Нетерпіння серця

Однак доля з самого початку зіграла злий жарт (власне, треба було вірити у прикмети і звертати більше уваги на маленькі знаки). В середу о пів на восьму вечора я вже був повністю готовий: найкращий мундир, нові рукавички, лакові черевики, стрілка на штанях запрасована, немов лезо бритви, мій денщик якраз розправляє складки на шинелі й оглядає, чи все добре (мені потрібен для цього денщик, бо в моїй погано освітленій кімнатці є лише маленьке ручне дзеркальце), аж тут грюкають у двері – посланець. Черговий офіцер, мій друг, ротмістр граф Штайнгюбель, просить прийти до нього в казарму. Двоє уланів, напевне, п’яні як чіп, посварилися, і, зрештою, один вдарив іншого прикладом по голові. Тепер це вайло лежить там, закривавлене, з відкритим ротом і без свідомості. Невідомо, чи його череп взагалі цілий. Полковий лікар відчалив до Відня у відпустку, полковника не можуть знайти; отже, в такому скрутному становищі милий Штайнгюбель, хай йому грець, посилає саме за мною, щоб я його виручив; допоки він клопотатиметься коло закривавленого, я мушу скласти протокол і розіслати його з посланцями, щоб якомога швидше знайти цивільного лікаря, в кав’ярні чи деінде. Тим часом уже за чверть восьма. Я вже бачу, що за чверть або півгодини я ніяк не зможу звільнитися. Чорт забирай, саме сьогодні мусила статися така халепа, як на зло, сьогодні, коли мене запрошено! Все нетерплячіше я поглядаю на годинник; прийти вчасно не вдасться, навіть якщо я порпатимуся тут лише п’ять хвилин. Але служба – це нам добре втовкмачили – понад будь-який особистий обов’язок. Я не можу вшитися, тож роблю єдино можливе в цій прикрій ситуації – посилаю мого денщика фіакром (це задоволення коштує мені чотири крони) до Кекешфальви, прошу мене вибачити, якщо спізнюся через непередбачувану ситуацію на службі, і так далі. На щастя, цей гармидер у казармі триває не дуже довго, оскільки з’являється сам полковник зі швидко знайденим лікарем, і тепер я можу непомітно зникнути.

Але нова невдача: якраз сьогодні на площі Ратуші немає жодного фіакра, я мушу чекати, доки мені викличуть восьмикопитний екіпаж по телефону. Тому (це було неминучим), коли я зрештою ступаю у великий хол Кекешфальви, хвилинна стрілка настінного годинника вже дивиться вертикально вниз – рівно пів на дев’яту замість восьмої – і я бачу, що в гардеробі пальта вже висять випнувшись одне на одному. По трохи зніяковілому обличчю слуги я розумію, що дуже спізнився – неприємно, як неприємно, і треба ж було такому статися під час першого ж візиту!

Проте слуга – цього разу на ньому білі рукавички, фрак, накрохмалена сорочка і непорушне обличчя – заспокоює мене: денщик півгодини тому передав моє послання, і супроводжує мене в надзвичайно елеґантний, сяючий кришталевими люстрами та обшитий червоним шовком салон із чотирма вікнами; ще ніколи я не бачив нічого розкішнішого. Але, на жаль і на свій сором, я виявляю, що салон абсолютно порожній, а з сусідньої кімнати виразно чується жвавий дзенькіт тарілок. «Прикро, ох, прикро, – думаю я одразу ж, – вони вже сидять за столом!»

