене пiд руку, ти йдеш упевненiше, нiж я.
І К. вчепився в його лiкоть. Було зовсiм темно, обличчя свого супутника К. взагалi не бачив, а постать виднiлася дуже нечiтко, його руку вiн знайшов навпомацки. Варнава не заперечував, i вони пiшли геть вiд заiзду. К. вiдчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, i затримуе його. За iнших обставин через цю дрiбницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снiгу сьогоднi вранцi, тепер у нього був Варнава, який мiг витягти його на собi. Але вiн вiдганяв геть такi думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немае нiчого важливiшого, анiж спiльне просування вперед.
Вони йшли, але К. не орiентувався, куди саме, не мiг нiчого впiзнати. Навiть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таемницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб iти вперед, забирали в нього здатнiсть мислити. Думки не зосереджувалися на метi iхньоi подорожi, а плуталися. Час вiд часу вiн згадував рiдну домiвку, i цi спогади переповнювали його. Там також у центрi села стояла церква, з одного боку бiля неi примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кiлька хлопцiв змогли видертися на цей мур, але К. не став одним iз них. Дiти хотiли побувати на мурi не з цiкавостi, адже на цвинтарi для них уже не залишилося таемниць пiсля того, як вони не раз заходили туди крiзь маленькi загратованi ворiтця. Гладенький i високий мур приваблював iх своею недосяжнiстю, i вони прагнули вилiзти на нього. Одного ранку порожню i тиху площу заливало свiтло. К. не бачив цю площу такою нi до того, нi згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому мiсцi, де вiн стiльки разiв здавався i вiдступав, вiн iз першоi ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камiнцi з-пiд його нiг ще сипалися донизу, а вiн уже був нагорi. Установив прапорець, вiтер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потiм довкола i навiть через плече на вкопанi в землю хрести; цiеi митi не було на свiтi нiкого бiльшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зiгнав К. донизу суворим поглядом. Зiстрибуючи донизу, К. поранив колiно i ледь дiстався додому, але таки побував на мурi. Вiдчуття цiеi перемоги, як тодi здавалося, дасть йому опору на все життя, i це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато рокiв, у цю заснiжену нiч, поряд iз Варнавою, йому допомiг саме цей спогад.
Вiн сильнiше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосуеться напрямку iхнього руху, то наскiльки К. мiг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки вiн присягнувся, що нiякi труднощi, навiть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути. Чи ця дорога може бути нескiнченною? У денному свiтлi Замок виглядав досить легкодоступною цiллю, а вiстун мав би знати найкоротший шлях.
І тут Варнава зупинився. Де вони? Далi дороги немае? Варнава попрощаеться з К.? Це йому не вдасться. К. так мiцно вчепився в руку Варнави, що заболiла його власна рука. Чи, можливо, сталося неймовiрне, i вони вже в Замку або ж перед його ворiтьми? Але ж вони жодного разу не пiдiймалися вгору, як здалося К. Чи Варнава провiв його якоюсь стежкою, що пiдiймаеться непомiтно?
– Де ми? – тихо запитав К. бiльше себе, нiж свого супутника.
– Удома, – вiдповiв Варнава.
– Удома?
– Тепер, пане, вважай, не послизнися, починаеться спуск.
– Спуск?
– Лише кiлька крокiв, – додав вiн i вже стукав у дверi.
Дверi iм вiдчинила якась дiвчина, i вони опинилися на порозi великоi хати майже в повнiй темрявi, крихiтна гасова лампа висiла десь далеко всерединi, злiва над столом.
– Хто це з тобою, Варнаво? – запитала дiвчина.
– Землемiр, – вiдповiв той.
– Землемiр, – повторила дiвчина голоснiше, звертаючись до людей за столом.
З-за столу пiднялися двое старих людей, чоловiк i жiнка, та ще одна дiвчина. Вони привiталися з К. Варнава познайомив К. з усiма – це були його батьки та сестри Ольга й Амалiя. К. неуважно глянув у iхнiй бiк, з нього зняли мокре пальто i повiсили сушитися бiля пiчки, вiн не пручався.
Отже, не вони опинилися вдома, а лише Варнава. Але чому вони прийшли сюди? К. вiдвiв Варнаву вбiк i запитав:
– Чому ти пiшов додому? Чи ви живете поблизу Замку?
– Поблизу Замку? – повторив Варнава, нiби не зрозумiв.
– Варнаво, – сказав К. – Ти ж хотiв iти з кнайпи до Замку.
– Нi, пане, – заперечив Варнава. – Я хотiв iти додому. До Замку я пiду аж завтра вранцi, я нiколи там не ночую.
