Стоiк
Теодор Драйзер
Трилогiя бажання #3
Теодор Драйзер (1871—1945) – вiдомий американський письменник i громадський дiяч, чиiми творами вже понад сто рокiв захоплюються читачi в усьому свiтi. «Стоiк» (1947) – третiй, заключний роман легендарноi «Трилогii бажання», масштабноi розповiдi про запаморочливу кар’еру фiнансиста, в основу якоi покладено iсторiю життя американського мiльйонера Чарлза Йеркса.
Френк Ковпервуд – генiальний пiдприемець з безпомилковим дiловим чуттям, випробувавши всi можливостi збагачення на Заходi, вирiшуе вирушити до Англii, щоб зайнятися розвитком метрополiтену в Лондонi. Ставши могутнiм дiлком, Френк зi стоiчним спокоем приймае тимчасовi поразки в бiзнесi й удари долi, залишаючись на вершинi фiнансового олiмпу… Але й на нього чекае зворотний бiк успiху. Що ж лишаеться у людини, коли «мiльйони розсiюються, як дим»?..
Теодор Драйзер
Стоiк
Роздiл 1
Пiсля нищiвноi поразки у довгiй боротьбi Френка Ковпервуда за поновлення п’ятирiчноi концесii, перед ним постали двi проблеми, що найбiльше його непокоiли.
По-перше, це його вiк. Йому невдовзi мало виповнитися шiстдесят. І, хоча вiн вiдчував себе так само енергiйним, як i ранiше, вiн розумiв, що в компанii молодих i не менш спритних фiнансистiв йому нелегко буде швидко заробити таку саму купу грошей, яку йому гарантовано давала б ця концесiя. Власне, йшлося про п’ятдесят мiльйонiв доларiв.
Другою i навiть важливiшою проблемою, як вiн не мiг не визнати, було те, що вiн досi так i не досяг престижу в суспiльствi, не проник до кола людей з визначним соцiальним статусом. Звiсно, йому дуже зашкодило колишне ув’язнення у Фiладельфii, вiдiгравали свою роль також романи з жiнками, невдале одруження з Ейлiн, яка не могла надати йому справжньоi суспiльноi пiдтримки, i врештi його власний неприборканий i переконаний iндивiдуалiзм вiдштовхнув вiд нього багатьох, з ким у нього могли б скластися приязнi стосунки.
Адже Ковпервуд був не з тих, хто заводить друзiв менш енергiйних, менш гнучких i врештi менш успiшних, нiж вiн сам. Це здавалося йому безглуздим самоприниженням чи принаймнi марною витратою часу. З iншого боку, виявилося, що затоваришувати з людьми сильними, хитрими i справдi поважними нелегко. Особливо тут, у Чикаго, де йому довелося боротися з багатьма з них за положення i владу. Натомiсть вони вирiшили об’еднатися проти нього i не тому, що його мораль i його методи були для них неприйнятними, а радше тому, що вiн, чужинець, зазiхнув на фiнансовi угiддя, що вони вважали своiми, i здобув бiльше багатства й влади, нiж вони, та ще й за коротший термiн. Ба бiльше – вiн завоював почуття жiнок та дочок деяких зi своiх конкурентiв, тож вони поставили собi за мету вигнати його з чиказького суспiльства й майже досягли ii.
У стосунках з жiнками вiн завжди цiнував свободу i нi за що б вiд неi не вiдмовився. Водночас у душi вiн завжди мав надiю, що, можливо, колись зустрiне жiнку настiльки надзвичайну, що всупереч собi прийде – звiсно, не до абсолютноi вiрностi, такоi можливостi щодо себе вiн нiколи не припускав – але до справжньоi едностi почуттiв i взаеморозумiння [справжнього союзу сердець i розуму]. І ось уже вiсiм рокiв вiн вiдчував, що знайшов такий iдеал у Беренiс Флемiнг. Їi ж, вочевидь, не заслiплювали нi його особистiсть, нi його слава, анi його вмiння завойовувати жiнок. І саме це, а також глибоке враження, яке ii краса справляла на його чуттевiсть, привело його до переконання, що вона, з ii молодiстю, вродою, тактом i впевненiстю у собi, могла б створити вiдповiдне суспiльне тло для його могутностi й багатства; звiсно, за умови, що вiн мав би свободу й мiг би одружитися з нею.
На жаль, попри всю свою непохитнiсть у стосунках з Ейлiн, йому не вдавалося звiльнитися вiд неi. Вона твердо вирiшила не вiддавати його нiкому. А одночасно воювати з нею за свободу i вести важку боротьбу за залiзничнi концесii в Чикаго було для нього надто обтяжливим. До того ж i з боку Беренiс вiн не бачив i натяку на прихильнiсть. Їi погляд, схоже, спрямовувався на чоловiкiв не тiльки молодших вiд нього, але й надiлених певними соцiальними перевагами, якi вiн був не в змозi iй запропонувати. Вiн вперше по-справжньому вiдчув гiркоту любовноi невдачi. Інколи по декiлька годин вiн сидiв у себе в кабiнетi, занурений у переживання безнадiйностi поразки у своiй боротьбi за збiльшення капiталу i за кохання Беренiс.
Та раптом несподiвано вона прийшла до нього i приголомшила, заявивши, що вiднинi належить йому. Вiн вiдчув себе знову молодим i, як i ранiше, рiшучим, повним iдей. Нарештi вiн завоював любов жiнки, що може стати справжнiм помiчником на його шляху до могутностi, слави й суспiльного престижу.
Однак, хоча пояснення Беренiс, чому вона прийшла до Ковпервуда, було щирим i прямим – «Я подумала, що саме зараз я вам по-справжньому потрiбна… i я зважилася» – в нiй вiдчувалася якась ураженiсть. Життя, суспiльство встигли поранити ii, i вона прагнула вiдплати за тi жорстокi образи, яких зазнала в раннiй юностi. Те, що вона насправдi думала i чого Ковпервуд, захоплений ii несподiваним приходом, не розумiв, було: «Ти – вигнанець i я також. Свiт не хотiв вiдчинити перед тобою дверi, а мене вiн намагався викинути з тiеi царини, до якоi я – за своею вдачею i всiею суттю – вiдчуваю себе належною. Ти обурений, i я також. Тож по руках: укладемо союз краси i сили, розуму й вiдваги, але рiвний з обох бокiв, без панування одного з нас. Бо якщо ми не гратимемо чесно, вiн довго не протримаеться». Приблизно такими були думки Беренiс, що привели ii тепер до Ковпервуда.
І хоча вiн зумiв угледiти силу й витонченiсть Беренiс, цi ii мотиви були йому невiдомi. І коли вона – така чудова й розпашiла з морозу – ввiйшла до нього в той зимовий вечiр, вiн нi за що б не сказав, що вона все детально обдумала i зважила. Та й годi було чекати цього вiд такоi юноi, усмiхненоi, веселоi i просто незрiвнянноi дiвчини! А проте – ось вона стояла перед ним, зухвало тримаючись, але потай трiшки хвилюючись. Нiщо не давало приводу пiдозрювати пiдступнi намiри з ii боку; радше це було кохання, якщо бажання бути з ним i належати йому до кiнця своiх днiв на цих умовах можна назвати коханням. З його допомогою i поруч з ним вона досягне жаданоi перемоги, i вони обое вiддано й чуйно пiдтримуватимуть одне одного.
Отже, у той перший вечiр Ковпервуд, поглянувши на неi, сказав:
– І все-таки, Бевi, менi хотiлося б знати, що вас привело до такого несподiваного рiшення? Лишень подумати, ви прийшли до мене саме зараз, коли я вдруге в життi зазнав такоi невдачi!
Погляд ii синiх очей огорнув його, наче теплим ефiром.
– Я думала про вас i читала, що про вас пишуть, уже не перший рiк. От лише минулого тижня в Нью-Йорку я натрапила на цiлих двi сторiнки про вас у «Сан». І вони, здаеться, допомогли менi краще вас зрозумiти.
– Справдi? Газети?
– І так i нi. Звiсно, не те, що вони вас лаяли, але факти, якщо, звiсно, це факти, якi вони зiбрали. А ви справдi нiколи не любили свою першу дружину?
– Не знаю. Спочатку менi здавалося, що любив. Але ж я був зовсiм молодий, коли одружився з нею.
– А вашу теперiшню дружину?
– Ах, Ейлiн, так. Я справдi був закоханий у неi колись… – признався вiн. – Вона багато для мене тодi зробила, а я не належу до невдячних людей, Бевi. До того ж вона здавалася менi дуже вродливою, i я сильно захопився нею. Щоправда, я був дуже молодий, не такий вимогливий як зараз. Це не ii провина. Це просто помилка за браком досвiду.
– Менi стае легше, коли я чую це вiд вас. Ви зовсiм не такий безжальний, як про вас пишуть. Але ж я набагато молодше за Ейлiн. І менi здаеться, що якби не моя зовнiшнiсть, мiй розум навряд чи мав би для вас значення.
Ковпервуд посмiхнувся.
– Справдi. Не буду виправдовуватися в тому, що я такий, який е, – сказав вiн. – Розумно це чи нерозумно, але я в життi керуюся егоiстичними iнтересами i, правду кажучи, не бачу iншого керiвника. Можливо, я помиляюся, але думаю, що бiльшiсть iз нас дiють так само. Не знаю, може, iснують якiсь iншi iнтереси, що стоять вище за iндивiдуальнi, та, як правило, приносити користь собi означае також приносити користь iншим.