Та я збираюся з силами, і коли слуга відчиняє переді мною розсувні двері, підходжу до порога їдальні, лунко клацаю підборами і вклоняюся. Усі дивляться на мене. Двадцять, сорок очей, абсолютно чужих очей, розглядають запізнілого гостя, котрий у не вельми впевненій позі застиг у дверях. Одразу ж підводиться немолодий пан (безсумнівно, господар дому), швидко знявши серветку, підходить до мене і люб’язно простягає руку. Я собі уявляв поміщика з мадярськими вусами, товстими щоками, огрядного та червоного від доброго вина, проте цей пан фон Кекешфальва має зовсім інший вигляд. Крізь золоті окуляри на мене дивляться трохи втомлені очі, я бачу сіруваті мішки під очима, трохи сутулі плечі, чую хрипкуватий голос, який зрідка переривається тихим кашлем; цього чоловіка з вузьким делікатним обличчям, котре закінчується тонкою білою борідкою-еспаньйолкою, можна прийняти за вченого. Надзвичайно заспокійливо на мою невпевненість діє підкреслена чемність старого пана. Ні-ні, це його провина, – перериває він мене одразу ж, – він добре знає, що на службі може трапитися що завгодно, і з мого боку було надзвичайно люб’язно повідомити його про це; лише тому, що він був не впевнений у тому, що я прийду, вони почали вечеряти, не дочекавшись мене. Але тепер не гаятимемо часу і сідаємо за стіл. Пізніше він відрекомендує мене кожному окремо, а зараз – він підводить мене до столу – лише його доньці. Підліток, ніжна, бліда, тендітна, як і він сам, вона перервала розмову, і двійко сірих очей сором’язливо ковзнули по мені. Я мигцем бачу тонке, нервове обличчя, спочатку вклоняюся їй, тоді кланяюся направо та наліво усім іншим, а вони, очевидно, раді, що не доведеться відкладати виделки та ножі заради детальної церемонії знайомства.

Перші дві-три хвилини я ще почуваюся вельми незручно. Тут немає нікого з полку, жодного приятеля, жодного знайомого і навіть нікого з шанованих людей містечка – виключно чужі, абсолютно чужі люди. Здається, тут переважно державні службовці та землевласники з околиць зі своїми дружинами та доньками. Але лише цивільні, цивільні, жодного мундира, окрім мого! О Боже, як же мені – недоречній, сором’язливій людині – вести бесіду з цими незнайомими людьми? На щастя, мене всадовили на хороше місце. Біля мене сиділо смагляве пустотливе створіння – гарненька племінниця, котра, напевне, тоді все-таки помітила мій захоплений погляд у кондитерській, бо посміхнулася мені привітно, наче старому знайомому. Її очі були кольору кавових зерен, і дійсно, коли вона сміється, вони іскряться, ніби зерна в жаровні. У неї чарівні маленькі прозорі вушка під густим чорним волоссям (немов рожеві цикламени серед моху, думаю я). Голі руки, м’які та гладенькі; напевне, на дотик вони, як почищені персики…

Приємно сидіти поруч з такою гарною дівчиною, і я майже закохуюся в її співучий угорський акцент. Приємно бенкетувати в такій осяяній залі за таким аристократично сервірованим столом; за тобою лакей у лівреї, перед тобою – найкращі наїдки. Моя сусідка ліворуч, котра говорить з легкими польськими інтонаціями, теж видається мені доволі appétissant,[4] нехай навіть вона дещо масивніша. Чи це так вино діє, світло-золотисте, потім темно-червоне, ніби кров, а тепер іскристе шампанське, котре саме зараз щедро наливають зі срібних карафок і череватих пляшок лакеї в білих рукавичках? Славний аптекар не збрехав: у Кекешфальви все ніби при дворі. Я ще ніколи не їв так смачно, навіть ніколи не мріяв про те, щоб так смачно, так розкішно, так вишукано їсти. Вносять все вишуканіші, все дорожчі страви на нескінченних тарелях: в золотій підливці плаває блідо-блакитна риба, увінчана салатою та обрамлена скибочками омара, каплуни зверху на широких гірках із розсипчастого рису, блакитно пломеніють пудинги в ромі, пістрявіють різнобарвні солодкі кульки морозива, фрукти, котрі, напевне, проїхали півсвіту, ніжно притискаються одне до одного в срібних кошиках. Немає ні кінця ні краю тим наїдкам, а наостанок – справжня веселка з напоїв: зелені, червоні, білі та жовті, а до чудової кави – сигари, завтовшки як спаржа!