– Отже, ти не збирався йти до Замку, а лише сюди? – посмiшка Варнави вже не здавалася К. такою пiдбадьорливою, та й сам вiстовий виглядав уже не так привабливо. – Чому ж ти менi нiчого не сказав?
– Ти не питав, пане, – сказав Варнава. – Ти збирався дати менi доручення, але не хотiв зробити цього нi в кнайпi, нi у своiй кiмнатi, тож я подумав, що це можна без перешкод зробити в моiх батькiв. Якщо ти накажеш, вони зараз вийдуть iз кiмнати; ти можеш також тут переночувати, якщо тобi в нас бiльше подобаеться. Я зробив щось не так?
К. не вiдповiв. Отже, трапилося непорозумiння, пiдступна, каверзна помилка, а К. йому цiлком довiрився. Дав себе зачарувати цiй блискучiй, наче шовк, куртцi, яку вiн зараз розстiбае, а пiд нею з’являеться сiра, брудна, в багатьох мiсцях позашивана сорочка з грубого полотна, яка обтягуе могутнiй i незграбний торс наймита. І вся довколишня атмосфера не лише вiдповiдала цьому враженню, а ще й погiршувала його. Старий батько, хворий на подагру, пересувався, обмацуючи предмети руками, його ноги майже не згиналися, i вiн мiг лише дуже повiльно совгати ними. Мати зi складеними на грудях руками теж могла ступати лише дрiбними кроками через свою неймовiрну повноту. І батько, i мати вийшли зi свого кутка до К. вiдразу, щойно гiсть переступив порiг, але досi не могли подолати цiеi незначноi вiдстанi. Бiлявi сестри, схожi мiж собою [5 - Очевидно, авторська описка, бо далi у текстi Амалiя чорнява.] й до Варнави, але з грубiшими рисами обличчя, мiцнi i сильнi служницi, вони стояли бiля прибульцiв i чекали вiд К. якогось привiтання. Та К. не мiг нiчого з себе видушити. Вiн думав, що кожен тут, у Селi, важливий для нього, i це була правда, але вона не стосувалася людей, що стояли перед ним, цi люди його не обходили. Якби вiн був здатен самостiйно подолати дорогу назад, до заiзду, вiн уже пiшов би геть. Можливiсть потрапити до Замку вранцi разом iз Варнавою його не приваблювала. Зараз, уночi, непомiчено, вiн би проникнув до Замку в супроводi Варнави. Але того Варнави, яким хлопець здавався досi, людини, найближчоi К. з усiх, кого вiн наразi тут зустрiв, i такоi, що набагато тiснiше пов’язана iз Замком, нiж на це вказувала позiрна скромнiсть ii посади. Але з нащадком цiеi сiм’i, яка вже сидiла за столом i з якою вiстовий був одним цiлим, з хлопцем, якому навiть не дозволялося ночувати в Замку, а це багато про що свiдчить, з такою особою попiд руку йти до Замку серед бiлого дня було неможливо, ця спроба виглядала б безнадiйно смiшною.
К. присiв на пiдвiконня i вирiшив, що проведе тут усю нiч i не прийме вiд цiеi сiм’i бiльше жодних послуг. Люди в Селi, якi вiдсилали його геть, або тi, що боялися його, здавалися зараз менш небезпечними, бо вони просто залишали його напризволяще, давали можливiсть зiбратися з силами. А такi псевдопомiчники, що замiсть привести його до Замку влаштовують невеличкий маскарад i ведуть до себе додому, тiльки вiдволiкають i, свiдомо чи мимоволi, пiдривають його сили. Вiн не вiдреагував, коли його покликали до столу, i залишився сидiти на пiдвiконнi з похнюпленою головою.
Тодi встала Ольга, лагiднiша з двох сестер, у нiй була навiть якась дiвоча несмiливiсть, пiдiйшла до К. i запросила його до столу. Там уже е хлiб i сало, а пиво вона зараз принесе.
– Звiдки? – запитав К.
– З шинку, – вiдповiла вона.
Це дуже пiдходило К. Вiн попросив ii не приносити пива, а вiдпровадити його до шинку, бо вiн мае там iще закiнчити важливу роботу. Тут з’ясувалося, що вона йде не так далеко, не аж до його заiзду, а значно ближче, до «Панського двору». Але К. попросив ii все одно вiдпровадити його, бо подумав собi, що, можливо, там знайдеться можливiсть переночувати; гiрше за лiжко в цiй хатi нiчого бути не може. Ольга вiдповiла не вiдразу, спершу озирнулася на стiл. З-за столу встав ii брат i закивав, погоджуючись:
– Якщо пановi так хочеться.
