Роздiл 6
Генрi де Сото Сiппенз – так звали людину, яку Ковпервуд вирiшив послати до Лондона, аби розвiдати реальний стан справ i фiнансовi можливостi побудови лондонського метрополiтену. Вiн вiдкрив Сiппенза багато рокiв тому, i той виявився дуже корисним у боротьбi за контракт на проведення газу в Чикаго. З грошима, заробленими на цiй справi, Ковпервуд прорвався у галузь мiського транспорту, i вiн також залучив до цього Сiппенза, оскiльки той мав справжнiй талант здобувати потрiбну iнформацiю i вести справи, пов’язанi з суспiльно корисними проектами. Щоправда, вiн через схильнiсть нервувати й навiть дратiвливiсть не завжди вмiв повестися дипломатично. Крiм того, йому був властивий прямолiнiйний американiзм, що iнодi псував враження. А проте вiн був людиною вiрною, тож на нього можна було повнiстю покластися.
Сiппенз вважав, що цього разу Ковпервуд отримав майже фатальний удар, втративши концесii. Вiн не уявляв собi, як тепер можна розрахуватися з мiсцевими фiнансистами, що вклали грошi в Ковпервуда i, як виявилося, марно. Вiд того самого вечора, коли справу було остаточно програно, Сiппенз не мiг отямитися i боявся зустрiчi з Ковпервудом. Що йому сказати? Як можна виразити спiвчуття людинi, що лише тиждень тому здавалася непереможним фiнансовим гiгантом?
Одначе уже на третiй день пiсля краху Сiппенз отримав телеграму вiд одного з секретарiв Ковпервуда iз запрошенням прийти до нього. Зайшовши до кабiнету й побачивши веселого, енергiйного Ковпервуда, що просто-таки випромiнював гарний настрiй, Сiппенз ледве повiрив своiм очам.
– Як справи, шефе? Радий бачити вас у такому чудовому гуморi.
– Справдi, нiколи не почувався краще. А як ви, де Сото? Чи можу я i далi розраховувати на вас?
– Ви ж знаете мене, шефе. Я завжди був з вами. Тож все, що скажете.
– Я був упевнений в цьому, де Сото, – вiдповiв Ковпервуд з посмiшкою.
Справдi, любов Беренiс винагородила його за всi невдачi, i тепер вiн вiдчував, що найзначнiшi сторiнки його життя ще тiльки попереду, а тому був сповнений надiй i приязно ставився до всього на свiтi.
– Маю для вас певне завдання, де Сото. Я послав за вами, оскiльки тут слiд все зберiгати в таемницi, а вам я можу довiряти.
На мить його губи щiльно стислися, i в очах з’явився той холодний, непроникний металевий блиск, що змушував неприемно почуватися тих, хто не любив або боявся Ковпервуда. Сiппенз розпрямився й увесь перетворився на слух. Це був маленький чоловiчок, не вище п’яти футiв на зрiст, але вiн носив взуття на великих пiдборах, високий цилiндр, який знiмав тiльки перед Ковпервудом, i широке довге пальто, пiдбите ватою на грудях, що, на його думку, мало вiзуально додавати йому зросту й поважностi.
– Дякую, шефе, – сказав вiн, – самi знаете, для вас я готовий хоч зараз до пекла.
Губи в нього навiть тремтiли, так сильно вiн був схвильований не тiльки довiрою i похвалою Ковпервуда, але й усiм тим, що йому довелося пережити впродовж останнiх декiлькох мiсяцiв i врештi за роки iхнього союзу.
– Та цього разу обiйдемося без пекла, де Сото, – сказав Ковпервуд, розслаблено посмiхаючись. – Досить ми натерпiлися в Чикаго. Знову не полiземо. Зараз поясню чому. Тепер, де Сото, мова у нас iтиме про Лондон, точнiше, лондонський метрополiтен i про те, якi вiн вiдкривае перед нами можливостi.
Тут вiн зупинився i жестом запропонував Сiппензу сiсти на стiлець поруч iз ним. Натомiсть Сiппенз майже задихнувся, приголомшений настiльки несподiваним поворотом.
– Лондон! Не може бути, шефе! Грандiозно. Просто слiв не знаходжу. Я був впевнений, що ви щось придумаете, шефе! Я знав це!