Розкішний, казковий будинок – нехай буде благословенним добрий аптекар! – світлий, щасливий, шумливий вечір! Я не знаю, чи від того почуваюся так невимушено та вільно, що праворуч, ліворуч і навпроти мене очі засяяли яскравіше, а голоси стали гучнішими, забувши про манірність і жваво розмовляючи – у будь-якому разі, моя колишня сором’язливість зникла. Я весело розмовляю, догоджаю обом сусідкам одночасно, п’ю, сміюся, поглядаю із запалом навколо, і коли час від часу – зовсім не випадково – мої пальці торкаються гарних голих рук Ілони (так звуть гарненьку небогу), то здається, вона зовсім не ображається на ці легкі доторки; вона теж розслаблена, окрилена та розніжена цим розкішним святом, як і всі ми.

Поступово я відчуваю (чи не від незвичних чудових вин, токаю та шампанського на переміну?) як на мене находить якась легкість, ледь не бешкетна невгамовність. Тепер для цілковитого щастя мені не вистачає якоїсь дрібнички – для піднесення, для захвату, але чого саме я прагнув, мені відкрилося вже наступної миті, коли раптово з сусідньої кімнати за салоном – слуга знову непомітно відчинив розсувні двері – долинули звуки приглушеної музики, квартету, якраз тої музики, котру я прагнув усією душею, музика танців, ритмічний та водночас ніжний вальс; дві скрипки ведуть, їм – низько та сумно – підіграє віолончель; між ними чітко відбиває такт різким стакато рояль. Так, музика! Лише її мені не вистачало! Музики і, можливо, танців, вальсу – гойдатися, віддаватися польоту, щоб радісно відчувати внутрішню легкість! Дійсно, ця вілла Кекешфальви, напевне, якийсь казковий будинок: варто лише задумати бажання, і ось воно здійснилося. Коли ми встаємо з-за столу, відсунувши крісла, і пара за парою – я простягаю Ілоні руку і знову відчуваю її прохолодну, ніжну, розкішну шкіру – переходимо в салон, добрі гноми вже прибрали всі столи і розставили крісла вздовж стін. Гладенький коричневий паркет виблискує – божественна ковзанка для вальсу, а з сусідньої кімнати незримо підохочує музика.

Я повертаюся до Ілони. Вона все розуміє і сміється. Її очі вже сказали «так», ми вже кружляємо, дві пари, три пари, п’ять пар на слизькому паркеті; тим часом обережніші та старші люди просто спостерігають і спілкуються. Я танцюю охоче і навіть добре роблю це. Ми захоплено кружляємо, і мені здається, що я ніколи в своєму житті не танцював краще. На наступний вальс я запрошую іншу сусідку; вона теж танцює чудово, і, схилившись до неї, я, трохи одурманений, вдихаю пахощі її волосся. Ох, вона танцює дивовижно, все тут дивовижно, я такий щасливий, яким не був довгі роки… Я вже нічого не розумію, найдужче мені хочеться усіх обійняти і кожному сказати щось щире, щось вдячне; так легко, так безмірно радісно, так душевно, таким юним душею я почуваюся. Я кружляю то з однією, то з іншою, я розмовляю і сміюся, і танцюю, і, захоплений потоком мого щастя, не відчуваю час.

Раптом я випадково кидаю погляд на годинник – пів на одинадцяту! З жахом усвідомлюю: я танцюю і розмовляю, і розважаюся вже майже годину і – неотеса! – жодного разу не запросив дочку господаря дому! Я танцював лише зі своїми сусідками та ще з двома-трьома іншими дамами, котрі мені сподобалися найбільше, а про дочку господаря зовсім забув! Яка неввічливість, о Господи, яка образа! Але тепер треба швидко залагодити ситуацію!

Але з жахом я розумію, що взагалі не можу пригадати зовнішність дівчини. Я схилився перед нею лише на мить, коли вона вже сиділа за столом, і тепер можу згадати лише щось ніжне і тендітне, і ще її швидкий сірий зацікавлений погляд. Але куди ж вона поділася? Вона ж як дочка господаря не могла піти геть? Занепокоєно я оглядаю всіх жінок та дівчат уздовж стін: жодної схожої на неї. Зрештою я заходжу в третю кімнату, де, прихований китайською ширмою, грає квартет, і полегшено зітхаю. Бо там сидить вона – точно, це вона! – ніжна, тоненька, у світло-блакитній сукні між двома старшими дамами в куточку для відпочинку за малахітово-зеленим столиком, на якому стоїть пласка ваза з квітами. Вона трохи схилила вузьке обличчя, ніби дослухаючись до музики, і лише тепер, у порівнянні з яскравим багрянцем троянд, я помічаю, як мерехтить її прозоро-блідий лоб під важким каштановим волоссям. Але я більше не витрачаю часу на пусте спостереження. Слава Богу, що я її знайшов, полегшено зітхаю я в душі. Отож я можу вчасно надолужити втрачене.