Ця фраза мало не переконала К. вiдмовитися од своеi iдеi, бо якщо Варнава погоджуеться, отже, справа безнадiйна. Але коли почали обговорювати питання, чи пустять К. до «Панського двору», i всi висловили сумнiв, К. знову наполiг на бажаннi йти разом з Ольгою, навiть не завдаючи собi клопоту вигадати для цього правдоподiбну причину. Ця сiмейка повинна сприймати його таким, як вiн е насправдi, вiн не вiдчував перед нею жодного сорому. Його трохи збивала з пантелику лише Амалiя своiм серйозним, прямим, незворушним, можливо, навiть трохи тупуватим поглядом [6 - Прототипом образу Амалii частково вважають чеську перекладачку, журналiстку i лiтератора Мiлену Єсенську, з якою Кафка познайомився восени 1919 року i пiсля бурхливого роману i розриву написав «Замок». Мiлена була чи не единою жiнкою в життi Кафки, яка розумiла його i могла оцiнити його творчiсть, але вона не захотiла пiти вiд чоловiка заради Кафки, а вiн не захотiв миритися iз ii численними коханцями i богемним способом життя.«Панським двором» також називалася кав’ярня, куди вчащав Ернст Поллак, чоловiк Мiлени Єсенськоi, якого дослiдники часто вважають прототипом образу чиновника Кламма.].
Недовгою дорогою до кнайпи К. мiцно вчепився в руку Ольги, i вона тягнула його майже так само, як перед тим ii брат, по-iншому К. не мiг собi дати ради. Поки вони йшли, К. довiдався, що ця кнайпа призначена тiльки для чиновникiв iз Замку, якi iли, а часом навiть ночували там, якщо мали справи у Селi. Ольга розмовляла з К. тихо, нiби звiрялася йому, з нею було приемно йти, майже як iз ii братом. К. не хотiв пiддаватися цiй приемностi, але вiдчуття було сильнiше за нього.
Заiзд виглядав дуже схожим на той, що в ньому оселився К. У Селi взагалi не iснувало великих зовнiшнiх вiдмiнностей, зате дрiбнi вiдразу впадали в око. На ганку були поруччя, над дверима висiв красивий лiхтар. При входi над iхнiми головами затрiпотiв прапор iз гербом графа. У передпокоi вони зустрiли господаря, очевидно, той саме оглядав своi володiння, його крихiтнi очка подивилися кудись повз К. чи то уважно, чи то заспано, i вiн сказав:
– Пан землемiр може зайти тiльки до шинку.
– Звичайно, – сказала Ольга i вступилася за К. – Вiн тiльки супроводжуе мене.
Але К. невдячно вiдiйшов од Ольги i вiдвiв господаря вбiк. Ольга терпляче чекала в кiнцi коридору.
– Я б хотiв тут переночувати, – сказав К.
– Це, на жаль, неможливо, – вiдповiв господар. – Ви, мабуть, не знаете, але цей будинок можуть використовувати тiльки працiвники Замку.
– Можливо, iснуе таке правило, – сказав К. – Але думаю, для мене знайдеться якийсь куточок.
– Я б iз задоволенням пiшов вам назустрiч, – вiдповiв господар. – Але крiм суворостi заборони, що про неi ви говорите як людина чужа, здiйснити ваше прохання цiлком неможливо ще й з тiеi причини, що пани, якi тут мешкають, страшенно вразливi. Я переконаний, що вони не здатнi або принаймнi не готовi витримати самого лише вигляду чужинця. Тож якби я дозволив вам переночувати, а потiм вас би випадково побачили, – а випадковiсть, знаете, завжди перебувае на боцi влади, – то не лише для мене все було б утрачено, але й для вас. Звучить непереконливо, але така правда.
Цей високий, защiбнутий до останнього гудзика пан одною рукою сперся на стiну, другу тримав на боцi, ноги поставив навхрест. Вiн нахилився до К. i говорив iз ним так, нiби довiряв важливу таемницю, здавалося, вiн не мав жодного вiдношення до Села, хоча його темне вбрання i виглядало по-селянськи святково.
– Я вiрю вам, – сказав К. – І зовсiм не маю на метi недооцiнювати важливостi заборони, мабуть, я невдало висловився. Хочу зазначити тiльки одне: у мене високi знайомства в Замку, i незабаром будуть ще вищi, це захистить вас вiд небезпеки, яка могла б виникнути в разi моеi ночiвлi тут, а також гарантуе, що я можу дуже добре вiддячити за таку невеличку послугу.
– Я знаю, – сказав господар i повторив: – Я знаю.
К. збирався висловити свое прохання ще наполегливiше, але розгубився пiсля такоi вiдповiдi господаря, тому тiльки запитав:
– Багато людей iз Замку сьогоднi ночуе?
– У цьому планi сьогоднi вдалий день, – багатообiцяюче сказав господар. – Залишився тiльки один чиновник.