Його обличчя сяяло, руки тремтiли вiд хвилювання. Вiн пiднявся зi стiльця, потiм знову сiв, потiм напiвзамислено потягнув свого закрученого вуса i втупився в Ковпервуда повним захвату поглядом.
– Дякую, де Сото, – нарештi промовив Ковпервуд. – Я знав, що це вас зацiкавить.
– Зацiкавить мене, шефе! – вигукнув Сiппенз. – Та ви ж просто одне з чудес свiту, шефе! Отаке. Ви ледве вiдбилися вiд цих чиказьких шулiк i от знову готовi взятися за нову справу та ще й яку! Це ж просто чудо. Я завжди знав, що вас нiхто не зможе звалити, та пiсля цiеi останньоi халепи, признаюся, я був готовий до того, що ви трошки пригальмуете. Але це не про вас. Вас нiщо не може зупинити. Нi, ви надто могутнiй. Я б пiсля такого просто б зламався. Це правда, маю визнати. А ви знову у формi. Тож готовий до будь-якого завдання, шефе, наказуйте. Все зроблю. І нiхто нi про що не дiзнаеться, можете бути спокiйнi, шефе.
– Так, це одна з найважливiших умов, де Сото, – вiдповiв Ковпервуд, – секретнiсть i ваше чудове чуття успiху. І мiй задум, якщо вам вдасться його здiйснити. І нiхто з нас, звiсно, вiд цього в збитку не залишиться.
– Нема про що говорити, шефе! – замахав руками де Сото. – Я вже заробив бiльш нiж треба завдяки вам, навiть якщо я не отримаю бiльше нi цента. Ви тiльки пояснiть менi, що вам потрiбно, а я вже зроблю все, на що здатен. А якщо не вдасться – так прямо вам i скажу: не вийшло.
– Такого я ще вiд вас нiколи не чув, де Сото, i сподiваюся, що й не почую. Отож, якщо коротко: приблизно рiк тому, коли ми тут займалися цiею концесiею, до мене приiхали два англiйцi з Лондона, агенти якогось синдикату. Потiм я вам усе розповiм докладно, а зараз тiльки саму суть справи…
І вiн коротко переказав Сiппензу розмову iз Грiвзом i Геншо та деякi власнi мiркування на цей рахунок.
– Вони вже витратили надто багато грошей на цей контракт, де Сото. Майже пiвмiльйона доларiв, а показати нема чого – крiм цього самого контракту або пiдряду на будiвництво лiнii завдовжки в чотири-п’ять миль. І все! Але й цю лiнiю треба ще якось зв’язати iз двома iншими лiнiями, перш нiж буде якийсь результат. Вони це самi визнали. Отож, що мене в цiй справi цiкавить, де Сото: насамперед не тiльки вся нинi дiюча система лондонського пiдземного транспорту, але й значне ii розширення, якщо це можливо. Ви мене, звичайно, розумiете: новi пiдземнi лiнii, що принесуть прибуток, якщо iх продовжити на дiлянки, до яких поки що нi в кого не дiйшли руки. Розумiете?
– Звiсно, шефе!
– Крiм того, – продовжував Ковпервуд, – менi потрiбна карта – загальний план з докладним описом мiста, план наземноi мережi й пiдземноi, щоб видно було, де починаються i де кiнчаються всi лiнii. А також спробуйте знайти геологiчнi карти й вiдомостi щодо грунту. Також щодо сусiднiх районiв, куди доходять лiнii, треба з’ясувати, хто там живе чи ким iх планують заселяти. Розумiете?
– Цiлком, шефе!
– Також менi потрiбно знати все про концесii на нинi дiючi пiдземнi дороги – контракти, здаеться, так вони iх називають. Строки, довжина лiнiй, iмена власникiв, iмена найбiльших акцiонерiв, який вони отримують дохiд, як iде експлуатацiя. Одне слово, все, що можна дiзнатися, не привертаючи до себе зайвоi уваги i, звiсно, жодного слова про мене. Ви, певно, розумiете чому?
– Авжеж. Цiлком розумiю, шефе!
– Потiм, де Сото, мене цiкавить платня службовцiв та експлуатацiйнi витрати.
