Нетерпіння серця

Але ополудні (я якраз збираюся піти в їдальню) мене схвильовано наздоганяє денщик:

– Пане лейтенанте!

У нього в руках лист – продовгуватий конверт, блакитний англійський папір, ніжні пахощі парфумів, на звороті майстерно відтиснутий герб, адреса написана тонкими, загостреними літерами – жіночий почерк! Нетерпляче розпечатую конверт і читаю:

«Від щирого серця дякую вам, шановний пане лейтенанте, за чудові квіти, котрі я не заслужила. Вони мені принесли і приносять величезне задоволення. Будь ласка, приходьте до нас на чашку чаю будь-якого вечора. Сповіщати не потрібно. Я – на жаль! – завжди вдома.

Гарний почерк… Я мимоволі згадую тонкі дитячі пальчики, що вчепилися в стіл, і бліде обличчя, що раптово залилося рум’янцем, неначе в келих лийнули бордо. Знову і знову я перечитую ці кілька рядків і полегшено зітхаю. Як тактовно вона промовчала про мій промах! І водночас, як уміло та делікатно сама натякає на свою неміч. «Я – на жаль! – завжди вдома». Великодушнішого прощення не буває. Жодної тіні образи. Мені ніби камінь з душі впав. Я почувався, як підсудний, котрий вважає, що його засудять на довічну каторгу, а суддя підводиться, надягає шапочку і виголошує: «Виправдано». Звісно, мені треба скоро завітати туди, щоб подякувати їй. Сьогодні четвер, значить, піду в неділю. Або ні, краще вже в суботу!

Але я не дотримав слова. Я був надто нетерплячим. Мені не давало спокою бажання якнайшвидше позбутися тяжкого відчуття невизначеності, дізнатися, що мене остаточно вибачили. Мені досі лоскотав нерви страх, що в клубі, в кафе чи ще деінде хтось почне говорити про мою халепу:

– Ну то як там було у Кекешфальвів?

Мені хотілося мати змогу стримано та впевнено відповісти: «Чудові люди! Вчора ввечері я знову пив у них чай», – щоб кожному стало зрозуміло, що мене не гнали звідти в шию. Тільки б поставити крапку в цій прикрій історії! Тільки б покінчити з нею! Зрештою, моє нервове напруження призводить до того, що вже наступного дня, тобто у п’ятницю, якраз коли ми з Йожі та Ференцом, моїми найкращими друзями, тиняємося по бульвару, я несподівано вирішую: підеш до них сьогодні ж! І одразу ж прощаюся з трохи спантеличеними друзями.

Дорога не дуже далека, півгодини – не більше, якщо йти швидко. Спочатку п’ять нудних хвилин містом, потім по трохи курявому шосе, що веде і до нашого навчального плацу, де наші коні вже знають кожен камінчик і кожен поворот (можна зовсім відпустити повід і так їхати). Приблизно на півдорозі, біля маленької каплиці біля мосту, вліво відходить, йдучи за плавними вигинами маленького струмка, неширока алея тінистих каштанів; це, певною мірою, приватні володіння, і нею рідко користуються пішоходи та екіпажі.

Але дивно: що ближче я підходжу до невеликого замку – вже видніється біла кам’яна огорожа з ажурними решітчастими ворітьми, – то швидше зникає моя мужність. Як, стоячи перед дверима зубного лікаря, шукаєш приводу повернути назад, доки ще не потягнув за дзвіночок, так і тепер мені хочеться втекти. Дійсно, хіба обов’язково йти саме сьогодні? Чи, може, взагалі вважати, що ця неприємна ситуація остаточно залагоджена листом? Я мимоволі вповільнюю ходу, зрештою, для відступу ще є час, а коли не дуже хочеш іти прямо, то обхідна дорога завжди видається привабливішою; і от, перейшовши через струмок по хисткій дошці, я звертаю з алеї на луки, вирішивши спочатку прогулятися круг маєтку.

