Том поклав клiща в коробочку вiд пiстонiв, де ще недавно сидiв кусючий жук, i хлопцi розiйшлися, кожен вважаючи, що зробив вигiдний обмiн.
Дiставшись до школи – рубленого будинку, що стояв осторонь вiд iнших, Том зайшов до класу ходою людини, яка страшенно поспiшае. Вiн почепив капелюха на кiлок i заклопотано шмигнув на свое мiсце. Учитель, сидячи, мов на тронi, у своему великому плетеному крiслi, куняв, заколисаний сонним гомоном класу. Томова поява збудила його.
– Томасе Сойере!
Том знав, що, коли його називають повним iм’ям, нiчого доброго не жди.
– Слухаю, сер!
– Пiдiйдiть сюди. Ви, сер, як завжди, спiзнилися. Чому?
Том хотiв уже вiдбутися якоюсь брехнею, аж раптом побачив двi довгi золотистi кiски, що спадали на спину, – i миттю впiзнав iх, наче його вдарило електричним струмом кохання; побачив i те, що едине вiльне мiсце на дiвчачiй половинi було поряд iз нею. І вiн хоробро випалив:
– Я спинився побалакати з Гекльберрi Фiнном!
Учитель аж остовпiв i розгублено втупив очi в Тома. Гомiн у класi затих. Усi були зачудованi: чи вiн при своему розумi, цей вiдчайдух?
– Ви… ви що? – перепитав учитель.
– Спинився побалакати з Гекльберрi Фiнном.
Помилки бути не могло.
– Томасе Сойере, це найзухвалiше зiзнання, яке я будь-коли чув. За таку провину лiнiйки мало. Знiмiть куртку!..
Вчителева рука працювала, аж поки стомилась, а запас рiзок помiтно зменшився. Потiм пролунав наказ:
– А тепер, сер, iдiть i сядьте з дiвчатами! Хай вам буде це наукою.
Хихотiння, що перебiгло по класу, начебто збентежило хлопця, та насправдi вiн збентежився скорiш вiд побожного трепету перед своiм новим, ще не знаним кумиром i боязкоi радостi, що йому так нечувано поталанило. Вiн сiв на краечок сосновоi лави, i дiвчинка, труснувши голiвкою, вiдсунулася далi. Всi навколо пiдштовхували одне одного, переморгувались i шепотiлися, але Том сидiв тихо, поклавши лiктi на довгу низьку парту, i, здавалося, цiлком заглибився в книжку.
Поступово на нього перестали звертати увагу, i в класi знов почувся звичний монотонний гомiн. Том почав нишком позирати на дiвчинку. Вона помiтила це, невдоволено скривилась i на якусь хвилину навiть вiдвернулася. А коли нишком повернула голову, перед нею лежав персик. Дiвчинка вiдштовхнула його. Том тихенько присунув знову. Вона знову посунула персика вбiк, але вже не так сердито. Том терпляче повернув його на мiсце. Вона бiльш не вiдсувала його. Том нашкрябав на грифельнiй дошцi: «Будь ласка, вiзьми, в мене е ще». Дiвчинка поглянула на дошку, але обличчя ii лишилося незворушне. Тепер Том заходився малювати щось на дошцi, затуляючи малюнок лiвою рукою. Деякий час дiвчинка навмисне не дивилася туди, проте скоро ледь помiтнi ознаки почали виказувати ii цiкавiсть. Том i далi малював, нiби нiчого навколо не бачачи. Дiвчинка спробувала крадькома зазирнути на дошку, але вiн i тепер удав, нiби не помiтив того. Нарештi вона не витримала й боязко прошепотiла:
– Можна, я гляну?
Том вiдхилив руку i показав частину незугарного будинку з двома причiлками й комином, iз якого штопором iшов дим. Дiвчинку так захопило Томове малювання, що вона забула про все навколо. А коли вiн закiнчив, якусь хвилю дивилася на малюнок, тодi прошепотiла:
– Дуже добре. Тепер намалюй чоловiчка.
Художник зобразив перед будинком чоловiчка, що бiльше скидався на башту й вiльно мiг би переступити через будинок. Але дiвчинка не була надто вибаглива й лишилася задоволена тiею потворою.
– Гарний чоловiчок, – прошепотiла вона. – А тепер намалюй поруч мене.
Том зобразив пiсочний годинник з мiсячним кружалом зверху, прималював до нього соломинки-ручки та соломинки-нiжки й вклав у розчепiренi пальцi щось подiбне до вiяла. Дiвчинка сказала:
– Просто чудово. От якби i я вмiла малювати!
– Це ж зовсiм легко, – прошепотiв Том. – Я навчу тебе.
