Одначе пiсля пiвтора року зусиль, пiсля того як було витрачено вже сорок тисяч фунтiв i внесено шiстдесят тисяч пiд заставу у виглядi цiнних паперiв, грошi на будiвництво самоi пiдземноi залiзницi (за оцiнками на це потрiбно було мiльйон шiстсот тисяч фунтiв) знайти i досi не вдалося. Причина полягала в тому, що – хоча в Лондонi вже функцiонувала i доволi успiшно цiлком сучасна лiнiя пiдземноi залiзницi, Сiтi – Пiвденний Лондон, – англiйських капiталiстiв тим не менше було важко переконати в тому, що нова залiзнична лiнiя, до того ж довша й вiдповiдно дорожча, приноситиме прибуток. Двi iншi наявнi лiнii мiськоi залiзницi – Районна залiзниця у п’ять миль довжиною та Метрополiтен до двох миль – були напiвпiдземними. На них використовувалися паровози, що ходили почасти по поверхнi, почасти по тунелях. Мiж ними дiяла угода про наскрiзний рух по обох лiнiях. Проте, оскiльки тут використовувалася парова тяга, тунелi й платформи були брудними, нерiдко покритими кiптявою i фактично збитковими. Тож, позаяк нiхто ще не довiв, що залiзниця, будiвництво якоi обiйдеться в мiльйони фунтiв, зможе окупити себе, англiйськi капiталiсти не виявляли цiкавостi до такого проекту. Звiдси виникла необхiднiсть пошукати грошей в iнших краiнах свiту, що й привело мiстера Геншо й мiстера Грiвза – через Берлiн, Париж, Вiдень i Нью-Йорк – до Ковпервуда.
Ковпервуд, як вiн уже пояснював Беренiс, був на той момент настiльки заклопотаний своiми чиказькими проблемами, що вислухав мiстера Геншо й мiстера Грiвза не надто уважно. Одначе тепер, пiсля того як вiн зазнав невдачi у боротьбi за концесiю, а особливо пiсля того як Беренiс запропонувала залишити Америку, вiн згадав про iхню пропозицiю. Насправдi, було схоже, що цей проект надто обтяжений витратами, так що бiзнесмен з його досвiдом не вiзьметься за нього; а проте, можливо, варто було б познайомитися ближче з тим, як у Лондонi iдуть справи з пiдземною залiзницею, i взятися за якесь широкомасштабне будiвництво, до того ж, iмовiрно, обiйтися без того шахрайства, до якого вiн був змушений вдаватися в Чикаго, хай навiть i без надприбутку. Вiн уже мультимiльйонер, то навiщо йому продовжувати цю гонитву за грошима аж до кiнця свого життя?
Крiм того, його минуле i його теперiшня дiяльнiсть були так спотворенi пресою i його ворогами. Було б гарно зажити доброi слави, особливо в Лондонi, де начебто дотримуються бездоганних стандартiв у комерцiйних справах. Це принесе йому таке суспiльне положення, якого йому нiколи не досягти в Америцi.
Картина, що поставала в його уявi, надихала. А наштовхнула його на думку саме Беренiс, ця дiвчинка без певного серйозного досвiду. Вона мае природний дар кмiтливостi, що пiдказав iй таку можливiсть. Як дивно, що все це, ця iдея з Лондоном i з усiм, що може принести йому союз iз нею в майбутньому, почалася з легковажноi пригоди дев’ять рокiв тому, коли вiн у компанii з полковником Натанiелем Джилiсом з Кентуккi завiтав до цiеi жалюгiдноi Геттi Стар, матерi Беренiс! І хто сказав, що зло нiколи не приводить до добра?
Роздiл 5
У мiру того як перша радiсть вiд нових стосункiв з Ковпервудом вiдходила у минуле, Беренiс почала обдумувати складнощi й небезпеки, пов’язанi з новим становищем. Вона не забула про них, коли врештi зважилася пiти до Ковпервуда, але тепер вона вiдчувала, що мае, не зволiкаючи, пiдготуватися до них.