Будинок за високою кам’яною огорожею являє собою продовгувату одноповерхову будівлю в стилі пізнього бароко, пофарбований на староавстрійський лад у так званий шенбрунський жовтий із зеленими віконницями. За двором, на межі з великим парком, котрого я не помітив під час першого пізнього візиту, приховуються кілька менших будівель – напевне, приміщення для слуг, контора та конюшні. Тільки тепер, заглядаючи через овальні отвори в товстій стіні (так звані «бичачі очі»), я запевняюся, що замок Кекешфальви зовсім не схожий на сучасний маєток, як я вважав спочатку, виходячи з його внутрішньої будови; ні, це справжній дім землевласника, старовинний родовий маєток на зразок тих, що я не раз бачив у Богемії, коли бував там на маневрах. Незвичною видається лише чотирикутна башта, трохи схожа за формою на італійську дзвіницю; вона недоречно височіє над двором, мабуть, залишившись від замку, котрий стояв тут багато років тому. Я згадав, як часто дивився на цю чудернацьку вежу з навчального плацу, вважаючи, що це церковна дзвіниця у якомусь селі; лише тепер мені кинулося в очі, що не вистачає звичного для церкви куполу, у цієї дивної споруди плаский дах, який, імовірно, служить сонячною терасою чи обсерваторією. Але що більше я переконуюся у старовинному, феодальному походженні цього дворянського маєтку, то менш затишно почуваюся: саме тут, де на зовнішні форми, безперечно, звертають особливу увагу, я так незграбно дебютував.

Нарешті, обійшовши кругом огорожі та знову опинившись перед ворітьми, я роблю над собою зусилля. Я проходжу гравійну алею між підстриженими, рівними, як свічки, деревами і стукаю важким бронзовим дверним кільцем, котре, за старим звичаєм, тут використовують як дзвоник. Одразу ж з’являється слуга – дивно, він, здається, зовсім не здивований моїм візитом без попередження. Ні про що не запитавши і навіть не поцікавившись моєю візитною карткою, яку я збирався йому вручити, він ввічливо вклоняється і запрошує почекати у вітальні – дами ще у себе в кімнаті, але скоро прийдуть; отже, можна не сумніватися, що мене приймуть. Як званого гостя, слуга проводить мене далі; я пізнаю червону вітальню, де тоді танцювали, і ніяковість прокидається знову, а гіркий присмак у роті нагадує, що злощасна кімната повинна бути поруч.

Щоправда, розсувні двері кремового кольору з вишуканим золотим орнаментом спочатку приховують від мене місце прикрої ситуації, такої свіжої в моїй пам’яті, але вже через кілька хвилин я чую за тими дверима шум стільців, що відсувають, чиїсь приглушені голоси та обережні кроки, які свідчать про присутність кількох людей. Я намагаюся скористатися очікуванням, щоб розглянути салон: розкішні меблі в стилі Louis Seize,[6] справа та зліва старовинні гобелени, а між скляними дверима, що ведуть прямісінько в парк, старі картини з видами Canale grande[7] і Piazza San Marco,[8] котрі, хоч я і не знавець, здаються мені дуже цінними. Щоправда, детально я не розглядаю ці витвори мистецтва, бо напружено дослухаюся до звуків у сусідній кімнаті.

Ось тихо дзенькнули тарілки, заскрипіли двері, а тепер, мені здається, я навіть розрізняю різкий нерівномірний стук милиць.

Нарешті чиясь невидима рука розсуває двері, і до мене виходить Ілона.

– Як мило, що ви прийшли, пане лейтенанте! – вона одразу веде мене в надто добре знайому кімнату. У тому ж куточку, на тій самій канапі, за тим самим столиком малахітового кольору (навіщо ж вони повторюють цю, таку неприємну мені, ситуацію?) сидить дівчина; на колінах лежить пухнасте біле хутряне покривало, так що її ніг не видно – очевидно, щоб не нагадувати мені про «оте». Із, безсумнівно, продуманою привітною усмішкою Едіт вітається до мене зі свого куточка. Проте, ці перші хвилини нагадують про ту фатальну зустріч, і з того, як Едіт трохи вимушено простягає мені через стіл руку, я одразу розумію, що вона теж думає про «те». Нікому з нас не вдається почати розмову.