Я підходжу до столу – поруч гримить музика – і вклоняюся на знак мого ввічливого запрошення. Здивовані очі дивляться на мене, не розуміючи, губи залишаються напіврозкритими на півслові. Але вона навіть не ворухнулася, щоб піти за мною. Вона мене не зрозуміла? Я вклоняюся ще раз, тихо дзенькнувши острогами:

– Дозвольте вас запросити, милостива панянко?

Але стається щось жахливе. Вона рвучко відхиляється, ніби хоче ухилитися від удару; разом із цим її бліді щоки заливає рум’янець, щойно відкриті губи міцно стискаються, і лише очі нерухомо втуплюються в мене з виразом такого жаху, який мені ще ніколи в житті не зустрічався. Наступної миті по всьому її стиснутому тілі проходить судома. Намагаючись підвестися, вона хапається обома руками за стіл так, що ваза на ньому гримить і дзвенить, одночасно з цим щось падає з її крісла з різким стуком, щось із дерева та металу. Вона все ще міцно тримається обома руками за стіл, що розхитується, її легке, ніби дитяче, тіло все ще здригається, а проте вона не тікає, вона ще розпачливіше хапається за важку кришку стола. Знову і знову це тріпотіння, цей дрож від стиснених кулаків до самого волосся. І раптом вибухає риданнями, диким задушеним криком.

Але літні дами вже обступили її справа і зліва, вже підтримують, вже приголублюють, вже улещують, заспокоюють її дрож, вже м’яко відривають її руки від столу, і вона знову падає в крісло. Та плач не припиняється; навіть стає ще бурхливішим, ніби хлинула кров, ніби вона здригається від блювоти. Якби музика (котра заглушує все) за своєю ширмою стихла лише на одну мить, всі аж до самої танцювальної зали почули б ці ридання.

Я стою там, збитий з пантелику, наляканий. Що? Та що ж сталося? Безпорадно дивлюся, як обидві старі дами намагаються заспокоїти плач дівчини, котра тепер, засоромившись, поклала голову на стіл. Але знову і знову нові поштовхи ридання, хвиля за хвилею проходять по худенькому тілу до самих плечей, і кожного разу від цих раптових поштовхів дзвенить ваза. А я безпорадно все ще стою там, ніби скам’янілий; комірець мене душить розпеченою мотузкою.

– Пробачте, – белькочу я нарешті упівголоса в порожнечу – обидві жінки зайняті дівчиною, і ніхто на мене не глянув – хитаючись, я відступаю у залу. Схоже, тут ще ніхто нічого не помітив, пари швидко кружляють у танці, а я відчуваю, що мушу триматися за одвірок: так хитається довкола мене кімната. Що трапилося? Я щось накоїв? Боже, мабуть, наприкінці застілля я надто швидко, надто багато випив і тепер, у потьмаренні, скоїв якесь безглуздя!

Тут музика припиняється, пари розходяться. Окружний начальник, вклонившись, відпускає Ілону, і я одразу ж кидаюся до неї і майже силою тягну збентежену дівчину убік:

– Будь ласка, допоможіть мені! Богом прошу – допоможіть мені, поясніть мені!

