– Нi-нi… не треба… Може, воно й так минеться. Не клич нiкого.
– Та як же не клич!.. Ой, не стогни ти так, Томе, це ж просто жах! І давно тебе отак?..
– Кiлька годин… Ой Сiде, не вовтузься, ти мене доконаеш!..
– Томе, чому ж ти не збудив мене ранiше?.. Ой Томе, не стогни! В мене мороз поза шкiрою йде вiд твого стогону. То що ж воно в тебе таке, га, Томе?
– Я все тобi прощаю, Сiде. (Стогiн.) Геть усе, чим ти передi мною завинив. Коли я помру…
– Ой Томе, ти ж iще не помираеш, правда? Не треба, Томе, не помирай!.. Може, тобi…
– Я всiм прощаю, Сiде. (Стогiн.) Так i скажи iм, Сiде. А ще, Сiде, вiзьмеш мою раму вiд кватирки та однооке кошеня й вiддаси тiй новiй дiвчинцi, що недавно сюди приiхала. І скажеш iй…
Та Сiд уже вхопив свою одежу й дременув геть. Тепер Том i справдi страждав – так розпалилась його уява, – тому й стогiн його звучав цiлком природно.
Сiд стрiмголов збiг сходами вниз i закричав:
– Ой тiтонько Поллi, йдiть мерщiй! Том помирае!
– Помирае?
– Еге ж! Швидше йдiть, не барiться!
– Дурницi! Не вiрю!
Та все ж вона пiдтюпцем подалася нагору, а за нею слiдом – Сiд i Мерi. Обличчя тiтчине зблiдло, губи тремтiли. Пiдбiгши до лiжка, вона засапано мовила:
– Ну, Томе! Що з тобою, Томе?
– Ой тiтонько, я…
– Що таке, Томе?.. Що тобi сталося, дитино?!
– Ой тiтонько, в мене на пальцi гангрена!
Стара впала на стiлець i спершу засмiялася, потiм заплакала, а тодi посмiялась i поплакала водночас. Це заспокоiло ii, i вона сказала:
– Ну й утнув же ти менi штуку, Томе!.. А тепер покинь своi вигадки, i щоб я такого бiльше не чула!
Стогiн затих, i бiль у пальцi зник сам собою. Том почував себе досить нiяково i сказав:
– Тiтонько Поллi, я ж таки думав, що це гангрена, i менi справдi так болiло, що я й про свiй зуб забув.
– Про зуб? А що там у тебе iз зубом?
– Хитаеться i болить страшенно, просто несила терпiти.
– Ну, ну, стривай, тiльки не стогни знову! Розтули рота… Атож, i справдi хитаеться, але вiд цього не вмирають… Мерi, принесино менi шовкову нитку та гарячу головешку з кухнi.
– Ой тiтонько, не треба! – заскиглив Том. – Не виривайте його! Вiн уже й не болить. От не зiйти менi з цього мiсця, анiскiлечки не болить! Не треба, тiтонько! Я й так пiду до школи.
– А, он воно що! То всю цю бучу ти затiяв для того, щоб не йти до школи, а втекти на рiчку рибалити? Ой Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти без кiнця краеш мое старе серце своiми дикими вибриками!
Тим часом принесли зуболiкарське знаряддя. Тiтка зробила на кiнцi шовковоi нитки петлю, надiла ii на хворий зуб i мiцно затягла, а другий кiнець прив’язала до стовпчика лiжка. Тодi схопила вогненну головешку й рвучко тицьнула нею мало не в обличчя хлопцевi. Зуб вилетiв i повис на прив’язанiй до лiжка нитцi.
Та за кожним випробуванням приходить винагорода. Коли пiсля снiданку Том вирушив до школи, всi хлопцi, яких вiн зустрiчав дорогою, заздрили йому, бо тепер вiн мав мiж верхнiми переднiми зубами дiрку й мiг плюватися крiзь неi зовсiм по-новому, в дуже незвичайний спосiб. Цiкавi потяглися за ним, мов почет, i хлопець з глибоким порiзом на пальцi, що досi був оточений загальною шаною i захопленням, миттю втратив i всiх своiх прихильникiв, i недавню славу. Це дуже засмутило його, i вiн сказав з удаваною зневагою, що плювати так, як Том Сойер, це сущий дрiб’язок, на що iнший хлопець зауважив: «Еге ж, що той виноград – вiн же зелений!» – i розвiнчаний герой понуро поплентав геть.
Невдовзi Том зустрiв юного вiдщепенця Гекльберрi Фiнна, сина вiдомого в мiстечку пияка. Всi тамтешнi матусi щиро ненавидiли й страшилися того Гекльберрi, бо вiн був нероба, безпритульник i розбишака, а ще тому, що iхнi дiти тяглися до нього, тiшились його забороненим товариством i шкодували, що не можуть бути такими, як вiн. Том, як i всi хлопцi iз поважних родин, заздрив привiльному, безтурботному життю Гекльберрi i, хоч йому було суворо заборонено водитися з тим волоцюгою, не проминав жодноi нагоди побути з ним. Гекльберрi завжди був одягнений в лахмiття з дорослих людей, вкрите незлiченними плямами й таке подерте, що аж клаптi телiпалися з усiх бокiв. На головi в нього стримiла руiна здоровенного капелюха з напiвобiрваними крисами; куртка, коли вiн ii напинав, сягала йому мало не до п’ят, а гудзики позаду опинялися куди нижче вiд того мiсця, де iм належало бути; штани трималися на однiй шлейцi, звисаючи позаду порожньою торбою, i обтрiпанi холошi, якщо Гек не завдавав собi клопоту пiдкотити iх, волочилися по землi.
Гекльберрi був сам собi господар i робив усе, що йому заманеться. За сухоi погоди вiн ночував на чужих ганках, а коли дощило – в порожнiй бочцi; йому не треба було ходити нi до школи, нi до церкви, не треба було нiкого слухатись; вiн мiг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно i проводити на рiчцi стiльки часу, скiльки сам захоче; нiхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночi; навеснi вiн перший починав ходити босонiж, а восени останнiй взував щось на ноги; нiхто не примушував його вмиватись i перевдягатися в чисте; а ще вiн був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним. Так одностайно вважали засмиканi й скутi всiлякими утисками добропристойнi сент-пiтерсберзькi хлопцi.
Том привiтався до цього романтичного обiдранця:
– Здоров, Гекльберрi!
– Здоров, коли здоровий!
– Що це в тебе таке?
– Здохлий кiт.
– Ану покажи ближче, Геку… Ти диви, зовсiм задубiв.
Де ти його взяв?
– Вимiняв в одного хлопця.
– А що дав?
– Синiй квиток i бичачий мiхур – роздобув його на рiзницi.
– А квитка де взяв?
– Вимiняв у Бена Роджерса два тижнi тому за поганялку до обруча.
– Слухай, Геку, а навiщо потрiбнi здохлi коти?
– Навiщо? Зводити бородавки.
– Та ну, невже? Я знаю певнiший засiб.
– Не може бути! Який?
– Гнила вода.
– Ха, гнила вода! Нi бiса вона не варта, твоя гнила вода.
– Не варта, кажеш? А ти пробував?
