– Я – нi. А от Боб Теннер пробував.
– Хто тобi казав?
– Ну, вiн сам казав Джефовi Тетчеру, а Джеф сказав Джоннi Бейкеру, а Джоннi – Джiмовi Холлiсу, а той – Беновi Роджерсу, а Бен – одному негровi, а той негр сказав менi. Отак!
– То й що? Всi вони брехуни. Всi, хiба що крiм негра. Його я не знаю, але ще зроду не бачив негра, який би не брехав. Дурницi! А ти, Геку, скажи менi, як Боб Теннер робив це.
– Та як – узяв та й умочив руку в трухлявий пень з дощовою водою.
– Серед дня?
– Авжеж.
– І стоячи обличчям до пня?
– Так… Мабуть, що так.
– І щось казав?
– Та, мабуть, нiчого не казав. Не знаю.
– Ага!.. Та який же бiсiв дурень зводить отак бородавки гнилою водою? Певно, що нiчого не вийде. Треба пiти самому в лiсову хащу, де е пень з дощовою водою, i там рiвно опiвночi стати до нього спиною, вмочити руку у воду й проказати: «Індiанська iжа ячмiнне зерно! Забери бородавки, гнила водо, на дно!» А потiм заплющити очi й швидко вiдiйти на одинадцять крокiв, тричi повернутися на мiсцi i аж тодi йти додому, тiльки нi до кого дорогою не озиватися. Бо як озвешся, то все пiде нанiвець.
– Еге ж, це начебто добрий спосiб, але Боб Теннер робив не так.
– Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як нi в кого в мiстi; а коли б вiн знав, як зводити iх гнилою водою, то жодноi досi не мав би. Я сам, Геку, звiв так тисячi бородавок. У мене iх завжди повно на руках, бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу iх бобом.
– Еге ж, бобом добре. Я й сам зводив.
– Справдi? А як ти це робив?
– Ну, береш боба, розламуеш його на двi половинки, тодi надрiзаеш бородавку, щоб виступила кров, мажеш кров’ю одну половинку боба й десь опiвночi, за молодого мiсяця, закопуеш на роздорiжжi, а другу половинку спалюеш. І тодi ота половинка, на якiй кров, тягтиметься до другоi, а кров тягтиме до себе бородавку, i вона дуже скоро зiйде.
– Усе так, Геку, твоя правда; тiльки коли закопуеш ту половинку, треба ще проказати: «Бiб рости, бородавка щезай i бiльш до мене не вертай!» – щоб було певнiше. Так завжди робить Джо Гарпер, а вiн же iздив колись аж до Кунвiлла i ще хтозна-де бував. А тепер скажи – як зводити бородавки здохлим котом?
– Ну, треба взяти кота й незадовго до пiвночi пiти з ним на кладовище до свiжоi могили, де поховано когось лихого; а рiвно опiвночi туди з’явиться чорт чи, може, й кiлька чортiв, але ти iх не побачиш, а тiльки почуеш щось наче як вiтер повiяв чи якусь iхню балачку; i коли вони потягнуть того лиходiя з собою, ти кидаеш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кiт за мерцем, бородавка за котом – i я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.
– Таки схоже на те. А ти вже пробував так зводити, Геку?
– Нi, але менi сказала баба Гопкiнс.
– Ну, то це, мабуть, правда. Вона ж, кажуть, вiдьма.
– Кажуть! Та я, Томе, напевне знаю, що вiдьма. Вона й батечка мого заворожила, я вiд нього самого це чув. Іде вiн якось, аж бачить – вона чаклуе, лихий чар на нього напускае. Вiн як схопить каменюку – i ледь-ледь вона вiдскочила, а то був би iй капець. Ну й от: тiеi ж таки ночi вiн скотився п’яний з повiтки й зламав руку.
– Господи, який жах! А як же вiн знав, що вона на нього чар напускае?
– Ет, як знав… Мiй батечко тих вiдьом одразу бачить. Вiн каже: коли вони ото втупляться в тебе очима, отодi й чаклують. А надто коли ще щось бурмочуть. Бо то вони проказують «Отче наш» iззаду наперед.
– Слухай, Геку, ти коли збираешся пробувати свого кота?
– Сьогоднi вночi. Мабуть, вони цiеi ночi прийдуть по старого шкарбана Вiльямса.
– Та його ж iще в суботу поховали. Хiба вони не забрали його тiеi ж ночi?
– Ой, таке скажеш!.. Як же вони могли забрати його до пiвночi? А там уже настала недiля. Щось я не чув, щоб чортам було вiльно розгулювати в недiлю.
– Твоя правда. Я про це й не подумав. А мене з собою вiзьмеш?
– Вiзьму, як не боiшся.
– Боюся! Де ж пак! Ти менi нявкнеш?
– Еге, тiльки ти теж нявкни, як зможеш. Бо минулого разу я нявчав-нявчав, аж поки старий Гейс почав шпурляти на мене камiння, та ще й каже: «Чорти б його забрали, цього кота!» То я вибив йому шибку цеглиною, тiльки ти нiкому не кажи.
– Гаразд. Тiеi ночi я не мiг нявкнути, бо за мною наглядала тiтка. А сьогоднi неодмiнно нявкну… Слухай, а це що в тебе таке?
– Та нiчого особливого – клiщ.
– Де ти його знайшов?
– У лiсi, де ж би ще.
– Що за нього хочеш?
– Та не знаю. Я не хочу його вiддавати.
– Ну, як хочеш. Та й клiщ якийсь малесенький.
– Еге ж, як не твiй клiщ, то вже й поганий. А менi й такий годиться. Клiщ як клiщ, не гiрший за iнших.
– Подумаеш, та тих клiщiв у лiсi хтозна-скiльки!
Я й сам мiг би назбирати хоч тисячу.
– То чого не назбираеш? Ти ж сам добре знаеш, що не змiг би. Це, як на мене, дуже раннiй клiщ. Чи не перший цього року.
– Слухай, Геку, хочеш, я дам тобi за нього свого зуба?
– Ану покажи.
Том дiстав iз кишенi папiрець i обережно розгорнув його. Гекльберрi заздро обдивився зуб. Спокуса була велика. Нарештi вiн запитав:
– Справжнiй?
Том пiдняв верхню губу й показав дiрку.
– Ну гаразд, – сказав Гекльберрi. – Згода.