Мабуть, Ілона очікувала, що я відвів її до вікна, щоб прошепотіти якусь люб’язність, тому її очі раптом стають суворими: напевне, своїм хвилюванням та зляканим виглядом я викликаю співчуття. Ніби в лихоманці, я все розповідаю їй. І дивно: в її погляді одразу ж з’являється помітний жах, такий самий, як у тої дівчини, і вона напускається на мене:

– Ви збожеволіли?… Хіба ви не знаєте?… Хіба ви не бачили?…

– Ні… – белькочу я, розгромлений цим новим, так само незрозумілим жахом. – Що бачив?… Я ж нічого не знаю. Я ж уперше в цьому домі…

– Хіба ви не помітили, що Едіт… кульгава?… Не бачили її бідні скалічені ноги? Вона ж не може і двох кроків без милиць ступити… а ви… – вона швидко стримує гнівне слово, – ви запросили її до танцю… ох, жахливо! Мені треба до неї…

– Ні! – у розпачі я хапаю Ілону за руку. – Ще одну хвилинку, одну хвилинку… Ви мусите вибачитися перед нею від мого імені. Я навіть подумати не міг… Я бачив її лише за столом, лише секунду… Будь ласка, поясніть же їй…

Але Ілона зі злістю у погляді звільняє свою руку та біжить у кімнату. Мені стискає горло, мене нудить, я стою на порозі салону, все кружляє, мерехтить і шумить, усі ці люди, що невимушено розмовляють, спілкуються, раптом стають мені нестерпними; і я думаю: ще п’ять хвилин, і всі знатимуть про мою дурість. П’ять хвилин, а тоді насмішкуваті, осудливі, іронічні погляди обмацуватимуть мене зусібіч, а завтра по всьому місту підуть розмови про мій неоковирний вибрик, і сотні вуст їх смакуватимуть; вже рано-вранці цю новину доставлять із молоком до всіх дверей, а звідти рознесеться в челядні, а далі піде в кав’ярні та установи… Завтра це знатимуть у моєму полку…

У цю мить я, немов крізь туман, бачу її батька. З трохи засмученим обличчям – вже знає? – він іде через зал. Він до мене підійде? Ні – тільки б не зустрітися з ним зараз! Мене раптом охоплює панічний страх перед ним та перед усіма. І достоту не розуміючи, що я роблю, я кидаюся до дверей у хол, геть із цього пекельного дому…

– Пан лейтенант уже йдуть від нас? – ввічливо дивується слуга і робить рукою жест, ніби сумніваючись у своїх словах.

– Так, – відповідаю я.

Щойно це слово злітає з моїх губ, мені стає страшно. Невже я справді хочу піти? І наступної миті, коли слуга подає мені шинель, я ясно усвідомлюю, що своєю малодушною втечею я роблю нову, і може, ще більш неприпустиму дурість. Але вже надто пізно. Не можу ж я знову віддати йому шинель і повернутися до зали, коли він, злегка вклонившись, вже відчиняє мені двері. І от я, згораючи від сорому, стою біля цього чужого, проклятого дому, холодний вітер б’є в обличчя, серце згорає від сорому, і я судомно хапаю ротом повітря, ніби задихаюся.

Це була та лиховісна помилка, з якої все й почалося. Тепер, коли минуло стільки років, уже холоднокровно знову згадуючи той безглуздий епізод, з якого розпочалося це лихе безталання, я мушу визнати, що, по суті, вляпався у цю історію лише через непорозуміння; навіть найрозумніша та найдосвідченіша людина могла припуститися такої gaffe[5] – запросити до танцю скалічену дівчину. Але тоді, охоплений жахом, я почувався не лише непоправним дурнем, але і грубіяном, справжнім лиходієм. Я почувався так, ніби ударив батогом дитину. Зрештою, все це ще можна було залагодити, якби я мав достатню силу духу; але справу остаточно зіпсувало те, що я – і це стало зрозуміло одразу, щойно перед будинком мені в обличчя вдарив перший поштовх крижаного вітру, – просто втік, як злочинець, навіть не спробувавши виправдатися.

