І так вони втiшали ii, але не могли заспокоiти. Пiсля iхнього вiд’iзду залишився сум, неспокiй, тривога й образа, i на них, i на пана Анджея. Гонорову панночку болiло все бiльше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанiя! Маленькi рученята дiвчини стискалися вiд думки про них. Перед ii очима поставали, як наяву, обличчя Кокосiнськогo, Углiкa, Зендa, Кульвеця-Гiпокентавра й iнших – i побачила в них те, чого не бачила ранiше: це були нахабнi пики, на яких блазнювання, розпуста i кримiнал витиснули разом своi печатi. Чуже Олюнцi почуття ненавистi охопило ii, як пекучий вогонь.
Але в цьому подивi наростала водночас щомитi й вiдраза до пана Кмiцицa.
– Сором! Ганьба! – шепотiла дiвчина блiдими вустами. – Щовечора вiн повертався вiд мене до повiтруль…
Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.
Надворi моросило. Панна Олександра мiряла кiмнату швидкими кроками, а в ii душi закипала буря. Юнка не була вiд природи здатна витримувати удари долi, не захищаючись вiд них. Лицарська кров текла в жилах цiеi дiвчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цiеi зграi злих духiв, негайно! А що iй залишаеться!.. Нiчого! Самi сльози та благання, щоб пан Анджей розiгнав на чотири вiтри своiх ганебних товаришiв. А якщо вiн не захоче це зробити?..
– Якщо не захоче…
Навiть не смiла думати про це.
Роздуми господинi перервав пахолок, котрий внiс у покiй ялiвцевi дрова для камiна i, покидавши iх валком, почав вигортати залишки вiд старого попелу. Раптове рiшення спало на гадку Олюньцi.
– Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня i гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приiхав, а якщо його немае, то нехай бурмiстр, старий Знiкiс, сiдае з тобою i до мене iде. І хутко!
Хлопець пiдкинув шуфлею смоляного вугiлля, присипав його трухою сухого ялiвцю та поквапився до дверей.
Яскравi язики полум’я загудiли, в грубцi затрiскотiло. Олюньцi стало трохи легше на душi.
«Може, Господь Бог ще все змiнить! – мiркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опiкуни розповiдали… Побачимо!»
За якийсь час вона пiшла в челядну посидiти за звичаем Бiлевичiв зi слугами, щоб за порядком постежити, пiсень, щоб вiдволiктися, поспiвати.
Через двi години повернувся змерзлий Костик.
– Знiкiс у сiнях! – повiдомив вiн. – А пана в Любичi ще немае.
Господиня рвучко схопилася. Бурмiстр у сiнях вклонився iй до нiг.
– Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!
Вони перейшли у iдальню. Знiкiс застиг у дверях.
– Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловiк махнув рукою.
– Та що там! Пана немае…
– Я знаю, що вiн в Упiтi. Але вдома що вiдбуваеться?
– Гм…
– Слухайте, Знiкiсе, кажiть смiло, волос вам з голови не спаде. Кажуть, що пан хороший, лише його компанiя свавiльна?
– Якби лише, ясновельможна панно, свавiльна!
– Кажiть чесно.
– Якби, панно, я тiльки мiг… Але боюся… Менi заборонили.
– Хто заборонив?
– Пан…
– Справдi?! – здивувалася юнка.
Настала хвилина мовчання. Вона ходила туди-сюди по кiмнатi, з мiцно стиснутими губами та насупленими бровами, вiн стежив за нею очима.
Раптом дiвчина зупинилася перед вiдвiдувачем.
– Чий ти е?
– Бiлевичiв. Я ж iз Водоктiв, а не з Любича.
– Бiльше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобi розповiдати все, що знаеш!
Чоловiк, як стояв на порозi, так i впав на колiна.
– Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбiйники та гультяi, там нi день, нi година не можуть бути певними.
Бiлевичiвнa завертiлася на мiсцi, нiби в неi стрiла влучила. Вона дуже зблiдла, але спитала спокiйно:
– Чи правда те, що вони стрiляли в залi в портрети?
– Як не стрiляли! І дiвок тягали по покоях, i щодня одна i та ж розпуста. У селi плач, на вулицi Содом i Гоморра! Воли iдуть на стiл, барани на стiл!.. Люди наляканi… Стаенного вчора невинно розчленили.
– Стаенного розчленили?..
– Аякже! А найгiршу дiвчатам кривду чинять. Вже iм дворових бракуе, то по селi хапають…
Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчi панночки i не зникав бiльше.
– Коли вони очiкують вас назад?..
– Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали мiж собою, що завтра всiй компанii треба в Упiту вирушати. Наказали, щоб конi були готовi. Вони планують сюди заiхати, щоб людей просити i пороху, бо може там знадобитися.
– Планують сюди заiхати?.. Це добре. А тепер iди, Знiкiсе, на кухню. Ти до Любича не повертаешся.
– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..
Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.
Наступного дня була недiля. Вранцi, ще до того, як жiнки з Водоктiв подалися до костелу, прибули панове Кокосiнський, Углiк, Кульвець-Гiпокентавр, Раницький, Рекуць i Зенд, а за ними лубицька челядь, озброена i на конях, вони вирiшили iти на допомогу пану Кмiцицу в Упiту.
Господиня вийшла до них спокiйна й урiвноважена, зовсiм iнша, нiж та, котра зустрiла гостей минулого разу, кiлька днiв тому. Ледь помiтно кивнула головою у вiдповiдь на поклони прибульцiв, але вони думали, що це через вiдсутнiсть пана Кмiцицa панночка так поводиться обережно, i тому нiчого не зауважили.
Уперед виступив пан Яромир Кокосiнський, смiливiший, нiж того разу, i сказав:
