Вiн взяв ii за руку i повiв до своеi спальнi. Зачинивши дверi, вiн хутко пiдiйшов до красивоi кованоi скринi, що стояла в кутку, i вiдкрив ii. Звiдти вiн дiстав три тацi з колекцiею стародавнiх грецьких та фiнiкiйських обручок i, поставивши iх перед Беренiс, сказав:
– Обирайте, якою ви хотiли б обручитися зi мною?
Поблажливо i навiть трохи байдуже, не зраджуючи собi – бо вона завжди лише дозволяла просити себе i нiколи не просила сама – Беренiс деякий час роздивлялася й перебирала обручки, iнколи вигукуючи, коли якась викликала ii цiкавiсть. Нарештi вона промовила:
– Цирцея, мабуть, обрала б цю срiбну змiйку, що згорнулася. А Єлена – цей вiночок квiтiв iз зеленоi бронзи. Я думаю, Афродiтi сподобалися б ця зiгнута рука, що тримае камiнчик. Але я обираю не тiльки красу. Я вiзьму цю потьмянiлу срiбну стрiчку. Тут е сила, а не тiльки краса.
– Ви вмiете зробити свiй вибiр i, як завжди, несподiваний! – вигукнув Ковпервуд. – Бевi, ви неповторнi!
Вiн нiжно поцiлував ii i надягнув обручку iй на палець.
Роздiл 2
Прихiд Беренiс до Ковпервуда у важкий для нього момент вiдродив у ньому вiру в несподiване, ба бiльше, в його власне щастя. Адже в нiй вiн бачив iндивiдуальнiсть амбiцiйну, врiвноважену, iронiчну, але менш грубу й бiльш поетичну за нього. Там, де вiн прагнув грошей заради влади, якою вiн мiг би користуватися, як йому заманеться, Беренiс радше прагнула привiлею виразити свою багатогранну натуру i виразити так, щоб це вiдповiдало ii естетичного iдеалу. При цьому iй хотiлося не просто виразити себе в якiйсь уже наявнiй формi мистецтва, але ж так, щоб саме ii життя i ii iндивiдуальнiсть постали як мистецька форма. Вже не вперше вона замислювалась над тим, що, якби вона мала багато грошей i великi можливостi… скiльки в неi iдей, як ними скористатися! Вона б нiколи не викидала грошi на великi будинки, землi чи розкiш напоказ, а натомiсть створила б навколо себе вишукану й надихаючу атмосферу.
Та про це вона поки що нiкому не говорила. Радше це жило в нiй, у глибинi ii натури, яку Ковпервуд далеко не завжди розумiв правильно. Тендiтна, вразлива, мiнлива, загадкова, ефемерна – такою вона була для нього. А тому вiн завжди був готовий споглядати ii так само, як нiколи не набридае споглядати природу: початок нового дня, раптовий подих вiтру, змiна погоди. А яким буде завтра? Якою буде Беренiс, коли вiн побачить ii наступного разу? Вiн не мiг передбачити. Але ж i сама Беренiс, свiдома цiеi схильностi дивувати, iй притаманноi, не змогла б пояснити ii нi йому, нi комусь iншому. Просто вона була такою, якою була. І нехай Ковпервуд чи хто iнший приймають ii такою, як вона е.
І, крiм того, вiн бачив властивий iй аристократизм. Їi спокiй i впевненiсть у собi справляли невiдпорне враження й викликали повагу у всiх, з ким iй доводилося стикатися. І Ковпервуд, котрий одразу впiзнав у нiй це почуття вищостi, те саме, яке вiн завжди хотiв бачити в жiнцi, вiдчув себе винагородженим за довге очiкування. Така молода, вродлива, розумна, врiвноважена – справжня ледi! Вiн вiдчув це вже тодi – на фото дванадцятирiчноi дiвчинки в Луiсвiллi вiсiм рокiв тому.