Не можу описати свій стан, в якому я стояв перед домом. За яскраво освітленими вікнами змовкла музика, мабуть, музиканти просто зробили перерву. Але я так болісно переживав свою провину, що гарячково уявляв: ось танці припинилися через мене, і всі гості побігли в маленький будуар втішати ображену; чоловіки, жінки й дівчата – усі разом за зачиненими дверима обурюються негідником, що запросив до танцю немічну дитину і злякавшись утік після паскудного вчинку. А завтра – мене кинуло в холодний піт, я відчував його під кашкетом – про мою ганьбу дізнається і пліткуватиме все місто! Містяни вже докладуть зусиль, перемиють усі кісточки! В уяві я вже бачив, як мої товариші в полку – Ференц, Міслівец і, передусім, Йожі, цей затятий дотепник, – прицмокуючи підходять до мене: «Ну, Тоні, ти й утнув! Варто було тебе один-єдиний раз спустити з цепу – і маєш, осоромив увесь полк!» Місяцями продовжуватиметься глузування в офіцерській їдальні: адже у нас по десять, по двадцять років пережовують за столом кожний прогріх, коли-небудь допущений кимось із офіцерів, кожна дурниця у нас увіковічнюється, кожному жарту споруджують пам’ятник. Ще й досі, шістнадцять років по тому, в полку розповідають безглузду історію, котра сталася з ротмістром Волінскі, коли він, повернувшись до Відня, став вихвалятися, ніби познайомився на Рінґштрасе з графинею Т. і першу ж ніч провів у неї в спальні; а через два дні в газетах написали про скандал зі звільненою нею служницею, котра видавала себе за графиню для своїх афер та щоб крутити романи. Окрім того, цей казанова мусив пройти тритижневий курс лікування в полкового лікаря. Хто хоч раз був осміяний товаришами, назавжди залишається посміховиськом, цього йому не забудуть і не змилуються. І що довше я все це уявляв та обдумував, то більше абсурдних ідей лізло мені в голову. У ті хвилини мені здавалося, що в сто разів легше швидко натиснути вказівним пальцем спусковий гачок револьвера, ніж цілими днями відчувати пекельні муки безпомічного очікування: чи відомо вже товаришам про мій сором, і чи не вчувається мені за спиною насмішкуватий шепіт? Ох, я надто добре себе знав, адже у мене ніколи не вистачить сил встояти, якщо я стану об’єктом кпинів та пересудів!

Не знаю, як я тоді дістався до казарми… Лише пам’ятаю, що одразу ж відчинив шафу, де тримав пляшку сливовиці для моїх гостей, і випив дві-три неповних склянки, намагаючись притлумити бридке відчуття нудоти. Потім я, як був одягнений, кинувся в ліжко і спробував добре все обдумати. Але, як квіти, що пишно розквітають у задушливих оранжереях, гарячкові видіння буйно розростаються в темряві. Там, у вологому ґрунті, переплетені, фантастичні, вони швидко виростають у жахливі ліани і душать тебе; як швидкі сновиддя, в розпаленому мозкові виникають, змінюючи одне одного, страшні жахіття. Осоромлений на все життя, думав я, вигнаний з товариства, осміяний товаришами, знайомими, усім містом. Ніколи більше не вийду з цієї кімнати, не наважуся вийти на вулицю зі страху зустріти когось із тих, хто знає про мій злочин (адже в ту ніч від такого перезбудження моя необачність видавалася мені злочинною, а сам собі я здавався гнаним і зацькованим уселюдним глузуванням). Коли ж я нарешті забувся в неміцному поверховому сні, гарячка жахів продовжилася і там. Ледь я відкриваю очі, як знову бачу розгніване дитяче обличчя, бачу, як тремтять губи, руку, що судомно схопилася за край стола, чую, як упало щось дерев’яне, і тільки тепер розумію, що то були милиці, і мені, охопленому шаленим страхом, ввижається, що прочиняються двері, і її батько (чорний сурдут, біле нагруддя, золоті окуляри, доглянута еспаньйолка) підходить до мого ліжка. Перелякано я підхоплююся з ліжка. І коли я розглядаю у дзеркало своє вкрите холодним потом обличчя, мене долає бажання заїхати в пику бовдуру в потьмянілому склі…

Але, на моє щастя, вже настав день; в коридорі гучно розносяться важкі кроки, внизу бруківкою торохкотять карети. А коли у вікні світло, то думки ясніші, ніж коли тебе оточує зловісна темрява, що радо породжує привидів. Може, кажу я собі, справи не такі й жахливі? Може, ніхто нічого й не помітив? Але вона, звісно, ніколи цього не забуде і не пробачить – нещасна, бліда, хвора каліка! І раптом у моїй голові спалахує рятівна думка. Я швидко розчісую скуйовджене волосся, надягаю мундир і пробігаю повз спантеличеного денщика, котрий у відчаї кричить мені услід своєю жахливою німецькою з русинським акцентом:

– Пане лейтенанте! Пане лейтенанте, кава вже готова!