– Так, так, шефе, – повторював Сiппенз, що в думках уже планував, як тут узятися до справи.
– Ще одна рiч – вартiсть пiдземних робiт, витрати на устаткування, також можливi збитки й витрати, при переведеннi лiнiй з паровоi тяги – що, наскiльки я знаю, вони досi використовують – на електрику та переобладнаннi «третьою рейкою», що, як я чув, уже працюе на новому метрополiтенi в Нью-Йорку. Ви знаете, в англiйцiв зовсiм iнший погляд на цi речi, i було б дуже добре, якби ви дiзналися все, що тiльки можна про це. І останне: треба поцiкавитися цiною на земельнi дiлянки, – адже цiни можуть пiднятися, i можливо, варто купити деякi дiлянки заздалегiдь, як ми це з вами робили в Лейк-В’ю та в iнших мiсцях. Пам’ятаете?
– Авжеж, шефе! – вiдповiв Сiппенз. – Все зрозумiло. Будьте певнi, дiзнаюся все, що вам потрiбно, шефе, а може, й бiльше. Але ж це просто чудово! Не можу виразити, який я гордий i щасливий через це доручення. Коли, на вашу думку, я маю виiхати?
– Негайно, – вiдповiв Ковпервуд. – Тож вам, якомога скорiше, треба знайти кого-небудь, щоб передати вашi справи в передмiстi.
Йшлося про примiську залiзничну мережу, де Сiппенз був президентом.
– Я думаю, найкраще пiдходить Кiтередж; скажiть, що збираетеся провести зиму в Європi або в Англii. І, якщо можливо, треба уникнути будь-яких згадок про ваш вiд’iзд у пресi, принаймнi, зробiть вигляд, що цiкавитеся чим завгодно, тiльки не транспортом. І якщо почуете, що хтось iз мiсцевих власникiв залiзниць хоче зайнятися будiвництвом метрополiтену або якось пов’язаний iз цiею справою i мае сенс iз ним домовитися, негайно повiдомте менi. Адже ясно, де Сото, що це буде не американське пiдприемство, а англiйське вiд початку до кiнця, тож пам’ятайте про це. Англiйцi, ви знаете, не люблять американцiв, i менi не потрiбнi цi антиамериканськi демаршi.
– Все ясно, шефе! Маю до вас лише одне прохання: якщо я зможу бути корисним для вас якось i надалi, тож згадайте про мене. Я вже стiльки рокiв з вами працюю, шефе, тож навiть не можу собi й уявити, що б я робив, якби…
Вiн зупинився, благально дивлячись на Ковпервуда. Той вiдповiв йому приязним та водночас непроникним поглядом.
– Гаразд, гаразд, де Сото! Знаю i розумiю. І зроблю, що зможу, коли буде нагода. І, звiсно ж, я про вас не забуду.
Роздiл 7
Пiсля того, як Ковпервуд вiддав всi належнi iнструкцii Сiппензу й з’ясував, що для лiквiдацii справ у Чикаго йому доведеться вiдправитися до Нью-Йорка, щоб обговорити з певними фiнансистами питання реалiзацii хоча б частини своiх акцiй, думки його знову повернулися до Беренiс: як би влаштувати iхню подорож, уникнувши при цьому розголосу.
Звiсно, вiн набагато яснiше, нiж Беренiс, розумiв, якими мiцними узами довгого спiльного життя, разом пережитих подiй, вiн був зв’язаний з Ейлiн. Цього Беренiс була не в змозi повнiстю усвiдомити, особливо через його палке почуття до неi. Одначе для нього самого було цiлком очевидно, що, аби уникнути скандалу, слiд триматися единоi можливоi тактики – дипломатii та умиротворення. Ризик був надзвичайно великим, особливо, якщо починати цю справу в Лондонi, тим бiльше пiсля цього галасу у зв’язку зi створеними ним компанiями й методами боротьби за концесii в Чикаго. Адже його звинувачували в хабарництвi й ледве не в пiдривi суспiльних пiдвалин. І спровокувати зараз обвинувачення в аморальностi або загрозу якихось публiчних витiвок з боку Ейлiн, – наприклад, iнтерв’ю газетярам про його стосунки з Беренiс, – це вже зовсiм нi до чого.