По-перше, це Ейлiн, ревнива, емоцiйна дружина, що не зупиниться нi перед чим, аби знищити Беренiс, лише дiзнаеться про любов Ковпервуда до неi. Потiм – газети. Вони миттево нададуть розголосу iхньому зв’язку, якщо iх помiтять разом. І врештi – ii мати, якiй доведеться пояснити свое рiшення; а ще брат Ролфi, якого вона тепер сподiвалася якось влаштувати в життi за допомогою Ковпервуда.
Все це означало, що iй доведеться бути постiйно обережною, дипломатичною, впевненою в собi, але разом iз цим готовою йти на жертви i компромiси.
Ковпервуда також непокоiли подiбнi думки. Оскiльки Беренiс тепер стала центром його життя, його турбувало те, як вберегти ii вiд негараздiв, на якi вона наражалася поруч iз ним. І на наступному побаченнi вiн одразу заговорив з нею про всi цi справи.
– Знаеш, Бевi, – сказав вiн, – ця твоя iдея щодо Лондона менi дуже подобаеться. Тут вiдкриваються цiкавi можливостi.
І вiн розповiв iй про своi думки та про iсторiю з двома англiйцями.
– Тепер треба було б, – продовжував вiн, – послати когось до Лондона, щоб дiзнатися, чи ця пропозицiя лишаеться в силi. Якщо так, то нiщо не перешкоджае нам здiйснити твiй план.
І вiн тепло посмiхнувся на знак схвалення ii вигадливостi.
– З iншого боку, нам е чого стерегтися. По-перше, це газетний розголос, i по-друге, Ейлiн. Вона надто романтично налаштована й надто емоцiйна; нею завжди керують почуття, а не розум. Я багато рокiв уже намагаюсь пояснити iй свiй погляд на речi: як людина може, сама того не бажаючи, змiнитися. Але вона нiчого не хоче розумiти. Вона думае, що люди змiнюються тiльки з певною метою.
Вiн зробив паузу й посмiхнувся.
– Вона належить до тих жiнок, що назавжди пов’язують свое життя з одним чоловiком.
– А тобi це не подобаеться? – спитала Беренiс.
– Навпаки, по-моему, це прекрасно. Єдина рiч у тому, що досi я таким нiколи не був.
– І не будеш, чи не так? – спробувала Беренiс його трохи подражнити.
– Облиш! – попросив вiн. – Не будемо сперечатися! Дозволь я закiнчу, люба. Вона просто не розумiе, чому я не можу продовжувати любити ii так, як це було ранiше. Їй боляче, ба бiльше! Боюся, ii бiль тепер перетворився майже на ненависть. Принаймнi вона так намагаеться думати. Але найгiрше в усьому цьому те, що бути моею дружиною – для неi гордiсть. Вона завжди прагнула виблискувати в свiтi, власне, i я сам цього прагнув спочатку. Я думав, що це буде нашою спiльною перемогою. Та невдовзi я переконався, що Ейлiн багато чого не вистачае, вона просто недостатньо розумна. І я вiдмовився вiд думки про те, щоб осiсти в Чикаго. Нью-Йорк – ось справжне мiсто для людини зi статками. Тож я вирiшив спробувати щастя там. Я все бiльше схилявся до думки про те, що не завжди житиму з Ейлiн, i, хочеш вiр менi, хочеш нi, але вперше ця думка промайнула в мене, коли я побачив твiй портрет в Луiсвiллi – той самий, що тепер завжди зi мною. Лише пiсля цього я вирiшив збудувати будинок у Нью-Йорку, який був би водночас галереею мистецтва i моiм домом. Я думав, що якщо ти колись звернеш на мене увагу…
– Отже, цей чудовий особняк, в якому менi нiколи не доведеться жити, був збудований для мене, – задумливо промовила Беренiс. – Як дивно!
– Таке життя, – вiдповiв Ковпервуд. – Але ми можемо бути щасливими.
– Так, можемо, – погодилася вона. – Я тiльки подумала, як це дивно. Та менi нi за що не хотiлося б засмутити Ейлiн.
– Я знаю, що ти незаздрiсна й кмiтлива. Можливо, ти навiть краще за мене зумiеш знайти вихiд.
– Думаю, що зумiю, – спокiйно промовила Беренiс.