– Ой, справдi? Коли?
– На великiй перервi. Ти пiдеш додому обiдати?
– Коли хочеш, я залишуся.
– Гаразд, умовились. Як тебе звуть?
– Беккi Тетчер. А тебе?.. Ой, та я ж знаю: Томас Сойер.
– Це коли мають шмагати. А так мене звуть Томом. І ти зви мене Том, гаразд?
– Гаразд.
Том знову почав щось шкрябати на дошцi, ховаючись вiд дiвчинки. Але тепер вона вже не соромилась i попросила показати, що вiн написав. Том вiдказав:
– Та нi, нема там нiчого.
– Неправда, е.
– Нi, нема. Та й нецiкаво тобi.
– А от i цiкаво, справдi цiкаво. Ну будь ласка, дай глянути.
– Ти комусь розкажеш.
– Не розкажу. Ось тобi слово, слово й ще раз слово, що не розкажу.
– Нiкому у свiтi? І нiколи в життi?
– Нiкому й нiколи. Ну, покажи!
– Ой, та тобi ж i не хочеться!
– Ну, коли ти зi мною отак, то я й сама побачу!
Вона схопила Тома за руку своею маленькою ручкою, i вони завелися боротись. Том удавав, нiби чимдуж опираеться, а сам помалу вiдсував свою руку, аж поки вiдкрилися слова: «Я тебе люблю».
– Ой, який ти!.. – Беккi спритно вдарила Тома по руцi, проте зашарiлась i була видимо потiшена.
Саме в цю знаменну мить хлопець вiдчув, як чиясь дужа рука боляче стиснула його вухо й поволi потягла вгору. В такий спосiб його було проведено через увесь клас i пiд загальне в’iдливе хихотiння посаджено на його постiйне мiсце. Ще якусь моторошну хвилину вчитель мовчки постояв над ним, а тодi, так нi словом i не озвавшись, рушив назад до свого трону. Та хоч вухо Томове й палало вiд болю, душа його трiумфувала.
Коли клас угамувався, Том чесно спробував зосередитись на шкiльнiй науцi, але був надто збуджений, i нiчого з того не вийшло. Спершу вiн осоромився на уроцi читання, потiм, вiдповiдаючи з географii, перетворював озера на гори, гори на рiчки, а рiчки на континенти, так що влаштував на землi новий хаос; а коли писали диктант, наробив стiльки помилок у найпростiших словах, що вiдкотився в самий хвiст i в нього забрали олов’яну медаль за правопис, якою вiн так хизувався кiлька мiсяцiв.
Роздiл VII
Чим дужче силкувався Том зосередити увагу на пiдручнику, тим далi блукали його думки. Зрештою вiн зiтхнув, позiхнув i облишив своi марнi намагання. Здавалося, велика перерва нiколи не настане. Повiтря немов застигло – нiде анi вiйне. З усiх сонних днiв то був найсоннiший. Заколисливе бурмотiння двадцяти п’ятьох учнiв, що старанно товкли урок, присипляло, наче бджолине гудiння. А ген за вiкном, у гарячому сяйвi сонця, крiзь тремтливе марево спеки бовванiли, вiдсвiчуючи багрянцем, ясно-зеленi схили Кардiфськоi гори; високо в небi лiниво ширяли поодинокi птахи; нiде довкола не видно було жодноi живоi душi – от хiба що кiлька корiв, та й тi зморено дрiмали. Серце Томове прагнуло волi або принаймнi чогось цiкавого, щоб швидше минав осоружний час. Рука машинально полiзла в кишеню, i тоi ж митi обличчя його осяяла радiсть, що була, власне, хвалою Боговi, хоч сам Том цього й не знав. Вiн нишком дiстав коробочку вiд пiстонiв i пустив клiща на довгу пласку парту. Клiщ, як видно, теж пройнявся радiстю, що мiстила в собi хвалу Боговi, але трохи дочасно: тiльки-но вiн вдячно подався геть, Том повернув його шпилькою в iнший бiк.
Поряд з Томом сидiв його задушевний товариш, що досi страждав так само, як i Том, а тепер ураз запалився вдячною цiкавiстю до цiеi несподiваноi розваги. То був Джо Гарпер. Протягом цiлого тижня хлопцi щиро товаришували, а в суботу вели кровопролитнi битви. Джо й собi витяг iз-за вилоги куртки шпильку й узявся допомагати товаришевi ганяти бранця. Гра дедалi бiльше захоплювала iх. Та незабаром Том сказав, що так вони тiльки заважають один одному i жоден не дiстае вiд клiща всiеi можливоi втiхи. Отож вiн поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера й передiлив ii навпiл, провiвши посерединi риску.