– Що ж, мабуть, я згодна з такою точкою зору.
– Утiм, я хотiв би, що ви зрозумiли одну рiч, – продовжував Ковпервуд, з нiжнiстю дивлячись на неi. – Я не намагаюся применшити чи замовчати жодноi образи, що я, можливо, комусь заподiяв. Бiль, схоже, е частиною життя, що постiйно змiнюеться. Я лише хочу чесно розповiсти про себе, щоб ви могли зрозумiти мене.
– Дякую, – вiдповiла Беренiс i щиро розсмiялась, – але ви не повиннi почуватися, наче ви свiдок на судi.
– Справдi, майже так я себе й почуваю. І все ж таки дозвольте менi пояснити вам дещо стосовно Ейлiн. Вона натура емоцiйна, що живе любов’ю, але ж що стосуеться ii розуму, то вона не та людина i нiколи не була тiею, яка менi потрiбна. Я цiлком ii розумiю i вдячний iй за все, що вона зробила для мене у Фiладельфii. Вона була поруч зi мною всупереч осуду суспiльства. Тому i я досi не залишив ii, хоча вже не можу ii кохати, як колись. Вона носить мое iм’я, живе в моему домi. Вона вважае, що iй по праву належить i те, i те.
Вiн зупинився, трохи завагавшись щодо того, як це сприйме Беренiс.
– Ви, звiсно, розумiете це? – запитав вiн.
– Так, так! – вигукнула Беренiс. – Звiсно, розумiю. І, маю сказати, я аж нiяк не хотiла б завдавати iй прикрiсть. Я прийшла до вас не для цього.
– Ви дуже шляхетнi, Бевi, але ви несправедливi до себе, – сказав Ковпервуд. – Я хочу, що ви знали, як багато ви значите для мого майбутнього. Можливо, ви цього ще не розумiете, але я стверджую це тут i зараз. Недарма я пильнував за вами впродовж восьми рокiв. Це тому, що я кохаю вас i кохаю глибоко.
– Я знаю, – м’яко вiдповiла вона, анiтрохи не вражена цим зiзнанням.
– Усi цi вiсiм рокiв я бачив перед собою iдеал, – продовжував вiн. – Цей iдеал ви.
Вiн зупинився. Йому захотiлося обiйняти ii, але вiн вiдчував, що зараз цього не слiд робити. Потiм вiн витяг iз кишенi жилета тоненький золотий медальйон, не бiльше срiбного долара, вiдкрив його й простягнув iй. На його внутрiшнiй сторонi було фото Беренiс – дванадцятилiтня дiвчинка, тоненька, тендiтна, гордовита, стримана, зiбрана – така сама, якою вона була i зараз.
Поглянувши на неi, Беренiс одразу пiзнала його. Це було фото з того часу, коли вони з матiр’ю ще жили в Луiсвiллi, ii мати була людиною поважною i статечною. Як все змiнилося, i скiльки iй довелося пережити через це! Вона дивилася на знiмок, i iй ввижалися приемнi спогади.
– Звiдки це у вас? – врештi спитала вона.
– Я побачив це фото на письмовому столi вашоi матерi в Луiсвiллi й одразу взяв собi. Звiсно, не в цьому медальйонi; його я зробив потiм.
Вiн обережно закрив медальйон i поклав назад у кишеню.
– Вiдтодi вiн завжди був зi мною.
Беренiс посмiхнулася.
– Сподiваюся, його нiхто не бачив. Але ж я зовсiм дитина тут.
– Тим не менше ця дитина стала моiм iдеалом. І зараз бiльш нiж будь-коли. Звiсно, я знав чимало жiнок i поводився з ними вiдповiдно до своiх поглядiв i обставин. Але попри все я завжди мав певне уявлення про те, що насправдi менi по-трiбно. Я завжди мрiяв про сильну чуйну дiвчину з поетичною натурою, як ви. Думайте про мене, що хочете, але судiть мене вiднинi за моiми вчинками, а не за моiми словами. Ви сказали, що прийшли до мене, бо подумали, що потрiбнi менi. Так от: ви менi потрiбнi.
Вона поклала свою руку на руку йому.
– Я вирiшила, – спокiйно сказала вона. – Найкраще, що я можу зробити з моiм життям, це допомогти вам. Але ж ми… я… нiхто з нас не може робити тiльки те, чого бажае. Ви самi знаете.
– Авжеж, я хочу, щоб ви були щасливою зi мною, i хочу бути щасливим з вами. І, звiсно, це неможливо, якщо вас щось хвилюватиме. Тут у Чикаго, особливо зараз, менi слiд бути дуже обережним, i вам так само. Тому ви зараз повернетеся до свого готелю. Але завтра об одинадцятiй я чекатиму на ваш дзвiнок. І тодi ми, сподiваюся, про все поговоримо, як слiд. Ще тiльки одне.