Але тепер, коли Беренiс нарештi прийшла до нього, його непокоiла одна рiч. Це його захопленi слова, цiлком щирi в той момент, про те, що вiдтепер вiн повнiстю належить iй i тiльки iй. Та чи справдi це так? Пiсля свого першого шлюбу, особливо пiсля появи дiтей i одноманiтного сiмейного життя, вiн з усiею яснiстю зрозумiв, що буденнi устоi подружнього iснування не для нього. Доказом був його роман з молодою i красивою Ейлiн, жертовнiсть i вiдданiсть якоi вiн винагородив, одружившись iз нею пiзнiше. Так, це була вдячнiсть не менше, нiж кохання. Та у подальшому вiн вважав себе повнiстю вiльним i нiкому непiдзвiтним у своiх почуттях.
Вiн нiколи не вiдчував потреби i тим бiльше не прагнув постiйних стосункiв. Одначе вже вiсiм рокiв вiн упадав навколо Беренiс. І тепер вiн замислився над тим, як йому чесно розповiсти про себе. Вона дуже розумна й прониклива. Брехня, якою можна принаймнi заспокоiти, якщо не обманути, звичайну жiнку, тут йому не на помiч.
Справу ускладнювало те, що саме в цей час у нього були стосунки з такою собi Арлет Вейн, що почалися лише рiк тому. Зараз вона перебувала в Нiмеччинi, у Дрезденi, а тодi жила в невеличкому мiстечку в Айовi й жадала будь-що вирватися з того середовища, де ii талант гинув. Вона надiслала йому листа, в який уклала фото зi своiм вродливим личком. Але, не отримавши вiдповiдi, змушена була позичити грошi й постала перед ним власною особою в його чиказькому офiсi. І там, де фото не спрацювало, жива Арлет з ii смiливiстю i впевненiстю у собi досягла успiху. Ковпервуду подобалися жiнки з таким темпераментом. До того ж з ii боку тут були не тiльки мiркування зиску. Вона глибоко захоплювалася музикою, мала гарний голос. Переконавшись у цьому, вiн вирiшив допомогти iй. Арлет привезла з собою наочнi свiдчення свого стану: фото невеличкого будиночка, в якому вона жила з вдовою матiр’ю, що займалася дрiбною торгiвлею, i зворушливу iсторiю про те, як мати билася над тим, аби не тiльки прогодувати iх, але пiдтримати ii прагнення чогось досягти у життi.
Звiсна рiч, тi декiлька сотень доларiв, яких вона потребувала, були нiщо для Ковпервуда. Амбiтнiсть у будь-якiй формi йому завжди iмпонувала, i тепер, зворушений безпосереднiм враженням вiд неi, вiн узявся влаштувати ii майбутне. Спочатку вiн забезпечить iй найкращу освiту, яку могло запропонувати Чикаго, а потiм, якщо вона справдi виявиться вартою того, вiн вiдправить ii за кордон. Але для того, аби не почуватися зв’язаним, вiн призначив iй певне утримання, на яке вона мала жити, i ця угода продовжувала дiяти. Вiн також порадив iй привезти до Чикаго свою матiр. Тож Арлет винайняла невеличкий будинок, де вони влаштувалися з матiр’ю, i невдовзi Ковпервуд став у них частим вiдвiдувачем.
І оскiльки Арлет виявилася розумною, щирою у своiх прагненнях – у неi не було жодних намiрiв скомпрометувати його, – тож iх взаемоповага i взаемна приязнь укрiпилися. А зовсiм незадовго до приiзду Беренiс до Чикаго, Ковпервуд переконав Арлет вiдправитися до Берлiна, бо зрозумiв, що йому не святкувати перемогу в Чикаго. І якби не Беренiс, то, ймовiрно, зараз вiн гостював би в Арлет у Нiмеччинi.
Одначе тепер, порiвнюючи ii з Беренiс, вiн уже не вiдчував до неi нiякого потягу. Натомiсть захоплення Беренiс поглинало його все бiльше й бiльше. Щоправда, його продовжувала цiкавити Арлет як художня натура, вiн вболiвав за ii успiх i мав намiр допомагати iй далi, та зi свого особистого життя ii було б краще викреслити назавжди. Це невелика втрата. Їi день минув. Краще почати цiлковито нове життя. Якщо Беренiс вимагатиме вiд нього повноi вiрностi пiд загрозою розриву, вiн докладе всiх зусиль, аби пiти назустрiч ii бажанням. Вона справдi варта серйозних жертв з його боку. З далекоi юностi вiн не перебував у такому пiднесеному станi душi – мрiйливому i вiдкритому обiцянкам майбутнього.