На щастя, Ілона швидко перериває гнітюче мовчання:

– Що вам запропонувати, пане лейтенанте, чай чи каву?

– О, як вам завгодно, – відповідаю я.

– Але що вам більше до вподоби, пане лейтенанте? Тільки давайте без церемоній. Є і те, й інше.

– Тоді каву, якщо можна, – наважуюсь я і радо помічаю, що мій голос зовсім не тремтить.

Своїм діловим запитанням ця смаглява дівчина збіса вправно допомогла перебороти першу напруженість. Але як безжально з її боку одразу ж вийти з кімнати, щоб дати слугам розпорядження про каву, адже я – як неприємно! – залишаюся віч-на-віч зі своєю жертвою. Треба щось сказати, a tout prix[9] розпочати розмову. Але в горлі ніби клубок застряг, та й погляд я відводжу, оскільки ніяк не наважуся подивитися у бік крісла, адже вона може подумати, що я витріщаюся на ковдру, що вкриває її хворі ноги. На щастя, вона володіє собою краще, ніж я, і починає розмову нервово-збудженим тоном, з котрим тоді я познайомився вперше.

– Тож сідайте, пане лейтенанте, будь ласка. Посуньте до себе те крісло. І чому ви не покладете шаблю – ми не збираємося воювати… он туди, на стіл або на підвіконня… куди вам завгодно.

Я підсуваю крісло, мабуть, надто старанно. Мені все ще не вдається надати своєму погляду бажаної невимушеності. Але Едіт енергійно приходить мені на допомогу.

– Я ще хочу подякувати вам за чарівні квіти… вони справді чарівні, ви тільки погляньте, які ж вони гарні у вазі. А ще… ще я повинна вибачитися за мою дурну нестриманість… я поводилася просто жахливо… всю ніч не могла заснути: так мені було соромно. Ви ж хотіли якнайкраще… звідки ж ви могли знати? А крім того… – вона раптом сміється, різко та нервово, – крім того, ви вгадали моє найпотаємніше бажання… адже я спеціально сіла так, щоб бачити тих, хто танцює, і якраз тоді, коли ви підійшли до мене, найбільше мені хотілося потанцювати… я надзвичайно захоплююся танцями. Я можу годинами дивитися, як танцюють інші, – дивитися так, що сама починаю відчувати кожен рух… чесно, кожен рух. Тоді вже не вони танцюють, а я, це я кружляю, вигинаюся, веду чи поступаюся, гойдаюся… Це звучить так по-дурному, що ви, напевне, не вірите… До речі, раніше, дитиною, я добре танцювала і дуже любила танцювати… і тепер мої сни завжди про танці. Так, хоч як це дивно звучить, але я танцюю уві сні, і можливо, для тата й краще, що в мене від… що зі мною таке сталося, інакше я втекла би з дому і стала балериною… Це моя найбільша пристрасть, і я думаю: як, напевне, чудово своїм тілом, своїми рухами, усім своїм єством щовечора звертати на себе увагу, хвилювати, підкорювати сотні людей… це, напевне, чудово… До речі, щоб ви знали, яка я божевільна, – я колекціоную фотографії знаменитих балерин. У мене є всі: Сахарет, Павлова, Карсавіна. У мене є фотокартки їх усіх, в усіх ролях та позах. Зачекайте, я зараз покажу їх вам… вони лежать у скриньці, отам… там біля каміна… в китайській лакованій скриньці… – Від нетерплячості її голос раптом став роздратованим. – Ні-ні-ні, отам, зліва біля книжок… ну, який же ви нетямущий… Так, ось ця! (Я нарешті знаходжу скриньку і приношу її.) Погляньте, верхня – моя найулюбленіша картка: Павлова – лебідь, який помирає… Ах, якби я лише могла поїхати, побачити її хоч раз – це був би найщасливіший день мого життя!

Задні двері, через які вийшла Ілона, повільно відчиняються на шарнірах. Поспіхом, ніби її заскочили на місці злочину, Едіт захлопує скриньку з різким, сухим клацанням. Її слова звучать, як наказ:

– З ними – ні слова! Ні слова про те, що я вам говорила!