Я мчу сходами і так швидко пробігаю повз іще напіводягнених уланів, які товчуться у дворі казарми, що вони ледь устигають виструнчитися. Я проношуся повз них, і ось уже я за ворітьми. Біжу прямісінько до квіткового магазину на площі Ратуші; біжу, наскільки це дозволено лейтенанту. Поспішаючи, я, звісно, забув, що о пів на шосту ранку крамниці ще зачинені, але, на щастя, фрау Ґуртнер, окрім квітів, продає ще й овочі. Перед дверима стоїть напіврозвантажений віз із картоплею. Я гучно стукаю у вікно й одразу ж чую кроки хазяйки, що спускається сходами. Поспіхом вигадую пояснення: я зовсім забув, що сьогодні іменини мого друга. Через півгодини ми вирушаємо, тому мені дуже хотілося б надіслати йому квіти прямо зараз. Тільки найкращі, і щонайшвидше. Товста крамарка, ще в нічній кофті, човгає ногами у драних пантофлях, відчиняє лавку і показує мені свої скарби – чималий оберемок троянд із довгими стеблами. Скільки вам? Усі, відповідаю я, всі! Просто так зв’язати чи краще вкласти в кошик? Так-так, звісно, в кошик! На розкішне замовлення іде все, що залишилося від моєї платні (в кінці місяця доведеться економити на вечері та кафе і не давати у борг). Але зараз мені все це байдуже, ба, більше – я навіть радий, що мій промах обходиться мені так дорого, я відчуваю зловтіху: так тобі, телепню, й треба, розплачуйся за свою подвійну дурість!

Отже, все в порядку, чи не так? Найкращі троянди гарно оформлені в кошику, їх негайно відправлять! Але фрау Ґуртнер розпачливо вибігає на вулицю і кричить щось мені услід. Куди й кому відправляти квіти? Адже пан лейтенант нічого не сказав. Ох, я – тричі бовдур, від хвилювання навіть забув назвати адресу: маєток Кекешфальви, – кажу я продавчині та вчасно згадую зляканий зойк Ілони, котра назвала ім’я моєї нещасної жертви. – Для панни Едіт фон Кекешфальва!

– О, так, звісно-звісно, фон Кекешфальви, – відповідає фрау Ґуртнер з гордістю, – наші найкращі клієнти.

Ще одне запитання (а я вже знову збирався піти): чи не хочу я написати кілька слів? Кілька слів? А, так! Відправник! Даритель! Інакше як вона дізнається, від кого квіти?

Я знову заходжу в крамницю, дістаю візитівку і пишу на ній: «Прошу мене вибачити». Ні, так не можна! Це було б черговою дурницею, навіщо нагадувати про свою нетактовність? Але що ж написати? «Щиро шкодую» – ні, це нікуди не годиться, ще подумає, що я її жалкую. Краще взагалі нічого не писати…

– Покладіть до квітів мою візитівку, фрау Ґуртнер, просто картку.

Тепер мені відлягло від серця. Я поспішаю назад до казарми, випиваю свою каву і так-сяк проводжу ранкові заняття, мабуть, трохи знервованіше та неуважніше, ніж зазвичай. Але в армії – не дивина, якщо котрийсь із лейтенантів з’являється зранку на службу з важкою головою. Скільки наших, прогулявши всю ніч у Відні, повертаються настільки втомленими, що куняють на ходу, а йдучи легкою риссю, засинають. Взагалі-то мені навіть на користь те, що я мушу проводити огляд уланів, віддавати накази і потім виїжджати на плац, бо служба, певною мірою, відволікає мене від неспокійних думок; щоправда, неприємна згадка не дає мені спокою, а в горлі ніби застрягла просочена жовчю губка.