Крiм того, Ковпервуда турбувала ще одна обставина, що також могла стати причиною негараздiв мiж ним i Беренiс: його стосунки з iншими жiнками. Деякi з його колишнiх зв’язкiв ще не зовсiм пiшли в минуле. З Арлет Вейн, можна було вважати, справа покiнчена. Але залишалася ще Керолайн Хенд, дружина Хосмера Хенда, крупного чиказького акцiонера залiзничноi й м’ясо-консервноi компанiй. Керолайн, коли Ковпервуд тiльки що познайомився з нею, була зовсiм дiвчиною i мало нагадувала замiжню даму. Хенд розлучився з нею через Ковпервуда, але залишив Керолайн непоганий капiтал. І вона досi плекала певнi почуття до Ковпервуда. Вiн купив iй будинок у Чикаго, i в роки своеi запеклоi боротьби за мiсце серед чиказьких дiлкiв нерiдко навiдувався до неi; адже тодi вiн був цiлком впевнений, що Беренiс нiколи не стане його жiнкою.
І саме зараз Керолайн збиралася перебратися до Нью-Йорка, аби бути ближче до нього, коли вiн врештi вирiшив залишити Чикаго. Керолайн була кмiтливою жiночкою i не ревнивою – принаймнi явно – i вельми вродливою, щоправда, вбиралася доволi зухвало. Весела, дотепна, вона завжди вмiла розважити його. Їй минуло тридцять, але на вигляд iй можна було дати не бiльше нiж двадцять п’ять, а за жвавiстю характеру – навiть двадцять. До самоi появи Беренiс i навiть ще й тепер (Беренiс, звiсно, цього не знала) дiм Керолайн був завжди вiдкритий для Ковпервуда, а також для тих, кого вiн бажав запросити туди. Саме про цей будиночок на Пiвнiчнiй сторонi й згадувалося в чиказьких газетах, коли в пресi пiднялася кампанiя проти Ковпервуда. Керолайн завжди говорила йому, що якщо вiн коли-небудь ii розлюбить, вiн мае просто сказати iй про це, i вона не намагатиметься його втримати.
Обмiрковуючи тепер своi взаемини з нею, Ковпервуд подумав пiймати ii на словi, вiдверто з нею поговорити й припинити iхнi стосунки. Одначе, хоч як вiн любив Беренiс, прямоi необхiдностi в такому кроцi не було. Можливо, врештi якось вдасться порозумiтися з обома. У всякому разi, нiщо не повинно затьмарювати його вiдносини з Беренiс, якiй вiн пообiцяв бути вiрним, наскiльки це було в його силах.
Одначе вiн постiйно повертався думкою до Ейлiн. Йому мимоволi пригадувалися початок iхнiх стосункiв i тi подii, що iх поеднали. Та бурхлива, шалена любов у Фiладельфii, що стала однiею з причин, ба навiть головною причиною його першого фiнансового краху. Весела, нерозважлива, закохана Ейлiн тих днiв, що палко вiддавала йому всю себе, певно, сподiваючись на вiчну вiрнiсть з його боку, гарантiю, якоi любов на своему руйнiвному шляху ще нiкому не давала! І навiть тепер, пiсля стiлькох рокiв i всяких любовних iсторiй i в його, i в ii життi, вона так i не змiнилася i все ще любить його.
– Знаеш, люба, – сказав вiн Беренiс, – менi справдi шкода Ейлiн. Одна в цьому величезному будинку в Нью-Йорку, без знайомих, гiдних довiри. Поруч лише якiсь нiкчеми, що хочуть тiльки одного – випити й погуляти за ii грошi. Я це знаю вiд слуг, якi досi зберiгають менi вiрнiсть.
– Так. Звiсно, це дуже сумно, – вiдповiла Беренiс. – Але я розумiю ii.
– Менi зовсiм не хочеться бути жорстоким до неi, – вiв далi Ковпервуд. – Адже, по сутi, це повнiстю моя провина. Знаеш, я от думаю, якби пiдшукати якогось приемного чоловiка з нью-йоркського вищого свiту, чи принаймнi дотичного вищих кiл, котрий би за певну винагороду узявся б ii розважити. Звiсно, я маю на увазi суспiльнi розваги.
І вiн iз сумом подивився на Беренiс.