Чоловік, який обережно відчиняє двері, – сивоголовий слуга з охайними бакенбардами а-ля Франц Йосиф; за ним Ілона вкочує щедро сервірований чайний столик на гумових коліщатах. Вона наливає каву, підсідає до нас, і я одразу ж почуваюся впевненіше. Бажаний привід для розмови дає величезна ангорська кішка, яка нечутно прослизнула сюди, коли вкочували столик, і тепер довірливо треться об мої ноги. Я захоплююся кішкою, потім починаються розпитування: скільки часу я вже тут, як мені живеться в гарнізоні, чи не знаю я лейтенанта такого-то, чи часто їжджу до Відня, – мимоволі зав’язується звичайна легка бесіда, у ході якої непомітно розчиняється перша неприємна скутість. Поступово я навіть наважуюся скоса поглядати на дівчат – вони абсолютно не схожі одна на одну: Ілона – вже справжня жінка, пишна, квітуча, сповнена чуттєвим теплом і здоров’ям; поруч із нею Едіт – вже не дитина, але ще й не дівчина, їй, може, сімнадцять, може, вісімнадцять років, але вона все ще не дозріла. Дивовижний контраст: з одною хотілося б танцювати та цілувати її, іншу – пестити, як хвору дитину, приголубити, захистити її та передусім – заспокоїти. Бо з її єства йде якийсь неспокій. Жодної миті її обличчя не залишається спокійним; вона поглядає то вправо, то вліво, то раптом напружується, то, ніби безсило, відкидається назад; так само нервово вона і розмовляє – завжди уривчасто, стакато, без пауз. Може, думаю я, ця нестриманість і неспокій ніби компенсують вимушену нерухомість ніг, або ж постійна легка лихоманка додає різкості її жестам та мовленню. Але мені залишається мало часу для спостережень, бо швидкими запитаннями і жвавою, стрімкою манерою розмовляти вона повністю приковує увагу до себе; несподівано для себе я виявляюся втягнутим у захоплюючу, цікаву розмову.

Так продовжується годину. Може, навіть півтори години. Раптом з вітальні виникає якась постать; хтось заходить так обережно, ніби боїться завадити. Це Кекешфальва.

– Сидіть, сидіть, будь ласка, – зупиняє він мене, розуміючи, що я хочу ввічливо встати, і нахиляється, щоб швидко поцілувати доньку в лоб. На ньому той самий чорний сурдут з білим нагруддям та старомодним бантом (я жодного разу не бачив його в іншому одязі); делікатний погляд за золотими окулярами робить його схожим на лікаря. І дійсно, ніби лікар до ліжка хворого, він обережно підсідає до Едіт. Дивно, з того моменту, як він увійшов, світло в кімнаті ніби затьмарив смуток. Боязкість, із якою він час від часу ніжно та допитливо поглядає на доньку, стримують ритм нашої невимушеної розмови. Скоро Кекешфальва сам помічає нашу збентеженість і намагається пожвавити розмову. Він теж розпитує мене про полк, ротмістра, цікавиться нашим колишнім полковником, що став командиром дивізії у військовому міністерстві. Він виявляє дивовижну обізнаність про усі кадрові зміни в нашому полку за багато років, і не знаю чому, але мені здається, що він з якимось певним наміром підкреслює своє близьке знайомство зі старшими офіцерами.

Ще десять хвилин, думаю собі, і я скромно відкланяюся. Але тут знову хтось тихо стукає у двері; безшумно, ніби босоніж, заходить слуга і щось шепоче Едіт на вухо. Вона одразу ж спалахує.

– Нехай зачекає. Або ні: нехай сьогодні залишить мене у спокої. Нехай іде геть, він мені непотрібен.

Ми всі ніяковіємо від її гарячковості. Я підводжуся з неприємним відчуттям, що затримався. Але вона прикрикує на мене так само безцеремонно, як і на слугу.

– Ні, залиштеся! Тут немає про що говорити.