Роздiл 3
Наступного ранку пiсля десятоi Беренiс зателефонувала Ковпервуду, i вони домовилися зустрiтися в його клубi.
Увiйшовши приватними сходами до його апартаментiв, вона побачила, що вiн уже чекае на неi. У вiтальнi й спальнi були квiти. Одначе вiн i досi був настiльки не впевнений у своiй перемозi, що, коли вона повiльно пiднiмалася сходами, вiн з тривогою невiдривно дивився на ii обличчя, шукаючи ознаки змiни намiрiв. Та, щойно вона переступила порiг i дозволила себе обiйняти, пригорнути ii до себе, вiн знову повiрив у те, що сталося.
– Ви прийшли! – радiсно вигукнув вiн, водночас iз деяким ваганням оглядаючи ii.
– А ви думали, не прийду? – вiдповiла вона, смiючись над виразом його обличчя.
– Хiба я мiг бути впевнений? – сказав вiн. – Адже ви нiколи не йшли назустрiч моiм бажанням ранiше.
– Справдi. Але ж ви знаете чому. Тепер все iнакше, – i вона подалась назустрiч йому для поцiлунку.
– Якби ти тiльки знала, що для мене твiй прихiд, – продовжував вiн схвильовано. – Я не спав анi хвилини цiеi ночi. І почуваюся так, наче вже нiколи не хотiтиму спати… О, твоi перлистi зубки… твоi синi-синi очi… твоi червоненькi вуста, – захоплено промовляв вiн, цiлуючи ii очi. – А твое волосся, воно горить, наче сонце, – i вiн у захватi провiв рукою по ii волоссю.
– У хлопчика з’явилася нова iграшка!
У нього перехопило подих, коли вiн побачив ii проникливу, але ласкаву посмiшку; вiн обiйняв ii й пiдхопив на руки.
– Френку! Облиш! Моя зачiска… ти ii геть зiпсуеш!
Вона пручалася зi смiхом, коли вiн понiс ii до спальнi, де по стiнах мерехтiли вiдблиски полум’я камiна. Але вiн був настiйливий, i вона дозволила роздягнути себе, забавляючись його нетерпiнням.
Було вже далеко по полудню, коли вiн нарештi втамував свiй голод i, як висловилася Беренiс, «прийшов до тями», так що з ним стало можливо говорити. Вони всiлися за чайним столиком перед камiном. Вона сказала йому, що дуже хотiла б залишитися в Чикаго, аби якомога довше бути поруч iз ним, але вони мають подбати про те, щоб не привертати уваги. Тут вiн погодився. Про нього тепер тiльки й говорять, i варто йому з’явитися з такою привабливою дiвчиною як вона, це викличе зливу плiток, тим бiльше що Ейлiн живе в Нью-Йорку. Так, справдi, iх не повиннi бачити разом.
– Адже зараз, – додав вiн, – ця справа з подовженням концесii чи фактично радше з ii невдачею, не означае, що я припиняю працювати й втрачу свою мережу мiського транспорту, яку будував стiльки рокiв. Їi акцiями володiють тисячi iнвесторiв, i нiхто iх не вiднiме нi в мене, нi в моiх iнвесторiв без судового процесу. Тепер, Бевi, – вiв вiн далi, – конче потрiбно знайти якогось фiнансиста, ба навiть групу чи корпорацiю, щоб продати всi цi акцii за чесну цiну. І, звiсно, таке не робиться нашвидкуруч. На це можуть пiти роки. І насправдi, я певен, що навряд чи хтось прийде з такою пропозицiею, доки я сам не потурбуюся про це як про особисту послугу для мене. Всi знають, як важко вести справи з мiським транспортом i мати вiд нього прибуток. А ще цi судовi тяганини, яких не уникнути, навiть якщо моi вороги чи якiсь прийдешнi концерни будуть готовi за це взятися.
Вiн сидiв бiля неi i вiв розмову так, наче вона була одним iз його iнвесторiв або фiнансистiв. І хоча ii зовсiм не цiкавили практичнi подробицi його фiнансового свiту, вона вiдчувала, наскiльки глибоко його розум захоплений цими iнтересами.