– Але, окрiм Ейлiн, треба ще пам’ятати про газети. Вони скрiзь переслiдують мене. І варто iм дiзнатися про цю iдею з Лондоном – якщо я, скажiмо, справдi вiзьмусь за це – який тут пiднiмуть галас! А якщо твое iм’я десь спливе поруч iз моiм, вони накинуться на тебе, мов шулiки. Можливо, слiд удочерити тебе, або, коли ми поiдемо до Лондона, виступити твоiм опiкуном. Це дало б менi право бути поруч iз тобою так, нiби я е розпорядником твого майна. Що ти про це думаеш?
– Що ж, – подумавши, вiдповiла вона, – iншого виходу я не бачу. Тут потрiбно все ретельно обмiркувати. І я дбаю не тiльки про себе.
– Я в цьому певен, – сказав Ковпервуд, – i якщо нам трохи пощастить, ми подужаемо. Нам слiд уникати того, щоб нас бачили разом. Та насамперед, слiд придумати, як вiдволiкти увагу Ейлiн, адже вона знае про тебе все. Оскiльки я часто бував у вас у Нью-Йорку, вона довго пiдозрювала, що мiж нами е зв’язок. Звiсно, я не мiг про це тобi розповiсти. Я був тобi, здаеться, не надто до вподоби.
– Просто я не знала тебе достатньо, – поправила Беренiс. – Ти був для мене великою загадкою.
– А тепер?
– Боюся, анiтрохи не менше й зараз.
– Не думаю. Одначе щодо Ейлiн щось нiчого не спадае на думку. Вона надто пiдозрiлива. Поки я живу тут й лише зрiдка навiдуюся до Нью-Йорка, вона начебто не заперечуе. Та якщо я залишу Америку й оселюся в Лондонi, а газети про це писатимуть… – вiн не закiнчив i замислився.
– Ти боiшся, що вона дасть поштовх плiткам? А може, навiть поiде за тобою й влаштуе сцену?
– Важко передбачити, що iй спаде на думку i що вона може утнути. Якби ii вiдволiкти якоюсь справою, вона, може, нiчого б не робила. З iншого боку, особливо враховуючи те, що вона почала прикладатися до пляшки останнiм часом, вiд неi можна чекати чого завгодно. Декiлька рокiв тому, коли вона перебувала у поганому настроi та ще й напилася, вона навiть намагалася вчинити самогубство. (Риси обличчя Беренiс напружилися.) Добре, що я встиг цьому перешкодити: вибив дверi й поговорив з нею, можна навiть сказати, нагримав на неi.
Вiн змалював у подробицях, як все вiдбувалося, але трошки пом’якшив враження вiд своеi поведiнки.
Отримавши свiдчення того, якою нестямною е любов Ейлiн, Беренiс почала розумiти, що вона додае ще один шип до тернового вiнця, якiй тiй доводиться носити. Хоча, мiркувала вона, Ейлiн все одно не вдалося б змiнити Ковпервуда. Що ж до неi самоi, то iй важливо помститися суспiльству… ну, i, звiсно, вона також любить його. І вона справдi його любила. Вiн дiяв на неi, наче якийсь сильний засiб. Своею силою духу, фiзичною привабливiстю вiн справляв невiдпорне враження. Отже, справа була лише в тому, щоб побудувати з ним стосунки i не завдати при цьому додаткових страждань Ейлiн.
Пiсля деяких роздумiв вона сказала:
– Авжеж, це справдi проблема. Але в нас е час подумати. Давай повернемося до цього за два-три днi. Вона не йде в мене з голови.
У задумi вона подивилася на Ковпервуда приязним поглядом, i на ii губах грала м’яка, привiтлива усмiшка.
– Удвох щось обов’язково придумаемо.
Вона встала зi свого крiсла у камiна i, пiдiйшовши до нього, сiла йому на колiна й попестила його волосся.
– Виявляеться, на свiтi е не тiльки фiнансовi проблеми, – сказала вона жартома, цiлуючи його в лоба.
– Звiсно, – вiдповiв вiн весело, пiдбадьорений ii розумiнням i впевненiстю.