Власне, її наказовий тон свідчить про невихованість. Батько, очевидно, теж почувається неприємно, бо з безпорадним і стурбованим обличчям вмовляє її:

– Але ж, Едіт…

І ось, чи то побачивши переляк батька, чи то – мою розгубленість, вона раптом і сама відчуває, що втратила контроль над собою, та неочікувано звертається до мене:

– Вибачте мені, але Йозеф дійсно міг би зачекати і не вдиратися сюди. Нічого надзвичайного, просто щоденні тортури: масажист, що займається зі мною гімнастикою. Чистісіньке безглуздя – раз-два, раз-два, вгору, вниз, униз, угору – і одного прекрасного дня все буде добре. Найновіше відкриття нашого нового лікаря, а насправді нікому не потрібні доскіпування. Марно, як і все інше…

Вона виклично дивиться на батька, ніби звинувачує його. Старий зніяковіло (йому соромно переді мною) нахиляється до неї:

– Але, дитино моя… ти справді думаєш, що доктор Кондор…

Він одразу ж замовкає, адже губи Едіт починають тремтіти, тонкі ніздрі тріпочуть. Тоді її губи теж так тремтіли, згадую я, і вже боюся нового нападу, але вона раптово червоніє і зговірливо бурмоче:

– Ну, добре, я піду. Хоча все це ні до чого, абсолютно ні до чого… Вибачте, пане лейтенанте, сподіваюся, ви скоро знову завітаєте до нас.

Я вклоняюся і збираюся попрощатися. Але вона вже знову передумала.

– Ні, залиштеся з татом, доки я відмарширую.

Вона наголошує на слові «відмарширую» так різко й уривчасто, ніби це погроза. Потім вона бере зі столу маленький бронзовий дзвіночок і дзвонить; лише пізніше я помітив, що в цьому домі на всіх столах були під рукою такі дзвіночки, щоб вона будь-якої миті могла кого-небудь покликати. Дзвоник дзвенить різко й пронизливо. Зразу ж з’являється слуга, який непомітно вийшов під час спалаху її гніву.

– Допоможи мені! – наказує вона і відкидає хутряну ковдру. Ілона нахиляється до неї і щось шепоче, але Едіт роздратовано перебиває подругу: – Ні, Йозеф допоможе мені лише підвестися. Я сама піду.

Те, що відбувається потім, жахливо. Слуга нахиляється і добре завченим рухом бере під пахви легке тіло і піднімає його. Тепер, коли вона стоїть прямо, тримаючись за спинку крісла, вона задирливо дивиться на кожного з нас по черзі, потім хапає милиці, що лежали під ковдрою, спирається на них і – цок-цок, тут-тук – йде хитаючись, кидаючи тіло вперед, перекошено, як відьма, в той час як слуга, широко розставивши руки, іде за нею слідом, щомиті готовий підхопити її, якщо вона послизнеться чи передумає. Тут-тук, цок-цок, ще один крок, і ще один, і щоразу щось стиха бряжчить та скрипить, як метал та натягнута шкіра: напевне, – я не наважуюся подивитися на її бідолашні ноги – у неї на гомілках якесь спеціальне підтримуюче приладдя. Ніби лещатами мені здавлює груди, доки я спостерігаю за цим «форсованим маршем», – я одразу зрозумів, що вона спеціально не дозволила допомогти їй чи відвезти у кріслі: вона забажала продемонструвати мені, особливо мені, вона захотіла нам усім показати, що вона каліка. Через якусь незрозумілу жагу помсти, породжену розпачем, їй хочеться завдати нам болю, щоб і ми гризлися її мукою; вона жадає звинуватити у своєму нещасті нас, здорових, а не Бога. Але саме зараз, дивлячись на цей жахливий виклик, я відчуваю – у тисячу разів гостріше, ніж тоді, під час вибуху розпачу через моє запрошення до танцю, – як безмежно страждає вона від своєї безпорадності. Нарешті – минула ціла вічність, – з величезними зусиллями перекидаючи весь тягар свого слабкого, змученого, худенького тіла з однієї милиці на іншу, вона прошкутильгала кілька кроків до дверей. Мені не вистачає мужності бодай один-єдиний раз прямо глянути на неї. Адже безжальний сухий стукіт милиць, оце «цок-цок», що супроводжує кожен її крок, скрип та скрегіт механізмів, важке уривчасте дихання вражають мене так сильно, що мені здається, серце вискочило з грудей і б’ється прямісінько під тканиною уніформи. Вона вже вийшла з кімнати, а я, ледве дихаючи, все ще напружено дослухаюся, як за зачиненими дверима поступово віддаляються ці страшні звуки і нарешті зовсім стихають.