– Так чи так, я знаю одну рiч, – втрутилася вона в хiд його думок, – це те, що тебе нiхто не переможе. Ти надто розумний i надто хитрий.
– Можливо, – вiдповiв вiн, улещений ii оцiнкою. – Та в будь-якому разi це потребуе часу. Можуть знадобитися роки, перш нiж вдасться позбутися цих трамвайних лiнiй. Одначе така затримка може менi дещо зашкодити. Скажiмо, якщо я захочу зайнятися новою справою, вiдповiдальнiсть за них зв’яже менi руки.
Тут вiн хвилину помовчав, i погляд його великих сiрих очей застиг на однiй точцi.
– Чого б менi хотiлося найбiльше тепер, коли в мене е ти, – задумливо промовив вiн, – це забути про справи й вирушити з тобою у подорож хоча б на якийсь час. Я стiльки працював. Ти важиш для мене бiльше за грошi, незрiвнянно бiльше. Дивно, але я раптом вiдчув зараз, що я надмiру працював усе життя.
Вiн посмiхнувся й притягнув ii до себе. І його слова викликали в Беренiс вiдчуття гордостi за свою владу, та водночас i нiжностi.
– Це точнiсiнько так, любий. Ти наче такий собi великий паровоз, що летить кудись на повнiй швидкостi, а куди й сам точно не знае.
І вона грайливо скуйовдила його волосся й нiжно провела йому долонею по щоцi.
– Я багато думала про твое життя i про все, чого тобi вже вдалося досягти. Я думаю, тобi варто було б поiхати кудись за кордон на якийсь час, подивитися на Європу. Не уявляю собi, що ще ти можеш тут зробити, окрiм як ще заробити грошей. Врештi, Чикаго – не надто цiкаве мiсце. Як на мене, воно жахливе.
– Ну, я б цього не сказав, – вiдповiв Ковпервуд, ставши на захист Чикаго. – У нього е своi принади. Я приiхав сюди, маючи на метi заробити грошей, i аж нiяк не можу нарiкати.
– Це я знаю, – сказала Беренiс, яку розважило його заступництво, попри гiркоту всiх негараздiв, яких йому довелося тут зазнати. – Але ж, Френку… – вона зупинилася, ретельно зважуючи своi слова, – знаеш, я думаю, ти набагато значнiший за все це. Я завжди так думала. Чи ти не вважаеш, що тобi варто було б вiдпочити, подивитися на свiт, просто так, не тому, що цього вимагае бiзнес? Ти мiг би знайти щось нове, якийсь новий проект, що принiс би тобi визнання й славу, а не тiльки грошi. Ти мiг розпочати нову справу в Англii чи Францii. Менi б так хотiлося пожити з тобою у Францii. Чому б не поiхати туди, не запропонувати iм щось нове? Що ти думаеш про те, аби зайнятися мiським транспортом у Лондонi? Або деiнде? У будь-якому разi, давай поiдемо з Америки.
Вiн схвально посмiхнувся.
– Знаеш, Бевi, – сказав вiн, – хоч е в цьому щось неприродне – вести таку дiлову розмову i при цьому дивитися в твоi синi очi, бачити твое золоте волосся, але ж усе, що ти говориш, цiлком розумно. У серединi наступного мiсяця, а можливо й ранiше, ми вирушимо за кордон – ти i я. А там уже, думаю, я зможу знайти щось, що буде тобi до вподоби, адже менше нiж рiк тому менi пропонували щось, пов’язане з пiдземною залiзницею в Лондонi. Тодi я був надто заклопотаний справами тут i не мав часу на щось iнше. Але тепер… – i вiн поплескав ii по руцi.
Уже встигло поночiти, коли вона вийшла вiд нього, спокiйна, стримана, усмiхнена, й сiла до екiпажа, який Ковпервуд викликав для неi.
Через декiлька хвилин i сам Ковпервуд, наче окрилений, вийшов на вулицю, думаючи про те, як завтра викличе юриста й доручить йому влаштувати зустрiч iз мером i деякими впливовими людьми мiста, аби обговорити – у який спосiб i на яких умовах вiн позбавиться вiд своiх рiзноманiтних i величезних активiв. А потiм… потiм буде Беренiс. Одна велика мрiя його життя здiйснилася. То й що, як вiн зазнав поразки! Врештi, нема нiякоi поразки! Життя – це любов, а не тiльки грошi.