І, щоб якось розважитися, вiн запропонував скористатися тим, що напередоднi випало чимало снiгу, й поiхати кататися на санях упродовж цiлого вечора. Вiн знав затишний готельчик на Норс-Шор, де можна повечеряти, дивлячись на озеро в мiсячному сяйвi.
Повернувшись додому вже пiзно вночi, Беренiс ще довго сидiла перед камiном, обмiрковуючи iхнi плани. Вона вже вiдiслала телеграму матерi, в якiй закликала ii швидше приiхати до Чикаго. Вона збиралася зняти для них обох номер у готелi на Пiвнiчнiй сторонi. Коли мати буде тут, можна буде спокiйно обговорити всi iхнi спiльнi з Ковпервудом задуми.
Але найбiльше ii думки линули до Ейлiн, самотньоi у великому нью-йоркському будинку, – Ейлiн, молодiсть якоi вже позаду й назавжди, й хоч колишньоi вроди вона не втратила, але, як помiтила Беренiс, вже добряче обважнiла i, схоже, це ii не турбувало. Їi туалети вражали розкiшшю, але iм бракувало справжнього смаку. Роки, зовнiшнiсть, вузькiсть поглядiв не залишали iй нiяких шансiв проти Беренiс. Але Беренiс пообiцяла собi, що нiколи не буде жорстокою до Ейлiн, навiть якщо остання захоче iй помститися. Нi, радше вона прагнутиме бути якомога великодушною, i також з боку Ковпервуда не допустить жорстокостi, якщо вчасно ii помiтить. Насправдi, iй було шкода Ейлiн, дуже шкода. Беренiс здогадувалася, скiльки скорботи мало накопичитися в ii душi, адже попри свою молодiсть, на ii долю разом з матiр’ю випало немало гiркоти. І цi рани ще не загоiлися.
Отже, вирiшила вона, ii роль у життi Ковпервуда мае бути настiльки непомiтною i прихованою, наскiльки це можливо. Вони зустрiчатимуться, оскiльки вiн дуже сильно цього бажае i навiть потребуе, але так, щоб iх нiхто не змiг упiзнати. Якби тiльки можна було знайти якийсь спосiб вiдволiкти Ейлiн вiд ii теперiшнього стану, щоб не дозволити iй плекати ii ненависть до Ковпервуда, а якщо вона раптом про все дiзнаеться, i до неi.
Спочатку вона подумала про релiгiю, чи радше, про якогось проповiдника або духiвника, чие релiгiйне наставляння було б корисним для Ейлiн. Завжди знайдеться серед пастирiв душ такий благодiйник, що й про себе не забувае i за щедру винагороду чи згадку в заповiтi, залюбки опiкуватиметься ii душевним спокоем. Вона пригадала, що в Нью-Йорку е така людина – преподобний Вiллiс Стiл, настоятель епископального приходу Св. Свiзина. Вона декiлька разiв була в тiй церквi, не стiльки для того щоб помолитися, скiльки для того аби помрiяти у тишi пiд звуки служби. Преподобний Вiллiс, привiтна, доброзичлива людина середнього вiку, приемноi зовнiшностi, не мiг похвалитися значними статками, попри вишуканi манери з претензiею на високий суспiльний статус. Беренiс згадала, як одного разу вiн пробував наставляти ii, але у подальшому згадка про нього завжди викликала в неi посмiшку, i тому вона вiдмовилася вiд цiеi iдеi. Але когось, хто б займався Ейлiн, треба знайти обов’язково.
Раптом вона подумала про тих свiтських невдах з чудовими манерами, що iх так багато у Нью-Йорку, один з яких за певну винагороду мiг би ввести Ейлiн у приемне, якщо й не достатньо високе, суспiльне середовище i таким чином розважити ii принаймнi на якийсь час. Але як знайти таку людину i як звернутися до неi з такою пропозицiею?
Беренiс вирiшила, що ця iдея може здатися надто хитрою i надто цинiчною, якщо Ковпервуд почуе ii вiд неi. Однак була надто вдалою, i нею потрiбно було скористатися. А якщо ii мати скаже про це декiлька слiв Ковпервуду? Адже йому варто лише натякнути, а вiн уже швидко збагне, як тут узятися до справи.