Лише тепер, коли стає зовсім тихо, я насмілююся підвести очі. Старий (я помітив це не відразу) відійшов до вікна і стоїть, уважно вдивляючись у далечінь, – надто уважно він туди вдивляється. Проти світла видно лише силует, але я все-таки можу розгледіти, як здригаються похилі плечі. І він, батько, котрий щодня бачить страждання своєї доньки, розчавлений цим видовищем так само, як і я.

Повітря в кімнаті застигло. Через кілька хвилин темна фігура нарешті повертається і, невпевненою ходою, ніби на слизькому льоду, тихо підходить до мене.

– Будь ласка, не ображайтеся на дівчинку, пане лейтенанте, якщо вона була трохи безцеремонною, але… ви ж не знаєте, скільки вона натерпілася за всі ці роки… Кожного разу щось нове, а справа просувається повільно, вона втрачає терпіння, я розумію її. Але що ж поробиш? Адже треба все перепробувати, треба…

Старий зупинився біля чайного столика. Він говорив, не дивлячись на мене, його очі, напівприкриті сірими повіками, нерухомо втупилися у стіл. Немов у забутті, він бере відкриту цукорницю, дістає звідти квадратик цукру, крутить між пальцями, бездумно дивлячись на нього, і кладе назад; він схожий на п’яного. Він все ще не може відірвати погляд від столика, ніби щось особливе прикувало там його увагу. Несвідомо бере ложку, піднімає її, потім знову кладе і говорить, ніби звертаючись до неї:

– Якби ви знали, якою була дівчинка раніше! Цілими днями вона бігала вгору й вниз сходами, носилася по всьому дому так, що ми аж тривожилися. В одинадцять років вона пускала свого поні чвалом на луках, ніхто не міг її наздогнати. Ми, моя покійна дружина та я, часто боялися за неї – такою одчайдушною вона була, такою бешкетною, непосидючою, так легко їй все вдавалося… Нам завжди здавалося: варто їй лише розкинути руки, і вона злетить… і ось саме з нею повинно було статися таке, саме з нею…

Його потилиця між сивим рідким волоссям опускалася все нижче над столом. Нервові пальці все ще тривожно нишпорять по розкиданих предметах; замість ложки тепер вони схопили щипці для цукру і вимальовують ними якісь округлі дивовижні руни (я знаю: це сором, сум’яття, він просто боїться подивитися мені в очі).

– А проте як легко навіть тепер її звеселити! Найменша дрібничка може порадувати її, як дитину. Вона може сміятися з найдурнішого жарту і захоплюватися якоюсь книжкою. Якби ви бачили, в якому захваті вона була, коли принесли ваші квіти, і її страх, що вона образила вас, пройшов… Ви навіть не уявляєте, як тонко вона все відчуває… вона сприймає все набагато гостріше, ніж ми з вами. Я точно знаю: зараз ніхто не переживає сильніше за неї від того, що вона була такою нестриманою… Але як можна… як можна безкінечно стримуватися… звідки дитині набратися терпіння, якщо все йде так повільно! Як може вона залишатися спокійною, якщо Бог такий несправедливий до неї, адже вона не зробила нічого поганого… нікому нічого не заподіяла…

Він все ще пильно дивиться на уявні фігури, котрі намалювала його тремтяча рука щипцями для цукру. І раптом, ніби злякавшись чогось, кидає їх на стіл. Здається, він ніби прокинувся і усвідомив, що розмовляє не з самим собою, а з абсолютно сторонньою людиною. Зовсім іншим голосом, жвавим, але приглушеним, він ніяково вибачається переді мною:

– Вибачте, пане лейтенанте… як могло статися, що я почав обтяжувати вас своїми клопотами! Це все тому… просто щось найшло на мене… і я лише збирався пояснити вам… Мені б не хотілося, щоб ви погано думали про неї… щоб ви…

Не знаю, як я набрався сміливості перервати ці розгублені пояснення і підійти до нього. Але раптом я обома руками взяв руку старої чужої мені людини. Я нічого не сказав. Я лише взяв його холодну схудлу руку, що мимовільно здригнулася, і міцно стиснув її. Він здивовано поглянув на мене, і за блискучими скельцями окулярів я бачив його невпевнений погляд, що несміливо шукав зустрічі з моїм. Я боявся, що він зараз щось скаже. Але він мовчав; лише чорні зіниці ставали дедалі більшими, ніби хотіли збільшитися до безкінечності. Я відчув, як мене переповнює якесь нове, невідоме хвилювання, і, щоб його уникнути, я поспішно вклонився і вийшов.

У передпокої слуга допоміг мені одягнути шинель. Несподівано спиною я відчув протяг. Навіть не обертаючись, я вже знав, що це старий вийшов услід за мною, щоб подякувати мені, і тепер стоїть у дверях. Але я не хотів потрапити у незручне становище. Тому я вдав, ніби не помітив, що він стоїть за мною. Поспіхом, із калатаючим серцем, я покинув цей нещасливий будинок.

Наступного ранку, коли легкий туман ще висить над будинками, і віконниці зачинені, оберігаючи міцний сон містян, наш ескадрон, як завжди, вирушає на навчальний плац. Спочатку трюхикаємо по незручній бруківці; мої улани, ще заспані та незадоволені, з рівними спинами похитуються в сідлах. Ми лишаємо позаду чотири-п’ять провулків, на шосе переходимо на рись, а потім беремо вправо – на луки. Я віддаю наказ своєму взводу: «Чва-лом!» – і коні, форкнувши, рвучко кидаються вперед. Вони вже знають це чудове, м’яке і широке поле, розумні тварини; їх не потрібно підганяти, можна послабити повіддя: заледве відчувши доторк шенкелів, вони щодуху пускаються у біг. Їм теж відома радість напруження та розрядження.

Я мчу попереду. Я пристрасно люблю їздити верхи. Я відчуваю, як кров рвучкими поштовхами піднімається від стегон, живлющим теплом розливається сонним тілом, а холодний вітер обвіває щоки та лоб. Дивовижне ранкове повітря, ще сповнене пахощами нічної роси, подихом зораної землі, ароматом квітучих полів, і разом з тим тебе оповиває тепла, приємна пара з ніздрів коня. Мене захоплює цей перший ранковий чвал, він так приємно бадьорить задерев’яніле, заспане тіло, що млявість одразу зникає, ніби задушливий туман під поривом вітру; від відчуття легкості мимовільно ширшають груди, і я п’ю повітря, що свистить довкола мене, відкритим ротом. «Чвалом! Чвалом!» Відчуваю, як світлішає погляд, відчуття загострюються, а за спиною чується ритмічний дзенькіт шабель, шумне дихання коней, м’який скрип сідел і рівний дріб копит. Величезним кентавром видається ця група людей і коней, що злилася в єдиному пориві. Вперед, уперед, уперед, учвал, учвал, учвал! Так би й скакати аж на край світу! З потаємною гордістю повелителя й творця цієї насолоди я час від часу обертаюся, щоб глянути на своїх людей. І раптом помічаю, що у моїх славних уланів уже зовсім інші обличчя. Важка гуцульська пригніченість, отупілість, невиспаність – все змите з їхніх облич, ніби кіптява. Відчувши, що на них дивляться, вони випрямляють спини і відповідають усмішками на мій радісний погляд. Я бачу, що навіть ці забиті селянські хлопці у захваті стрімкого руху – ось-ось злетять! Вони, як і я, захоплені цією тваринною радістю – відчувати свою молодість і сили, що рвуться назовні.