Роздiл 4
Пропозицiя, про яку згадав Ковпервуд у розмовi з Беренiс, була зроблена йому близько року тому двома англiйськими пiдприемцями, мiстером Фiлiпом Геншо та мiстером Монтег’ю Грiвзом. Вони надали йому листи вiд декiлькох добре вiдомих банкiрiв та маклерiв з Лондона й Нью-Йорка, що рекомендували iх як пiдрядникiв з великим досвiдом у будiвництвi залiзниць, мiського транспорту та заводiв в Англii та iнших краiнах.
Деякий час тому вони iнвестували десять тисяч фунтiв стерлiнгiв у Електротранспортну компанiю (англiйська компанiя, органiзована з метою розвитку залiзничних пiдприемств) у будiвництво пiдземноi залiзницi довжиною чотири-п’ять миль, що мала пройти вiд Чаринг-Крос – в центрi Лондона – до Гемпстеда, що вiднедавна почав перетворюватися на великий житловий район. Обов’язковою умовою цього проекту було те, що майбутня лiнiя мала забезпечити пряме сполучення мiж Чаринг-Крос (кiнцева станцiя Пiвденно-Схiдноi залiзницi, що обслуговувала пiвденнi i пiвденно-схiднi узбережжя Англii i була однiею з головних артерiй сполучення з континентом) i Юстон-стейшн, кiнцевою станцiею Лондонськоi i Пiвнiчно-Захiдноi залiзницi, що обслуговувала пiвнiчно-захiднi райони й доходила до Шотландii.
Мiстер Грiвз i мiстер Геншо повiдомили Ковпервуду, що Електротранспортна компанiя мала капiтал у тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв. Їй вдалося провести через обидвi палати парламенту акт, що давав iм право на будiвництво й експлуатацiю цiеi залiзничноi лiнii, а також повне володiння нею. Одначе задля цього, всупереч суспiльнiй думцi англiйцiв про свiй парламент, компанii довелося витратити чималеньку суму грошей – причому не на пiдкуп певноi групи. Тут, як натякнули мiстер Грiвз i мiстер Геншо (i хто як не Ковпервуд мiг iх цiлком зрозумiти), слiд рiзними шляхами шукати прихильнiсть певних поважних осiб, що здатнi вплинути на думку комiтету. Натомiсть пряме звернення вiд сторонньоi особи мае мало шансiв на успiх, тим бiльше, що в Англii право на таке володiння надаеться довiчно. З цiею метою довелося звернутися до юридичноi фiрми «Райдер, Баллок, Джонсон i Чанс», що являла собою втiлення юридичних талантiв, технiчноi поiнформованостi й мала найкращу репутацiю, якою тiльки могла похвалитися столиця iмперii. Ця вiдома фiрма мала численнi зв’язки з окремими акцiонерами й головами рiзних пiдприемств. Вона справдi знайшла людей, що могли не тiльки переконати членiв парламентського комiтету пiдтримати акт про залiзничну лiнiю, але й уже пiсля того як акт був прийнятий, а вiд тридцяти тисяч фунтiв майже нiчого не лишилося, залучила до цiеi справи Грiвза й Геншо, котрi близько року тому взялися за дворiчний пiдряд на будiвництво лiнii Чаринг-Крос – Гемпстед й витратили десять тисяч фунтiв стерлiнгiв.
Умови акта були прописанi доволi жорстко. Вони вимагали вiд Електротранспортноi компанii внести шiстдесят тисяч фунтiв стерлiнгiв як заставу задля забезпечення того, що пропонованi роботи будуть виконанi згiдно з умовами акта й закiнченi частково чи повнiстю до визначеноi дати. Проте, як цi двое пiдприемцiв пояснили Ковпервуду, нескладно знайти банк чи фiнансову групу, що за звичний процент будуть готовi внести потрiбну кiлькiсть цiнних паперiв у визначений умовами акта банк. Натомiсть парламентський комiтет, звiсно, якщо правильно пiдiйти до справи, без сумнiву, погодиться подовжити термiн закiнчення будiвництва.
